Зазвичай, коли люди вирішують поєднати свої долі, вони переконані, що їх шлюб буде ідеальним. Проте, на жаль, у подальшому обставини іноді складаються таким чином, що процедури розлучення вже не уникнути. Звичайно, цей період майже завжди наповнений доволі важким психологічним навантаженням і щоб не обтяжувати себе у цей час ще й прагматичними питаннями, слід бути обізнаними з відповідними нормами чинного законодавства, які регламентують порядок та визначають юридичні наслідки припинення шлюбу, насамперед — з положеннями, що стосуються майнових відносин.
За правилами ст. 60 Сімейного кодексу України (далі — СК) майно (тобто не лише речі, а й майнові права), набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (у тому числі й через ведення домашнього господарства, догляду за дітьми, хвороби тощо) самостійного заробітку. При цьому не має жодного значення, на ім'я кого з подружжя було придбане майно — важливим є лише те, що це сталося під час шлюбу. Режим спільності майна подружжя означає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, завжди вважатиметься спільним (якщо тільки інше не встановлено домовленістю сторін); подружжя має рівні права щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності; майно належить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності; права подружжя на майно визнаються рівними (як вже зазначалося, незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини самостійного заробітку чи доходу); доти, поки не буде доведено протилежне, вважається, що кожен з подружжя, який здійснює правочини щодо розпорядження спільним майном, діє в інтересах подружжя.
А от майно, набуте дружиною або чоловіком до моменту укладення шлюбу, а також майно, набуте ними за час шлюбу, але за кошти, які належали їм особисто, або ж на підставі договору дарування чи в порядку спадкування, відповідно до ч. 1 ст. 57 СК є їх особистою приватною власністю. Крім того, особистим майном вважаються речі індивідуального користування — одяг, взуття, прикраси, у тому числі й коштовності, тощо (навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя), премії та нагороди, які чоловік чи дружина одержали за особисті заслуги (щоправда, суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії чи нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями, скажімо, веденням домашнього господарства, сприяв їх одержанню), кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка належала дружині чи чоловіку, а також як відшкодування завданої їй (йому) моральної шкоди. Також суд може визнати особистою приватною власністю майно, набуте за час окремого проживання чоловіка й дружини через фактичне припинення шлюбних відносин (незважаючи на те, що шлюб не було розірвано у встановленому законом порядку). Відповідно до ст. 59 СК той із подружжя, хто є власником майна, яке належить йому на праві особистої приватної власності, самостійно визначає режим володіння, користування та розпорядження таким майном, проте має робити це з урахуванням інтересів сім'ї, насамперед, дітей.
Зрозуміло, що незважаючи на досить значний перелік майна, яке належить кожному з подружжя на праві особистої приватної власності, зазвичай, якщо шлюб проіснував досить тривалий час, обсяг майна, яке перебуває у спільній сумісній власності подружжя, значно більший. При цьому слід звернути увагу, що лише сам факт розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час шлюбу (для цього необхідно його розділити), але розпорядження таким майном після розірвання шлюбу здійснюється колишнім подружжям виключно за взаємною згодою відповідно до положень Цивільного кодексу України (після розлучення передбачена у ч. 2 ст. 65 СК презумпція згоди одного з подружжя на укладення другим договорів з розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, вже не діє).
Після розірвання шлюбу переважна більшість колишніх подружніх пар не бажає користуватися та розпоряджатися набутим за час шлюбу майном сумісно, тому майже завжди постає питання про розподіл майна подружжя. Кожен із подружжя після поділу майна стає власником тієї чи іншої речі або сукупності речей і не пов'язує свої дії щодо володіння, користування та розпорядження майном з колишньою дружиною чи чоловіком. Як вже зазначалося, щодо певних речей (які є особистою приватною власністю дружини чи чоловіка) спірних питань бути не може. А от при поділі майна, яке перебуває у спільній сумісній власності, досить часто виникає безліч суперечок. То як же його розділити?
Найпростіший спосіб — це розподіл майна за взаємною згодою шляхом укладення відповідного договору (при цьому договір про поділ житлового будинку, квартири та іншого нерухомого майна обов'язково має бути нотаріально посвідчений). Добровільний порядок застосовується, якщо колишнє подружжя домовилося щодо визначення часток кожного з них у праві на майно, а також дійшло згоди щодо конкретного поділу майна відповідно до цих часток. Але усі ми розуміємо, що, на жаль, випадків такого "мирного" вирішення майнового питання на практиці не дуже багато — зазвичай колишні чоловік та дружина не можуть самостійно дійти згоди щодо того, кому з них залишиться будинок чи квартира, де вони мешкали, дача, машина, накопичені за час шлюбу кошти тощо. За таких обставин доведеться звертатися до суду з відповідним позовом.
При поділі майна суду в першу чергу необхідно буде визначити його предмет, тобто те майно, яке підлягає поділу. При цьому будуть враховуватися три категорії об'єктів: речі, які належать колишньому подружжю на праві спільної сумісної власності; кредиторські вимоги (право вимоги за договором позики, купівлі-продажу тощо, коли колишнє подружжя виступає як кредитор та вправі вимагати повернення боргу чи передачі якоїсь речі); боргові зобов'язання (зобов'язання, за якими колишнє подружжя виступає як боржник і зобов'язане повернути борг чи передати річ). Поділ майна здійснюється з урахуванням вартості усіх речей, які перебувають у спільній сумісній власності колишнього чоловіка та дружини, а також розміру їх кредиторських вимог та боргових зобов'язань.
Поділ майна відбувається у два етапи: по-перше, суд визначає розмір часток кожного з колишнього подружжя в праві на майно, по-друге — здійснює поділ майна відповідно до встановлених часток. Як правило, при поділі спільного майна подружжя суд виходить з принципу рівності часток подружжя, що закріплений у ч. 1 ст. 70 СК. Але законодавство України надає суду можливість у певних випадках й відступити від цього правила. Так, відповідно до ч. 2 ст. 70 СК при вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно або ж витрачав його на шкоду інтересам сім'ї — у такому разі його частка може бути зменшена. Крім того, за рішенням суду частка майна дружини чи чоловіка може бути збільшена, якщо з нею (ним) проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування. Зазначимо, що на практиці відступ від принципу рівності часток застосовується судом доволі рідко й трапляється це найчастіше у вигляді присудження дещо більшої (не набагато) частки непрацездатному члену подружжя або ж тому, на- вихованні якого залишаються неповнолітні діти.
Щодо способів поділу майна, яке є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, то найпоширенішим з них є поділ в натурі (звичайно, якщо це можливо без шкоди для майна). Неподільні ж речі присуджуються одному з подружжя, але при цьому інший з подружжя має одержати або грошову компенсацію (до речі, присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, а також за умови попереднього внесення другим із подружжя відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду — ст. 71 СК), або ж вартість цього майна має бути врахована при присудженні майна іншому з подружжя (наприклад, один отримує квартиру, а інший — дачний будиночок та автомобіль). Зрозуміло, що у процесі поділу майна суди можуть одночасно застосовувати не один спосіб, а їх комбінацію (як, зазвичай, і трапляється): щодо одних видів майна застосувати поділ у натурі, щодо інших — передачу одному з колишнього подружжя із зобов'язанням певної компенсації іншому, а треті "види майна розподілити між сторонами з урахуванням їх вартості. Необхідно зазначити, що вартість майна, яке підлягає поділу, визначається на момент розгляду спору судом.
Звичайно, для того, щоб розділити майно, зовсім не обов'язково розлучатися — подружжя це може зробити як у добровільному, так і в судовому порядку й під час перебування у шлюбі. Проте якщо у цьому випадку звернення до суду з вимогою про поділ спільного майна подружжя може здійснюватися у будь-який час, то до вимог про поділ майна, заявлених після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки (ч. 2 ст. 72 СК), яка обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.
Отже, оскільки майже все майно, яке буде набуте подружжям за час шлюбу, належатиме чоловіку та дружині на праві спільної сумісної власності, навряд чи при розлученні вдасться повністю уникнути неприємних та подекуди принижуючих гідність спорів про поділ набутого у шлюбі майна. Проте якщо про все турбуватися завчасно, то навіть від цього себе можна убезпечити — цивілізованим засобом вирішення такого конфлікту є своєчасне укладення шлюбного контракту (договору).
Саме у шлюбному контракті подружжя має змогу самостійно визначити свої майнові відносини не лише у період шлюбу, а й на випадок його розірвання. При цьому ніщо не заважає відступити від передбаченого сімейним законодавством правового режиму набутого у шлюбі майна, який у разі відсутності шлюбного договору автоматично починає діяти з моменту реєстрації шлюбу. У шлюбному контракті можуть міститися будь-які умови, що стосуються майна подружжя (як того, що вже існує на час укладення шлюбного договору, так і того, що буде набуте подружжям у майбутньому), майнових прав та обов'язків чоловіка й дружини, надання одним з них утримання іншому, майнових санкцій на випадок розлучення тощо. При подальшому вирішенні спору між подружжям із зазначених питань, які врегульовані у шлюбному контракті, суд буде керуватися саме його положеннями, а не диспозитивними нормами сімейного законодавства.
Так, у шлюбному контракті може бути передбачено режим як спільної (сумісної чи часткової), так і особистої приватної власності кожного з подружжя, який поширюватиметься або на все набуте у шлюбі майно, або ж лише на певні його види. Отже, подружжя може і замість встановленого законом режиму спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, встановити на нього режим особистої приватної власності, і навпаки — домовитися про те, що режим сумісної власності поширюватиметься й на майно, яке за законом є особистою приватною власністю кожного з подружжя.
Також до змісту шлюбного контракту можуть бути вміщені умови щодо права подружжя на утримання — наприклад, сторони шлюбного договору можуть домовитися про надання при розлученні утримання одному з них незалежно від наявності обставин, що передбачені чинним законодавством для виникнення права на утримання. При цьому у шлюбному контракті можна передбачити й конкретний порядок та строки надання утримання, його розмір та форму (грошову чи натуральну), а також визначити тривалість надання такого утримання залежно від настання чи ненастання певних обставин.
Щоправда, слід звернути увагу, що умови шлюбного контракту за будь-яких обставин не можуть зменшувати обсягу прав дитини, які надані їй чинним законодавством (наприклад, неможливо укласти шлюбний договір, за яким дитина буде позбавлена права на аліменти, проживання в певному житловому приміщенні тощо), а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.