КОГО ЗАХИЩАТИ: злочинців чи їхні сім'ї?

В радянські часи, коли майже всі громадяни отримували житло безоплатно від держави і воно було виключене з товарообігу, нікого не хвилювало співвідношення отримуваної платні й вартості квадратного метра житла. Останнім часом усе кардинально змінилося: держава житла не надає, громадянам його придбати дуже важко, але житлові правовідносини регулюються старим Житловим кодексом, норми якого вже давно не відповідають нинішнім вимогам. Спроби ж унести до нього зміни спричиняють ще більшу плутанину.

Чинний Житловий кодекс містить кілька норм, згідно з якими наймача державного житла можна виселити без надання іншого помешкання. Практичне застосування згаданих правил, а особливо ст.71 ЖК, часто призводило до того, що людина опинялася на вулиці й, таким чином, тільки поповнювала лави «бомжів».

Для зняття соціальної напруги парламентарії вирішили розширити коло осіб, за якими житлове приміщення зберігається в разі їхньої відсутності в ньому понад шість місяців. Такі зміни, внесені до ст.71, були в цілому слушними і продуманими, за винятком п.7, в якому зазначалось, що за особами, взятими під варту або засудженими до позбавлення волі, право на житлове приміщення зберігається впродовж усього часу перебування під вартою чи відбування покарання, якщо в цьому будинку, квартирі (їхній частині) залишилися проживати інші члени сім'ї.

На перший погляд, усе логічно, адже коли в людини, яка відбула покарання в місцях позбавлення волі, немає житла, до якого можна було б повернутися, суспільство замість перевихованого громадянина отримає потенційного злочинця. Проте, якщо звернутися до іншої норми ЖК, така позиція не виглядає однозначною.

В статті 116 цього кодексу зазначено: «Якщо наймач, члени його сім'ї або інші особи, які проживають разом з ним,.. систематичним порушенням правил співжиття роблять неможливим для інших проживання з ним в одній квартирі чи в одному будинку, а заходи запобігання і громадського впливу виявилися безрезультатними, виселення винних на вимогу наймодавця або інших заінтересованих осіб провадиться без надання іншого жилого приміщення».

Отже, якщо уявити ситуацію, коли людина вчинила злочин проти осіб, з якими мешкає в одній квартирі, й була засуджена до позбавлення волі, а до того неодноразово порушувала правила співжиття, існують усі підстави для застосування ст.116 ЖК, але цього не можна зробити, оскільки це буде порушенням ст.71 того ж кодексу.

Виникає запитання: кого захищає держава — осіб, які відбули покарання в місцях позбавлення волі, чи громадян, яким такі співмешканці й родичі перетворюють існування на справжній жах? Радше за все, парламентарії перед собою таке запитання не ставили, а просто схвалили зміни до Житлового кодексу, не звернувши уваги на інші норми права.

Звичайно, цей випадок не є унікальним і показовим для нашого суспільства, якщо не зважати на окремих громадян, яких така колізія права доводить до стресових ситуацій, а інколи й до фізичних страждань. Проте подібні неузгодженості виникають у всіх без винятку галузях права, і до- того часу, доки таке відбуватиметься, правова держава — тільки примара.

Сергій КРАСУН

По материалам газеты "ЗАКОН & БІЗНЕС"