Міністерством юстиції розглянуто Ваше звернення від 11.01.2007 р. N 13/8, отримане від першого заступника Голови депутатської фракції Партії регіонів Кисельова В.О. Щодо розгляду поставлених Вами питань повідомляється про таке.

17 липня 1997 року Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція). 11 вересня 1997 року Конвенція набула чинності для України, після чого в України виникло міжнародно-правове зобов'язання забезпечити додержання конвенційних гарантій, зокрема і тих, які передбачені статтею 6 Конвенції, на національному рівні. Держава також визнала для себе обов'язковою юрисдикцію Європейського суду з прав людини (далі - Суд).

Пункт 2 статті 6 Конвенції (995_004) проголошує, що "кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом". Таким чином, дане положення встановлює презумпцію невинуватості обвинуваченої особи. Разом з тим варто наголосити, що у своїй практиці Суд визначає поняття "кримінальне обвинувачення" як "офіційне повідомлення особи компетентним органом державної влади про наявність припущень про те, що ця особа вчинила кримінальне діяння", або як застосування "заходів, які мають на увазі таке обвинувачення та спричиняють важливі наслідки для стану підозрюваного" (рішення у справі Escoubet v. Belgium від 28.10.99 р., заява N 26780/95, п. 34).

Відповідно до практики Суду презумпція невинуватості діє впродовж всього кримінального провадження незалежно від його результату. У разі ж визнання особи винною у вчиненні злочину дія цього принципу припиняється із набуттям обвинувальним вироком, винесеним судом, статусу остаточного. Відповідно, особа може вважатись такою, що вчинила кримінальне правопорушення після закінчення строку на подання апеляцій на вирок місцевого суду чи закінчення строку на подання касаційної скарги та внесення касаційного подання на вирок апеляційного суду, якщо його не було оскаржено чи на нього не було внесено подання. У разі ж подачі апеляцій, касаційної скарги чи внесення касаційного подання вирок, якщо його не скасовано, набуває статусу остаточного після розгляду справи відповідно апеляційною чи касаційною інстанцією, якщо інше не передбачено Кримінально-процесуальним кодексом України (1001-05, 1002-05, 1003-05) .

При цьому слід зазначити, що обов'язковими критеріями встановлення вини обвинуваченої особи є компетентність суду та дотримання вимог національного законодавства.

Також слід зауважити, що дія пункту 2 статті 6 Конвенції (995_004) не обмежується відкриттям кримінального провадження, а поширюється навіть на судові рішення, прийняті після припинення провадження (рішення у справі Capeau v. Belgium від 13.01.2005 р., заява N 42914/98, п. 25) або після засудження (рішення у справі Sekanina v. Austria від 25.08.93 р., заява N 13126/87, п. 30).

Разом з тим, практика Суду встановлює, що пункт 2 статті 6 Конвенції (995_004) захищає будь-яку особу від поводження з нею як з винною не лише з боку судді або суду, а й з боку посадових осіб до винесення вироку (рішення у справі Allenet de Ribemont v. France від 10.02.95 р., заява N 15175/89, п. 36).

Однак варто зазначити, що принцип презумпції невинуватості органічно пов'язаний з іншими конвенційними правами і свободами, зокрема, з правом на свободу вираження поглядів, свободу отримання та поширення інформації (стаття 10 Конвенції (995_004) ).

У зв'язку з цим необхідно вказати, що пункт 2 статті 6 Конвенції (995_004) не може бути перешкодою для влади щодо інформування громадськості про розслідування, які нею проводяться. У своїй практиці Суд закріпив вимоги щодо поведінки посадових осіб під час такого інформування та зазначив, що їх дії мають бути стриманими та делікатними, як того вимагає повага до презумпції невинуватості (рішення у справі Allenet de Rihemont v. France, п. 38),

В той же час зауважуємо, що тлумачення конвенційних гарантій здійснюється Судом з урахуванням специфіки обставин кожної конкретної справи.