У сучасних умовах розвитку ринкових відносин та досить жорсткої конкуренції між суб'єктами підприємницької діяльності у багатьох підприємств виникає нагальна потреба розширення виробництва, придбання і впровадження нових технологій, модернізації устаткування тощо. Проте це подекуди вимагає настільки значних витрат, що власники й керівники підприємств вимушені обирати лише один напрям спрямування фінансових ресурсів поміж кількох, здавалося б, однаково необхідних. У таких ситуаціях найдоцільнішим варіантом вирішення дилеми видається укладання договору лізингу—це дозволить оптимально планувати витрати, але в той же час мати і використовувати необхідне устаткування без одноразового відволікання великих фінансових коштів.
Відповідно до ч. 1 ст. 806 Цивільного кодексу України, що набирає чинності з наступного року (далі — ЦК), за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати іншій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодав-цю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).
Таким чином, закон передбачає можливість укладання договору лізингу як у формі двостороннього правочину між лізингодавцем та лі-зингоощержувачем, так і у формі ба-гатосторцннього правочину у разі його укладення за участю лізинго-давця, лізингоодержувача та продавця чи постачальника об'єкта лізингу. Проте більшості лізингових компаній властива практика підписання договорів лізингу без участі продавця чи постачальника, хоч у випадку непрямого лізингу цей договір і нерозривно пов'язаний з іншими договорами, що опосередковують лізингові відносини — договором купівлі-продажу чи поставки, де лізингова компанія виступає покупцем, а виробник чи власник майна, яке є об'єктом лізингу, — продавцем (постачальником).
Положення ЦК передбачають можливість укладання як реальних, так і консенсуальних договорів лізингу, на відміну від Цивільного кодексу УРСР (далі - ЦК УРСР), який не містив правових норм щодо лізингу, але загальні положення якого про майновий найм передбачали можливість укладення лише консенсуальних договорів оренди (передача майна вважалася винятково їх виконанням). Договір лізингу є оплатним — адже лізингоодержувач зобов'язаний вносити періодичні платежі за користування отриманим у лізинг майном.
Правових норм ЦК, що стосуються безпосередньо договору лізингу, недостатньо для врегулювання лізингових відносин, тому згідно із ч. 2 ст. 806 ЦК до них застосовуються загальні положення про найм (оренду), а також про купівлю-пррдаж та про договір поставки, якщо інше не встановлено законом. Основним же нормативним актом, що регулює лізингові відносини, на сьогодні залишається Закон "Про лізинг" (далі — Закон), який хоч і не дає визначення договору лізингу, проте містить широкий перелік істотних умов договору, визначає види та форми лізингу, права та обов'язки сторін тощо.
Предметом договору лізингу згідно із ч. 1 ст. 807 ЦК може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками, віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Визначення основних фондів наведено у п. 8.2.1. Закону "Про оподаткування прибутку підприємств", де вказано, що під терміном "основні фонди" слід розуміти матеріальні цінності, які використовуються у виробничій діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом.
У ст. 2 Закону встановлено ряд обмежень щодо предмета договору лізингу, зокрема, заборонено передавати й приймати у лізинг:
• речі, які вилучено з вільного обігу на ринку або обіг яких обмежено;
• об'єкти оренди державного майна, визначені у ст. 4 Закону "Про оренду державного і комунального майна", крім окремого індивідуально визначеного майна державних підприємств;
• земельні ділянки та інші природні об'єкти.
Слід наголосити, що лізингоодер-жувачу надається лише право користування об'єктом лізингу, а право власності на нього протягом усього строку дії договору належить лізин-годавцю (ст. 10 Закону). Лізинго-одержувачем же право власності на об'єкт лізингу (у випадках, коли така можливість передбачена у договорі) набувається лише після сплати повної вартості об'єкта лізингу. Проте у судовій практиці досить часто трапляються випадки, коли лізингоодержувач за відсутності у нього вщповід-них законних підстав, тобто ще до моменту придбання права власності на об'єкт лізингу, передає його, наприклад, у заставу. Подібна ситуація викладена у п. 5 листа Вищого арбітражного суду України (далі — ВАСУ) від 30.05.2001 р. № 01-8/637. Суть справи полягала в тому, що ВАТ на забезпечення виконання зобов'язання за кредитним договором, передало банку заставу сільськогосподарську техніку, яку отримало за договором лізингу, умовами якого було передбачено, що ВАТ набуває права власності на техніку після оплати її вартості та внесення лізингових платежів з моменту підписання акта передачі права власності. Рішенням арбітражного суду були задоволені вимоги лізингодавця про визнання договору застави між ВАТ та банком недійсним. Банк зазначене рішення просив скасувати, посилаючись на те, що ВАТ має право власності на спірне майно.
Судова колегія ВАСУ, розглянувши матеріали справи, встановила, що відсутні як докази оплати вартості техніки, так і сам акт передачі права власності, складання якого передбачено умовами договору. За таких обставин ВАТ не може вважатися власником техніки, яка виступає предметом застави, тому судова колегія ВАСУ рішення арбітражного суду залишила без змін, а вимоги заявника — без задоволення, наголосивши при цьому, що лізингоодержувач не може передавати об'єкт лізингу в заставу до того моменту, поки у встановленому Законом "Про лізинг" порядку ним не буде придбано право власності на отримане у лізинг майно.
Також на майно, передане у лізинг, не може накладатися арешт як на майно, що належить лізингоодер-жувачу, його не може бути конфісковано, якщо лізингооодержувачем не набуто на нього право власності, тощо — відповідно до п. 4 ст. 10 Закону у разі банкрутства лізингоодержувача, арешту чи конфіскації його майна об'єкт лізингу відокремлюється від загального майна лізингоодержувача і підлягає поверненню лізин-годавцю, який може розпоряджатися ним на власний розсуд. З цього приводу ВАСУ у своєму листі від 23.03.1998 р. № 01-8/104 "Про Закон України "Про лізинг" зазначає, що у вирішенні питання про правомірність віднесення майнових об'єктів та коштів до ліквідаційної маси слід керуватися вимогами ст. 26 Закону "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
Однією з істотних умов, що властива усім договорам найму, є строк на який їх укладено. Особливістю договору лізингу е те, що його строк залежить вщ виду договору лізингу, і мінімальна тривалість строку договору визначається з урахуванням строку амортизації вартості об'єкта лізингу.
Так, відповідно до ст. 4 Закону внаслідок укладення договору фінансового лізингу лізингоодержувач за своїм замовленням отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної у день укладення договору.
У результаті укладення договору оперативного лізингу лізингоодержувач за своїм замовленням отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, менший строку, за який амортизується 90 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.
Конкретні строки дії договору лізингу визначаються за домовленістю сторін, але обов'язково з урахуванням вищезазначених вимог Закону.
Відповідно до ст. 7 Закону у договорі лізингу також необхідно передбачити розмір, склад та'графік сплати лізингових платежів. До останніх, згідно зі ст. 16 Закону, належать:
• сума, яка відшкодовує при кожному платежі частину вартості об'єкта лізингу, що амортизується за строк, за який вноситься лізинговий платіж;
• сума, що сплачується лізинго-давцю як процент за залучений ним кредит для придбання майна за договором лізингу;
• платіж як винагорода лізингодавцю за отримане у лізинг майно;
• відшкодування страхових платежів за договором страхування об'єкта лізингу, якщо об'єкт застрахований лізингодавцем;
• інші витрати лізин-годавця, передбачені договором лізингу.
Строки внесення періодичних лізингових платежів встановлюються у договорі за погодженням сторін — вони можуть бути щотижневі, щомісячні, піврічні тощо або ж із плаваючим (нерівномірним) періодом.
Крім зазначених вище, до істотних умов договору лізингу належать, зокрема, і умови та строки поставки об'єкта лізингу; умови перегляду сплати лізингових платежів; умови повернення об'єкта лізингу в разі банкрутства лізингоодержувача; умови страхування об'єкта лізингу; умови експлуатації та технічного обслуговування об'єкта лізингу; умови повернення об'єкта лізингу чи його викупу після закінчення дії договору; умови дострокового розірвання договору лізингу; відповідальність сторін (повний перелік істотних умов наведено у п. 1 ст. 7 Закону).
Щодо форми договору лізингу, то, зважаючи на довгостроковий та складний характер відносин лізингу, положення ст. 6 Закону вимагають укладення договорів лізингу у письмовій формі. Проте недодержання такої форми не тягне за собою визнання договору лізингу недійсним, а лише позбавляє сторони права в разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків (ст. 218 ЦК). У разі виникнення спору, пов'язаного з виконанням договору лізингу, суд з урахуванням вимог ст. 638 ЦК та ст. 7 Закону, що містить вищенаведе-ний перелік істотних умов договору лізингу, може визнати договір неукладеним, якщо буде з'ясовано, що сторонами не досягнуто згоди з усіх цих умов.
Зазвичай, договори лізингу не підлягають державній реєстрації, але у ст. 21 Закону встановлено виняток з цього правила: у випадку, якщо об'єктом лізингу є державне майно або договір пайового лізингу передбачає залучення державних коштів чи для забезпечення виконання лізингового договору надаються державні гарантії, договір лізингу підлягає обов'язковій реєстрації у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Порядок реєстрації договорів лізингу затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 16.06.1998 р. № 913, згідно з п. 2 якого реєстрацію договору лізингу проводять безоплатно міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, в управлінні яких перебуває державне майно, що є об'єктом лізингу, або вони є розпорядниками державних коштів, що залучаються за договором пайового лізингу, чи надають державні гарантії для забезпечення виконання договору лізингу. Незареєстрова-ний же договір лізингу, у випадках, коли правові норми Закону вимагають його реєстрації, визнається недійсним.
Як уже було зазначено, у положеннях Закону міститься розподіл договорів лізингу на фінансовий та оперативний лізинг. При цьому з визначень цих видів лізингу, наданих у Законі (вони були наведені вище), зрозуміло, що критерієм класифікації договорів лізингу є строк, на який вони укладаються. Проте фактично таких критеріїв, як свідчить досвід світової практики, значно більше. Спробуємо ж порівняти відносини фінансового й оперативного лізингу за іншими ознаками, спираючись, зокрема, на положення Конвенції з міжнародного фінансового лізингу від 28.05.1988 р. (яку Україна ще досі не ратифікувала).
Перш за все, згідно з Конвенцією, фінансовому лізингу властива участь у лізингових відносинах третьої сторони (виробника чи постачальника), у той час як об'єкт оперативного лізингу лізингова компанія купує, як правило, заздалегідь, ще не маючи замовлення від конкретного лізингоодержувача, і тому в останньому випадку зазвичай має місце прямий лізинг (за участю лише двох сторін).
Протягом строку дії договору фінансового лізингу лізингодавець за рахунок лізингових платежів повертає собі вартість майна і отримує прибуток, на відміну від договору оперативного лізингу, протягом дії якого лізингодавець не встигає відшкодувати всі свої витрати за рахунок лізингових платежів і тому вимушений шукати нового лізингоодержувача.
При фінансовому лізингу обов'язки утримання, технічного обслуговування, страхування тощо покладаються на лізингоодержувача, а при оперативному —на лізингодавця.
Найсуттєвішою ж відмінністю між зазначеними видами лізингу є їх наслідки — як правило, після закінчення строку договору фінансового лізингу право власності на об'єкт лізингу переходить до лізингоодержувача (хоча теоретично можливі й інші варіанти). Після ж закінчення строку договору оперативного лізингу об'єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю і може бути повторно переданий у користування іншому лізингоодержувачу за договором лізингу.