Головною запорукою права на судовий захист була і залишається можливість оскарження і перегляду судового рішення. Судочинство не може обійтися без спеціального способу критики і виправлення судових помилок судами вищих інстанцій. Для осіб, чиї інтереси зачіпаються прийнятим судовим рішенням, його оскарження гарантує можливість відстоювати свою позицію і намагатися встановленими законом засобами досягти скасування судового рішення, що суперечить їх інтересам.
Такі форми перегляду судових рішень як апеляція, касація, а також відновлення справ у зв'язку з нововиявленими обставинами були відомі в Україні та застосовувались у різні періоди її розвитку.
Уже з 1581 року діяв Головний Литовський трибунал як основна апеляційна інстанція у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемайтийському (офіційна назва держави), в яке входили землі України. Багатовіковий досвід апеляційних судів та апеляційного провадження в Україні був зібраний, вивчений і докладно врегульований у "Правах, за якими судиться малоросійський народ" 1743 року. У цьому акті апеляція визначалась як "правильне відкликання і перенесення з нижчого суду до вищого справи сторін, що судяться, коли одна із них вважала себе скривдженою вироком, винесеним у її справі в цьому нижчому суді".
При проведенні Великої Судової реформи 1864 року поряд з такими демократичними принципами судочинства як незалежність суду, незмінність суддів, участь у розгляді багатьох справ присяжних засідателів, гласність процесу, рівність сторін, диспозитивність, набули законодавчого закріплення й такі форми перегляду судових рішень, як апеляція1 та касація. Так, згідно зі ст. 856 Статуту кримінального судочинства 1864 року підсудний мав право апеляційного відзову проти неостаточного вироку за всіма предметами справи, яка його стосується, а ст. 878 проголошувала, що при провадженні справ у Судовій Палаті дотримуються таких самих правил, які постановлені для окружних судів. Згідно зі ст. 168 Статуту апеляційною інстанцією відносно вироків мирових суддів був з'їзд останніх.
Деякий час апеляція застосовувалася у судочинстві України й після Лютневої революції 1917 року. Зокрема, у грудні цього року Центральною радою Української Народної Республіки був прийнятий Закон "Про утворення Генерального суду", визнано неправомочність Київської, Харківської та Новочеркаської судових палат, які були вищими інстанціями для окружних судів, і ухвалено Закон "Про створення апеляційних судів", згідно з яким в УНР передбачались три апеляційні суди: Київський (для Київської, Полтавської, Чернигівської, Волинської і Подільської губерній), Харківський (для Харківської, Катеринославської губерній та Бердянського і Мелітопольського повітів Таврійської губернії) і Одеський (для Херсонської губернії та Дніпровського повіту Таврійської губернії). Чинність Київського апеляційного суду поширювалась також на судові установи Холмщини та Підляшшя.
У радянський період інститут апеляції припинив своє існування в Україні. Натомість було введено інститут "радянської касації". Цей порядок перегляду судових рішень, які не набрали законної сили, полягав у тому, що вищестоящий суд за скаргами учасників судового розгляду перевіряв законність та обґрунтованість прийнятого судом першої інстанції рішення тільки за матеріалами справи. Встановивши, що судове рішення є неправомірним, суд відхиляв його та направляв на новий розгляд як зі стадії судового розгляду, так і зі стадії попереднього слідства у кримінальній справі, або зі стадії прийняття позовної заяви у цивільній справі.
Таким чином, повноваження радянських касаційних судів були значно ширшими за "чисту касацію", оскільки на них був покладений обов'язок перевірки правильності рішення по суті (дана процедура отримала назву "ревізійний порядок перегляду").
Судові рішення, які набрали законної сили, могли бути переглянуті в порядку судового нагляду. Система судового нагляду ґрунтувалася на необмеженому ніякими рамками розсуді суб'єктів, наділених правом на внесення протесту в порядку нагляду, які займали адміністративні посади в судах другого й вищого рівня та відповідних прокурорів.
Крім того, процедура розгляду справ у порядку судового нагляду не створювала можливостей для реального захисту законних прав та інтересів усіх учасників спірних правовідносин.
Таким чином, понад 80 років Україна не знала апеляційного перегляду судових справ.
29 квітня 1992 року Верховною Радою України була ухвалена "Концепція судово-правової реформи", у якій окреслювалися основні принципи судово-правової реформи і реформування судової влади, питання статусу і соціальних гарантій суддів. У цьому нормативному документі був зроблений перший крок до зміни порядку перегляду судових рішень, який діяв в Україні.
Основні положення Концепції знайшли своє відображення в конституційних нормах. Стаття 129 Конституції України до основних засад судочинства відносить забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень. Реалізація зазначеного конституційного положення втілена в Законах України від 21 червня 2001 року, якими були внесені зміни до Законів "Про судоустрій України", "Про статус суддів", "Про органи суддівського самоврядування", "Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України", "Про арбітражний суд", а також зміни до Кримінально-процесуального, Арбітражного процесуального, Цивільного процесуального кодексів.
Пакет цих законів отримав назву „малої” судової реформи. І хоча доля багатьох норм виявилася недовговічною, і вони не знайшли свого розвитку та закріплення в подальшому законодавчому процесі, але змінений порядок перегляду судових рішень у незмінному вигляді зберігся й після прийняття 7 лютого 2002 року Закону "Про судоустрій України", який став другим після Конституції фундаментальним актом національної системи правосуддя. Прийняттям вказаних законів держава визнала, що зміни у порядку перегляду судових рішень необхідні, оскільки це є додатковою, надзвичайно важливою гарантією забезпечення законності і справедливості в суспільстві. Цими законами в Україні було введено апеляцію, а замість перегляду судових рішень у порядку судового нагляду з притаманними йому рисами адміністративно-командної системи передбачений дещо інший, суто судовий порядок: судові рішення, які набрали законної сили, можуть бути переглянуті у касаційному і виключному порядку.
Хоча нова система перегляду судових рішень в Україні існує відносно недовго, вже можна говорити як про її позитивні сторони, так і про її недоліки.
До позитивного, перш за все, можна віднести те, що законодавство України, яке регулює перегляд судових рішень, ні за яким принципом не обмежує доступ до їх апеляційного та касаційного оскарження.
У західноєвропейських процесах не всі рішення суду першої інстанції можуть стати предметом розгляду в апеляційній та касаційній інстанціях. Цивільні процесуальні кодекси Німеччини, Франції та Бельгії містять обмеження апеляційного оскарження залежно від ціни позову. Крім того, у французькому цивільному процесі в окремих категоріях справ з метою процесуальної економії апеляція в загальному її розумінні взагалі не допускається. Прикладами є рішення щодо звернення стягнення на нерухоме майно, про банкрутство, про виправлення фактичних помилок тощо. У цих випадках можливим є тільки право на подання так званої "апеляції-скасування", коли під час розгляду в суді першої інстанції мало місце суттєве порушення норм процесуального права. У деяких державах майновий ценз існує і стосовно касаційного оскарження судових рішень.
Натомість в Україні діюча система перегляду судових рішень забезпечує доступність усіх верств населення до судового захисту.
По-друге, встановлені законодавцем строки оскарження судових рішень в Україні, як в апеляційному, так і в касаційному порядку, є оптимальними. З одного боку — вони надають особам, які беруть участь у справі, необхідний час для підготовки обґрунтованої скарги, а з іншого — не затягують момент набрання рішенням законної сили.
Так, у ч. 1 ст. 294 нового Цивільного процесуального кодексу України, який набрав чинності 01.09.2005 року (далі - ЦПК), встановлений процесуальний строк 10 діб, протягом якого зацікавлені в поданні апеляційної скарги особи мають повідомити суд про бажання оскаржити рішення суду. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 20 діб після подання заяви про апеляційне оскарження.
Згідно з ч. 2 ст. 294 ЦПК, заява про апеляційне оскарження ухвали суду першої інстанції може бути подана протягом 5 діб з дня проголошення ухвали. Апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом 10 діб після подання заяви про апеляційне оскарження.
Частиною 4 ст. 295 ЦПК передбачено винятки, коли апеляційні скарги на судові рішення можуть бути подані без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження. Це може бути в тому випадку, якщо апеляційна скарга подається в строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження. Такі самі строки та порядок перегляду ухвал та постанов по справам адміністративної юрисдикції передбачені Кодексом адміністративного судочинства України (ст. 186). Строк касаційного оскарження становить два місяці з дня проголошення ухвали або рішення суду апеляційної інстанції (згідно з ЦПК 1963 року, строк касаційного оскарження становив один місяць).
Згідно зі ст. 349 Кримінально-процесуального кодексу України (далі — КПК), апеляція на вирок, ухвалу чи постанову суду першої інстанції подається протягом 15 діб з моменту їх проголошення, а засудженим, які перебувають під вартою, — у такий самий строк з моменту вручення йому копії вироку.
Касаційні скарги і подання на судові рішення, зазначені у ч. 1 ст. 383 КПК, можуть бути подані протягом одного місяця з моменту проголошення вироку або оголошення ухвали чи постанови, які оскаржуються, а засудженим, який перебуває під вартою, — у такий самий строк з моменту вручення копії вироку чи постанови.
Касаційні скарги і подання на судові рішення, зазначені у ч. 2 ст. 383 КПК, можуть бути подані протягом шести місяців з моменту набрання ними законної сили.
Хоча в цілому, як вже зазначалося, встановлені процесуальним законодавством строки оскарження судових рішень (як тих, що не вступили в законну силу, так і тих, що набрали законної сили) є оптимальними, не є доцільним, на наш погляд, існування різних процедур в одних і тих самих інститутах Кримінально-процесуального, Цивільного процесуального та Господарського процесуального кодексів. Уніфікація процесуальних норм сприяла б підвищенню ефективності судочинства, захисту прав та інтересів суб'єктів звернення до суду.
По-третє, законодавство України, що регулює перегляд судових рішень, орієнтується на розширення кола осіб, наділених правом вимоги такого перегляду. Наприклад, якщо за ЦПК 1963 року право апеляційного оскарження судових рішень належало лише сторонам, прокурору та іншим особам, які беруть участь у справі, то згідно з ч. 1 ст. 292 нового ЦПК, таке право надано і особам, які не беруть участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов'язки.
Поряд із вищенаведеними позитивними аспектами діючої в Україні системи перегляду судових рішень існують й певні недоліки.
По-перше, система перегляду судових рішень в Україні зорієнтована виключно на виправлення судової помилки, тоді як системи демократичного характеру базуються, насамперед, на праві особи на перегляд справи вищим судом як одному з основних прав людини.
По-друге, відмінність діючої в Україні апеляції від касації полягає в тому, що апеляційна інстанція переглядає рішення з питань факту та права, а касаційна — тільки з питань права.
До повноважень апеляційної інстанції належить дослідження фактичних обставин, доказів, прийняття нових доказів разом з оцінкою правильності застосування норм матеріального і процесуального права. Касаційна ж інстанція не встановлює нових фактичних обставин, її компетенція — перегляд судових рішень з питань права.
Але в питанні дослідження доказів, на наш погляд, між апеляційним і касаційним судом існує дуже тонка грань.
Для апеляційної інстанції все є зрозумілим — вона і приймає, і досліджує докази, і дає їм оцінку.
Касаційна інстанція не може ті чи інші обставини вважати доведеними чи недоведеними, вона їх сприймає такими, якими їх визнали дві попередні інстанції.
Слід зауважити, що питання доведення, оцінки і дослідження зовсім різні за своєю природою. Наприклад, для того, щоб визнати, що суд усупереч закону відхилив той чи інший доказ, тобто дійти висновку, що цей доказ мав значення для справи і міг вплинути на рішення суду, іноді треба його дослідити. При цьому суд касаційної інстанції на вказаному етапі зупиняється, він не надає доказу оцінки, не вважає його доведеним.
По-третє, касація нерозривно пов'язується з фактом вже здійсненого апеляційного провадження для рішень місцевих судів, але прямо допускається щодо рішень, постановлених апеляційним судом як судом першої інстанції. Зазначена конструкція не є логічною.
Так, у ч. 1 ст. 324 ЦПК право на касаційне оскарження рішення суду пов'язано з його переглядом в апеляційному порядку.
Але на практиці можливі ситуації, коли сторони з будь-якої причини не скористалися правом на апеляційне оскарження судового рішення. Внаслідок чого вони позбавлені можливості захистити свої права шляхом перегляду судового рішення в касаційному порядку.
Разом з тим, згідно з чинним у період з 29 червня 2001 року до 7 квітня 2003 року цивільним-процесуальним законодавством України існувала так звана "стрибаюча касація", тобто можливість оскаржити рішення суду першої інстанції минаючи апеляційну.
На мою думку, такі зміни в законі не відповідали інтересам суб'єктів цивільного процесу. Можна було б передбачити лише деякі умови для оскарження судових рішень в касаційному порядку, якщо вони не були предметом апеляційного розгляду, як це зроблено у Німеччині.
Процесуальний кодекс цієї країни передбачає можливість касаційного оскарження рішення суду минаючи апеляційну інстанцію за наявності письмової згоди протилежної сторони та за умови, що спір має для суду ревізійної інстанції принципове значення.
По-четверте, в Україні нині діє подвійна касація, в якій закладено суттєве юридичне протиріччя, оскільки касація — це одноразова процесуальна дія.
Право на повторну касацію передбачено Законом "Про судоустрій України" та фактично реалізовано у господарському судочинстві. Проте досвід побудови та функціонування судових систем більшості країн світу переконливо доводить, що рішення, ухвалене вищим судом галузевої юрисдикції, внаслідок перегляду судового акта в касаційному або ревізійному порядку, є остаточним. Подальший перегляд такого рішення з будь-яких мотивів та підстав є екстраординарним та поодиноким випадком для всієї судової системи держави.
Організаційна структура системи перегляду справ, за якою судові рішення, постановлені апеляційним судом по першій інстанції, можуть бути оскаржені лише в касаційному порядку, а рішення, прийняті Верховним Судом України по першій інстанції, є остаточними і оскарженню не підлягають, не відповідає демократичним традиціям.
Слід зазначити, що переважна кількість цивільних, кримінальних справ по першій інстанції розглядаються місцевими судами, однак до цього часу окремі категорії справ віднесені до компетенції апеляційних судів.
Постановлені апеляційним судом рішення, вироки, звісно ж не підлягають оскарженню в апеляційному порядку, але можуть бути переглянуті в касаційному. У виняткових випадках справи по першій інстанції розглядаються Верховним Судом України (категорії таких справ обмежені законодавством). їхнє оскарження є неможливим ані в апеляційному, ані в касаційному порядку.
Не можуть переглядатися і судові рішення, які постановлені Верховним Судом України в результаті перегляду в касаційному порядку судових рішень місцевих і апеляційних судів. Разом з тим, як сказано у зверненні Голови Верховного Суду України В.Т. Маляренка до судців України, "мають місце випадки, коли судові палати Верховного Суду по-своєму трактуючи ту чи іншу норму закону, можуть прийняти суперечливі рішення.
...Навіть окремі судді Верховного Суду сьогодні кожний на свій лад можуть застосувати конкретну норму закону, і якщо на ці судові рішення ніхто не скаржиться, вони, хоч і суперечливі, виконуються. На жаль, такі суперечливі рішення вже є.
Таким чином, за аналогією з висловлюваннями відомого класика про законність "калузьку" і "казанську", в Україні створюються умови для існування такої ж "законності". Це надзвичайно небезпечне для держави явище..."
Ще давньоримське право стояло на тому, що у подібних справах виносяться однакові рішення. Вважалося, що найбільш нестерпним у праві є те, що ці справи вирішуються судами по-різному.
Вказана проблема на сьогодні в Україні існує. Судова практика не є узгодженою і єдиною, а її колізійність не сприяє однаковому праворозумінню в суспільстві і, відповідно, деформує правову свідомість та правову культуру суб'єктів правовідносин, що, безумовно, впливає на їх правову поведінку.
І якщо колізійні судові рішення судів нижчих інстанцій можна привести у відповідність до вимог матеріального закону і таким чином усунути колізії між ними, то колізійні судові акти найвищої касаційної інстанції, якою є Верховний Суд України, згідно з нині діючою судовою системою, не можуть бути приведені у відповідність.
Передбачений законодавством України перегляд судових рішень, які набрали законної сили за нововиявленими обставинами та у виключному провадженні, не вирішує цієї проблеми, оскільки такий перегляд можливий лише за ініціативи учасників процесу, а також внаслідок зосередженості їх, у більшості своїй, у Верховному Суді України, та ще й з процедурами, які вимагають участі в розгляді справ усіх судців палат (статті 361, 354 ЦПК України, ст. 4ОО10 КПК України).
Тому, на мій погляд, доцільно було б найвищому органу судової системи — Пленуму Верховного Суду України — надати судові повноваження з перегляду справ, або, як пропонується у проекті Кодексу судової влади за редакцією М. Хандуріна та М. Катеринчука, такі повноваження надати Сенату Верховного Суду України.
Корисним може бути досвід Федеративної Республіки Німеччини. Процесуальне законодавство Цієї країни допускає створення спеціального судового органу з метою вирішення правової колізії, що виникає в разі наявності конкуренції правомочностей між судами різних юрисдикцій або відхилення від практики певної судової галузевої установи. _ . У судовій системі ФРН з метою вирішення колізійних питань правозастосування судами звичайної юрисдикції у Федеративній судовій палаті, яка є вищою судовою інстанцією в системі загальних судів, утворюється Об'єднаний Великий Сенат. Цей орган не є постійно діючим і скликається лише у--виняткових випадках.
До функцій Сенату не входить перегляд рішень судових інстанцій нижчого рівня галузевої юрисдикції — кримінальної або цивільної. Об'єднаний Великий Сенат здійснює фактично касаційні функції замість вищого галузевого суду, однак лише у разі наявності колізійних питань правозастосування, спричинених певною правовою ситуацією.
Засідання Об'єднаного Великого Сенату є найвищою формою судочинства Федеральної судової палати. Рішення, яке ухвалює цей Сенат, вважається схваленим від імені всієї Федеральної судової палати та має обов'язковий для виконання характер. Також рішення Об'єднаного Великого Сенату у справі мають роз'яснювальний та консультативний характер для орієнтування судів нижчих інстанцій звичайної юрисдикції відносно правової позиції, з метою її застосування в аналогічних справах.
Отже, позитивний досвід зарубіжних країн може бути використаний законодавцем при вдосконаленні системи судоустрою в Україні.
Оцінюючи переваги та недоліки системи перегляду судових рішень, яка дій - на сьогодні в Україні, беручи до уваги досвід країн, де судами ефективно здійснюється охорона та захист прав і законних інтересів учасників процесу, можливо визначитися, в якому напрямі повинно здійснюватися реформування законодавства про перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку.
Системі перегляду судових рішень повинні бути притаманні наступні орієнтири:
· однаковість розуміння і застосування права всіма судами судової системи;
· узгодженість порядку перегляду справи з порядком її розгляду по суті;
· узгодженість системи перегляду судових рішень з правилами доказування;
· стабільність судових рішень, постановлених компетентним судом та відповідно до встановленої процедури:
· допустимість перегляду судового рішення виключно за ініціативою суб'єкта, право якого порушено чи обмежено цим судовим рішенням;
· допустимість перегляду судової справи виключно у тій частині, в якій залишається спір щодо фактів;
· розумність строку перегляду судового рішення;
· доступність правосуддя і недопустимість відмови у правосудці; раціональний баланс між ефективністю системи перегляду та її економічністю;
· цілісність судової системи.
Правова держава характеризується не тільки недопущенням порушень законодавства, прав і свобод людини, а ще й створенням відповідних гарантій для відновлення цих прав.
Кожен громадянин нашої країни має відчувати себе захищеним державою. І вагома роль при створенні умов для цього відводиться судам.