Відомо, що рівень розвитку права приватної власності у суспільстві є вагомим показником його цивілізованості. Сьогодні Україна відроджує це природне право людини після десятиріч комуністичної практики його заборони та кримінального переслідування за зайняття підприємницькою діяльністю. Тому не дивно, що питання про приватну власність є однією з больових точок української демократії.
Приватна власність сприяє формуванню вільного ринку, конкуренції між виробниками товарів і послуг. У свою чергу, вільний ринок і вільна конкуренція сприяють розвитку форм реалізації права приватної власності, а також трансформації традиційних ринкових інститутів. На думку вчених, конкуренція вже виступає не як засіб "пожирання" сильнішими товаровиробниками слабших, як це було за часів раннього капіталізму, а скоріш як процедура відкриття нових можливостей та здібностей.
Високий рівень розвитку приватної власності породжує нові форми підприємницької діяльності, засновані, наприклад, на електронних носіях. Так, в Україні поряд з реальними формами цієї діяльності формуються віртуальні її форми, які набувають все більшого поширення у практиці підприємців. Це є свідченням того, що українське підприємництво намагається пристосовуватися до нових форм діяльності.
Цивільний кодекс 2003 р. вніс багато нового у правове регулювання підприємництва, яке сьогодні стало одним з найважливіших факторів соціально-економічного розвитку українського суспільства та його трансформації. Ключове питання Кодексу — право приватної власності — знайшло у ньому повне і всебічне врегулювання, що, у свою чергу, служить правовим підґрунтям для подальшого розвитку підприємництва.
Якщо аналізувати практику реалізації положень Цивільного кодексу про підприємницьку діяльність та про приватну власність з точки зору політичної філософії, то це необхідно робити через з'ясування суспільно-політичних умов, у яких доводиться цим положенням діяти. Дані умови характеризуються особливостями діючої — після помаранчевої революції 2004 р. — моделі суспільно-політичного розвитку України, яка є перехідною до класичної європейської моделі. Мова йде про соціал-реформістську модель, яка поєднує у собі елементи правої соціал-демократії та лібералізму.
Саме такий підхід до вищезгаданих проблем характеризує сьогодні реалістичну школу права, яка успішно розвивається в Україні, в т. ч. у сфері підприємницького права. Реалістичний підхід до цивілістичних проблем взаємодії приватної власності та підприємницької діяльності — одна з вимог нашого часу.
Це право в Україні пройшло кілька етапів у своєму розвитку — від його проголошення у колоніальний період розвитку України (кінець XIX ст.) та період національно-визвольних змагань (1917—1921 pp.) до відродження після проголошення Декларації про державний суверенітет України 1990 р. та Незалежності України 1991 р.
В Україні регулювання права приватної власності, крім Конституції, здійснюється як Цивільним, так і Господарським кодексами. Причому, регулювання правових інститутів, заснованих на даному праві, у двох кодексах іноді носить суперечливий характер.
Відповідно до чинного Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316).
Власнику належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном. Тому він має право на свій розсуд вчиняти щодо належного йому майна будь-які дії, що не суперечать закону та не завдають шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства; не погіршують екологічну ситуацію та природні якості землі. У Цивільному кодексі також передбачено, що при здійсненні своїх прав та обов'язків власник зобов'язаний дотримуватися моральних засад суспільства.
Саме тому, що власник має право на свій розсуд вчиняти щодо належного йому майна будь-які дії, що не суперечать закону, він має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності. Обмеження цього права, як і умови використання власником свого майна для здійснення підприємницької діяльності, можуть бути передбачені тільки у випадках, зазначених законом (ст. 320 Цивільного кодексу).
Господарський кодекс України 2003 р. визначає підприємництво як самостійну, ініціативну, систематичну, на власний ризик господарську діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних та соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42). Підприємці мають право без обмежень самостійно здійснювати будь-яку підприємницьку діяльність, яку не заборонено законом.
Отже, підприємництво є логічним продуктом реалізації права приватної власності з метою одержання прибутку. Проте ця власність може використовуватися не тільки для мети підприємництва, а й для благодійництва, особистого споживання послуг і товарів фізичними особами тощо.
Очевидно, що приватна власність відіграє виключно важливу роль у розвитку підприємництва. У їх взаємовідносинах існує певний взаємозв'язок, своєрідний закон з'єднаних судин: чим більш розвинутою і захищеною є приватна власність, тим більш розвинутим і захищеним є підприємництво. І навпаки, чим менш виразна роль приватної власності в економічному житті суспільства, тим менш розвинутим є підприємництво.
Відомо, що скасування державою приватної власності, як це було у колишньому СРСР та деяких інших соціалістичних країнах, призвело до офіційної заборони та адміністративно-кримінального переслідування підприємницької діяльності. Це також ще один доказ на користь тісного взаємозв'язку між приватною власністю і підприємництвом: бо якщо держава скасовує одне, то одночасно юна забороняє й друге.
Звичайно, що становлення, й особливо розвиток підприємництва залежить не тільки від стану приватної власності у державі. Хоча, разом з тим, у науці існували та існують концепції й теорії, які обґрунтовують розвиток ринкової економіки і підприємництва насамперед завдяки вирішальному впливу приватної власності та заснованого на ній приватного інтересу. Так, зокрема, класик англійської політичної економії А. Сміт ідеалізував вільні ринки за те, що вони завдяки приватному інтересу та конкуренції роблять економіку більш ефективною.
Однак сьогодні старі класичні теорії капіталізму XIX ст., які нерідко іменують теоріями ринкового фундаменталізму, піддаються політекономічною наукою серйозній критиці. Однією з причин того, чому ринковий фундаменталізм втрачає свій вплив в економічній теорії та практиці, є те, що приватна власність насамперед у країнах Заходу втратила свій традиційний вплив на підприємництво: для започаткування власної справи особа не обов'язково повинна мати власний стартовий капітал, тому що вона може брати банківські кредити тощо.
Періодичні спроби західних урядів реанімувати вплив ринкового фундаменталізму іноді дають непогані результати (тетчеризм, рейганізм), але він не є єдиним способом забезпечення стабільного розвитку ринкової економіки. Крім цього, суттєво змінились функції приватної власності: від чисто економічних цілей і завдань вони еволюціонують до їх соціально-етичних прототипів.
В Україні також відчувається дефіцит взаємозв'язку між приватною власністю і підприємництвом, але його причини зовсім інші ніж у західних країнах. Прикладом цього є створення на початку 1990-х років акціонерних товариств, якими ставали колишні радянські підприємства. Внаслідок нерозуміння власниками акцій (а це переважно робітники і службовці цих підприємств, виховані у дусі традиційної правової культури) суті акціонерних відносин власності, нерозвинутості фондового ринку тощо, більшість вітчизняних відкритих акціонерних товариств існують в умовах постійної кризи управління власністю, що є наслідком відсутності логічного і послідовного зв'язку між розвитком приватної власності і підприємництва (Шкалаєва Т. Колективний розум // Юридичний вісник України. — 2004. — № 8. — 21-27 лютого. — С. 7).
Сьогодні підприємництво завдяки нетрадиційним або інноваційним формам та методам його здійснення, а також новим функціям приватної власності ніби відривається від своєї матеріальної основи — приватної власності. Але не настільки, щоб взагалі втратити з нею причинно-наслідкові зв'язки. Як результат нових тенденцій — учасники економічного життя, особливо у західних країнах, не позбавлені альтруїзму і поводяться менш егоїстично, ніж це випливає з гіпотез традиційних економістів.
Таким чином, приватна власність служить обов'язковою передумовою розвитку підприємництва. Але у розвинутих країнах завдяки інноваційному підприємництву та новим функціям приватної власності зв'язок між підприємництвом і приватною власністю модифікується.
На практиці постійний розвиток підприємництва вимагає відповідної зміни правового регулювання відносин приватної власності. Більш складні форми підприємництва обумовлюють потребу в деталізації та конкретизації відносин приватної власності у цивільному законодавстві.
Власне це й зроблено у Цивільному кодексі, який, в основному, узагальнив існуючу практику правового регулювання підприємництва та значно розширив повноваження суб'єктів права приватної власності у сфері підприємницької діяльності.
Практично у кожній країні, яка проголошує приватну власність та розвиває підприємництво, складаються специфічні відносини між цими двома інститутами цивільного права. Причому як у політико-економічному, так і правовому відношенні. Це дає підстави розглядати взаємовідносини цих інститутів крізь призму певних моделей, які відбивають їх особливості у кожній країні або групі країн.
Найбільш ліберальний характер носять відносини між приватною власністю і підприємництвом у США. Це пояснюється як певною традицією, так і систематичним здійсненням відповідної державної економічної політики. Для американців підприємництво є чи не основною функцією приватної власності.
Правове регулювання інститутів приватної власності та підприємництва у США здійснюється відповідними федеральними законами та законами штатів, серед яких особливе місце займає так званий єдиний комерційний кодекс (ЄКК).
Цей кодекс регулює питання продажу, оренди, банківських депозитивів, електронних систем переведення платежів, акредитивів, переказів, товаророзпорядчих документів, інвестиційних цінних паперів тощо. Він спирається на тривалу прецедентну практику, а також на новаторські підходи до правового регулювання комерційних відносин; частина цих підходів не має аналогів у світовій юридичній практиці.
У Західній Європі взаємовідносини між приватною власністю і підприємництвом більш консервативні, ніж у США, хоча ступінь їх взаємодії є досить високою. Для західноєвропейських приватних власників підприємництво є також доступним та ефективним засобом реалізації їх економічних, соціальних та інших цілей.
У Китаї право приватної власності носить обмежений характер, хоча останні конституційні зміни 2003—2004 p. p. у цій країні свідчать про його розширення та посилення гарантій захисту. Розвиток приватної власності супроводжується активним розвитком підприємництва, яке носить масовий характер. Китайська модель взаємодії приватної власності та підприємництва має багато специфіки, обумовленої політичними, національними та іншими особливостями її розвитку.
У Росії приватна власність певний час фактично розвивалася неконтрольовано, про що свідчать результати приватизації державної власності та поява у країні протягом одного—півтора десятиліття великої групи олігархів-мільярдерів. На розвиток приватної власності як матеріальної основи підприємництва багато росіян дивиться досить скептично, вважаючи, що чесно займатися підприємництвом у країні неможливо. Тому російська модель взаємодії приватної власності та підприємництва є суперечливою та незавершеною, що вказує на її перехідний, трансформаційний характер.
В Україні, яка проводила економічні перетворення у перші роки незалежності за російськими зразками, відносини між приватною власністю та підприємництвом багато у чому повторюють російський досвід. Але вже після помаранчевої революції-2004 ці відносини набудуть іншого характеру з урахуванням національних особливостей k розвитку та світових процесів. По суті, ця нова тенденція веде до подолання історичного дуалізму української приватноправової традиції (між Заходом і Сходом), яка характеризується непослідовністю у ставленні до поділу на приватне і публічне право, тяжіє до державного патерналізму тощо (Харитонов Є. Українська традиція приватного права: між Сходом і Заходом // Вісник Академії правових наук України. — 2002. — №4. — С. 19—33.). Очевидно, це подолання дуалізму приведе до впровадження в Україні переважно західної моделі приватного права.
Новий Цивільний кодекс та значна частина інших актів законодавства у сфері господарської діяльності вже суттєво відрізняються від аналогічних актів російського законодавства. Це означає, що у політико-економічному та правовому відношенні відбувається процес розмежування моделей розвитку економік двох країн, а також всіх складових цих моделей, у т. ч. й взаємовідносин між підприємництвом та приватною власністю.
До речі, тенденція до розмежування моделей розвитку економік України і Росії є однією з причин того, що Росія пропонує Україні разом із Білоруссю та Казахстаном укласти угоду про Єдиний економічний простір. Росія, серед іншого, хоче запобігти зростанню відмінностей між економіками країн—учасниць угоди та зберегти за собою роль регіонального лідера на пострадянському економічному просторі.
В останні роки в Україні намітилися певні позитивні зрушення у практиці взаємодії інститутів приватної власності та підприємництва. Зрозуміло, що українська модель цієї взаємодії, як і російська модель, ще не вийшла за межі стадії їх становлення, оскільки в умовах панування номенклатурно-олігархічної економіки приватна власність і підприємництво не можуть стати універсальними засобами реалізації права мільйонів громадян на заняття підприємницькою діяльністю. До речі, це є однією з причин того, що Росію та Україну на Заході досі не визнають країнами з ринковою економікою.
Як відомо, приватна власність зобов'язує. Це випливає із змісту Конституції України, Цивільного кодексу та інших актів законодавства України. У свою чергу, це значить, що і підприємництво повинно виконувати поряд з економічною й соціальну функцію: дбати про збільшення робочих місць, про підвищення рівня кваліфікації працюючих тощо.
Одним словом — нарощувати соціальний капітал, який в умовах індустріального і постіндустріального розвитку має більше значення, ніж економічний капітал. Хоча в умовах масового безробіття, низького рівня соціального забезпечення життя значної частини українців це зробити, зрозуміло, непросто. Але вже з'явилось явище, яке активно підтримується громадською думкою і має назву "соціальне підприємництво". Останнє стосується участі капіталу у розв'язанні соціальних проблем.
Треба віддати належне українським підприємцям у тому, що вони розуміють значення соціальної функції приватної власності, моральних відносин між власниками та робітниками. На думку Першого віце-прем'єр-міністра України, президента Українського союзу промисловців і підприємців А. Кінаха, "в Україні є велика кількість бізнесменів, які розуміють важливість балансу між мораллю та прибутком, приватним і суспільним інтересом".
На практиці навіть ідеально створені цивільно-правові передумови для розвитку підприємництва не можуть спрацювати, якщо не буде відповідного духовного і суб'єктивного фактора, тобто певної підприємницької етики та осіб, які цієї етики додержуються. Як відомо, згідно із вченням М. Вебера економічний прогрес капіталізму — це проблема не стільки господарсько-фінансова, скільки етична. Це та інші питання веберівської теорії є надзвичайно актуальними для українського суспільства і воно їх активно обговорює.
Соціально-психологічні та етичні проблеми переходу до ринкової економіки та підприємництва для більшості українців, які дотримуються традиційної правової культури, є чи не найважчими. Колись відомий поет і дисидент В. Стус сказав, що українці за радянських часів були нацією сержантів. Сержанти, які не знали права приватної власності, зрозуміло, ринковий капіталізм не збудують і підприємцями не стануть.
Тому сьогодні, на нашу думку, перед українцями стоїть історичне завдання стати нацією приватних власників та менеджерів, які зможуть прискорити економічний і соціальний прогрес, підвищити якість товарів і послуг для населення, завоювати світові ринки тощо. Це тим більш важливо, що українське суспільство стоїть перед викликами індустріального і постіндустріального розвитку, який вимагає переходу до високоефективного управління всіма сферами економічного, соціального і політичного життя.