920/749/17 Про поновлення договору оренди земельної ділянки - 09.09.2020 Прийняття

У серпні 2017 року Приватне підприємство "Карла Маркса-2" (далі - ПП "Карла Маркса-2") звернулося до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Сумській області (далі - ГУ Держгеокадастру) про визнання поновленим на тих самих умовах на наступні 7 (сім) років, строком до 01.04.2024 договору оренди від 24.03.2010 земельної ділянки загальною площею 7,7913 га, кадастровий номер 5923882300:09:001:0019.

Позовні вимоги із посиланням на положення статей 15, 16, 792 Цивільного кодексу України, статті 152 Земельного кодексу України, статті 33 Закону України "Про оренду землі", зокрема частини 6 цієї норми, обґрунтовано тим, що після закінчення строку укладеного між Путивльською районною державною адміністрацією і ПП "Карла Маркса-2" договору оренди від 24.03.2010 позивач має право на поновлення цього договору з огляду на виконання належним чином зобов`язань за договором, користування земельною ділянкою після закінчення терміну його дії та сплату орендної плати за земельну ділянку.

Крім того, позивач зазначив, що на виконання вимог пункту 8 договору він направив ГУ Держгеокадастру лист-повідомлення від 31.01.2017 із проектом додаткової угоди, у відповідь на який (лист від 16.03.2017 № 28-18-0.6-3909/2-17) ГУ Держгеокадастру повідомило про неможливість поновлення договору оренди землі через, зокрема, відсутність витягу із технічної документації з нормативної грошової оцінки землі. Проте позивач акцентував, що законодавство не передбачає надання будь-яких документів, не визначених законом, а згідно з частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" пролонгація договору оренди земельної ділянки за відсутності заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору є обов`язковою, при цьому наявності рішення орендодавця на поновлення такого договору як обов`язкової підстави для продовження договору не вимагається.

У подальшому ПП "Карла Маркса-2" неодноразово уточнювало позовні вимоги.

14.03.2019 ПП "Карла Маркса-2" подало заяву про зміну предмета позову від 13.03.2019 № 112, відповідно до якої просив суд визнати поновленим договір оренди землі б/н від 24.03.2010 (зареєстровано 01.04.2010 за № 041063300527), вважаючи укладеною угоду про поновлення договору на той самий строк, на тих самих умовах у редакції, викладеній позивачем у цій заяві.

Позивач зазначає, що 10.10.2018 на підставі наказу ГУ Держгеокадастру відбувся поділ земельної ділянки кадастровий номер 5923882300:09:001:0019 на дві нові земельні ділянки з кадастровими номерами 5923882300:09:002:0208, 5923882300:09:002:0209, а відтак захистити порушене право щодо користування земельною ділянкою без зміни предмета позову є неможливим.

Ухвалою Господарського суду Сумської області від 03.04.2019 заяву про зміну предмета позову від 13.03.2019 № 112 прийнято до розгляду.

Справа розглядалася судом неодноразово.

Рішенням Господарського суду Сумської області від 27.09.2017, залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 13.12.2017, у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 29.11.2018 зазначені судові рішення скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Господарського суду Сумської області від 17.04.2019, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 08.07.2020, у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у липні 2020 року ПП "Карла Маркса-2" подало касаційну скаргу, у якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК (1798-12) ), просило скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30.07.2020 відкрито касаційне провадження у справі № 920/749/17 за касаційною скаргою ПП "Карла Маркса-2" з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 26.08.2020.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.08.2020 у справі оголошено перерву до 09.09.2020.

09.09.2020 ГУ Держгеокадастру в судове засідання свого представника не направило, натомість 09.09.2020 на адресу Верховного Суду надійшло клопотання ГУ Держгеокадастру про відкладення розгляду справи, обґрунтоване тим, що відповідачем не було отримано копію касаційної скарги і він не мав можливості надати відзив на касаційну скаргу та висловити свої заперечення.

Верховний Суд, обговоривши подане клопотання, виходить із такого.

З матеріалів справи вбачається, що копія касаційної скарги ПП "Карла Маркса-2" на судові рішення у справі № 920/749/17 у встановленому порядку була направлена ГУ Держгеокадастру 23.07.2020, що підтверджується доданими до касаційної скарги доказами такого відправлення, та отримана відповідачем 28.07.2020, про що свідчать інформація щодо відправлень на сайті Укрпошти за трек-номером 0101132301043.

Разом із тим копію ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 30.07.2020, якою відкрито касаційне провадження у справі № 920/749/17, призначено справу до розгляду на 26.08.2020 та надано строк для подання учасниками справи відзиву на касаційну скаргу, отримано відповідачем 07.08.2020, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.

Крім того, з матеріалів справи вбачається, що копію ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.08.2020 про оголошення перерви в судовому засіданні до 09.09.2020 відповідачем отримано 31.08.2020, що також підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.

Отже, посилання ГУ Держгеокадастру у клопотанні про відкладення розгляду справи на обставини неотримання копії касаційної скарги та отримання ухвали Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.08.2020 про оголошення перерви лише 08.09.2020 є необґрунтованими, безпідставними та такими, що спростовуються матеріалами справи.

Незважаючи на належне повідомлення, ГУ Держгеокадастру двічі не направило свого представника для участі у судовому засіданні, а в останнє судове засідання направило клопотання з наведенням фактів, які спростовуються наявними у матеріалах справи доказами.

Суд касаційної інстанції зважає й на те, що з моменту отримання копії касаційної скарги, а також ухвали про відкриття касаційного провадження відповідач мав достатньо часу для подання відзиву на касаційну скаргу та ознайомлення з матеріалами справи.

Ураховуючи конкретні обставини справи, така поведінка ГУ Держгеокадастру є недобросовісною та свідчить про зловживання відповідачем своїми процесуальними правами.

За змістом частини 3 статті 43 ГПК якщо подання клопотання визнається зловживанням процесуальними правами, суд з урахуванням обставин справи має право залишити клопотання без розгляду.

З огляду на викладене, клопотання ГУ Держгеокадастру про відкладення розгляду справи № 920/749/17 залишається без розгляду.

Ураховуючи наведене, висновки Європейського суду з прав людини у справі "В`ячеслав Корчагін проти Росії", те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначеного представника.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників ПП "Карла Маркса-2", дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, Верховний Суд виходить із такого.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що 24.03.2010 між Путивльською районною державною адміністрацією (орендодавець) і ПП "Карла Маркса-2" (орендар) укладено договір оренди землі, за умовами якого орендодавець передав орендарю в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення загальною площею 7,7913 га на території В`язенської сільської ради Путивльського району Сумської області.

Відповідно до пункту 8 договору його укладено на 7 років. Після закінчення строку дії договору позивач має переважне право на поновлення договору на новий строк. У цьому разі позивач повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію.

Цей договір зареєстровано у Путивльському відділі Сумської регіональної філії ДПЦ ДЗК 01.04.2010.

Згідно з кадастровим планом кадастровий номер земельної ділянки - 5923882300:09:001:0019.

Земельна ділянка площею 7,7913 га була передана позивачеві за актом приймання-передачі земельної ділянки.

31.01.2017 ПП "Карла Маркса-2" з метою реалізації переважного права на поновлення договору оренди землі звернулося до ГУ Держгеокадастру з листом-повідомленням, у якому просив надати згоду на пролонгацію договору оренди землі, кадастровий номер земельної ділянки 5923882300:09:001:0019, на той же строк на умовах, викладених у проекті додаткової угоди. До листа-повідомлення додано проект додаткової угоди до договору оренди, у якій зазначено положення про нормативно-грошову оцінку земельної ділянки, яка з урахуванням коефіцієнтів індексації станом на 01.01.2017 становить 11 600, 86 грн; річну орендну плату визначено у розмірі 8 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що становить 11 600, 86 грн. Цей лист-повідомлення отримано відповідачем 17.02.2017 за вхідним № 3216.

ГУ Держгеокадастру направило позивачу лист-повідомлення про прийняте рішення (вих. № 28-18-06-3909/2-17 від 16.03.2017), в якому заперечив проти поновлення договору оренди, зазначивши, що у поданих на розгляд документах відсутній витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки, який потрібний для встановлення розміру орендної плати за земельні ділянки державної власності. Цей лист отриманий позивачем 29.03.2017.

Також судом установлено виконання позивачем умов договору щодо сплати орендної плати, що підтверджено платіжними дорученнями від 26.05.2017 на суму 81 736, 70 грн, від 27.04.2017 на суму 82 315, 70 грн, від 23.06.2017 на суму 81 736, 72 грн та від 12.07.2017 на суму 81 736, 79 грн.

Крім того, відповідно до рішення Господарського суду Сумської області від 27.09.2017 та постанови Харківського апеляційного господарського суду від 13.12.2017 у цій справі між сторонами 28.12.2017 підписано акт приймання-передачі (повернення) земельної ділянки до договору оренди, відповідно до якого генеральний директор ПП "Карла Маркса-2" передав земельну ділянку загальною площею 7,7913 га (кадастровий номер 5923882300:09:001:0019), яка розташована за межами населеного пункту на території В`язенської сільської ради Путивльського району Сумської області, а ГУ Держгеокадастру прийняло земельну ділянку до складу земель запасу сільськогосподарського призначення державної власності.

У подальшому наказом від 21.09.2018 ГУ Держгеокадастру надано згоду на поділ земельної ділянки загальною площею 7,7913 га, кадастровий номер 5923882300:09:001:0019.

22.02.2019 дві земельні ділянки з кадастровими номерами 5923882300:09:002:0208 та 5923882300:09:002:0209 було повернуто до складу земель запасу сільськогосподарського призначення державної власності.

Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога ПП "Карла Маркса-2", заявлена до ГУ Держгеокадастру, про визнання поновленим договору оренди землі б/н від 24.03.2010 (зареєстровано 01.04.2010 за № 041063300527) та укладеною угоду про поновлення договору на той самий строк, на тих самих умовах у редакції, викладеній позивачем у заяві про зміну предмета позову від 13.03.2019 № 112, яка прийнята судом першої інстанції до розгляду.

За результатами нового розгляду справи у задоволенні позову відмовлено. Судові рішення мотивовано тим, що за встановлених у справі фактичних обставин (на виконання вказівок, викладених у постанові Верховного Суду від 29.11.2018) станом на 02.05.2017 позивач мав усі законні підстави для укладення додаткової угоди про поновлення договору оренди земельної ділянки відповідно до частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі". Проте на момент нового розгляду змінилися обставини справи, а саме: відсутній об`єкт оренди як об`єкт цивільних прав (не існує земельної ділянки з кадастровим номером 5923882300:09:001:0019), тобто відсутня істотна умова договору (стаття 15 Закону України "Про оренду землі"); договір оренди, про поновлення якого звернувся позивач, припинив свою дію відповідно до статті 31 Закону України "Про оренду землі" у зв`язку з поверненням земельної ділянки орендодавцю; орендар не продовжував користуватися земельною ділянкою, що є обов`язковою умовою для застосування частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі". Ці обставини, за висновками судів попередніх інстанцій, виключають можливість задоволення позову.

У поданій касаційній скарзі ПП "Карла Маркса-2" послалося на те, що при вирішенні справи судом неправильно застосовано статті 15, 33 Закону України "Про оренду землі" без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду, у справах у подібних правовідносинах, зокрема від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 01.10.2019 у справі № 922/2723/17, від 17.12.2019 у справі № 917/131/19, від 23.01.2020 у справі № 917/130/19, від 23.01.2020 у справі № 917/139/19; крім того, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про відмову у позові на підставі неналежного доказу, а саме акта приймання-передачі (повернення) земельної ділянки від 28.12.2017, що є порушенням статті 76 ГПК.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

У пункті 4 частини 2 статті 287 ГПК визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 4 частини 3 статті 310 ГПК підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Відповідно до частин 1-3 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Зміна предмета та підстав позову у суді касаційної інстанції не допускається.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, враховуючи встановлені ГПК (1798-12) межі такого перегляду та підтверджені підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачені пунктами 1, 4 частини 2 статті 287 ГПК, суд касаційної інстанції виходить із такого.

Суть поновлення договору оренди землі за змістом частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" полягає в тому, що орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку оренди, а орендодавець не заперечує у поновленні договору, зокрема у зв`язку з належним виконанням договору оренди землі.

З огляду на матеріально-правове регулювання спірних правовідносин, слід зазначити, що у контексті поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідно зауважити, що такий договір може бути поновлено виключно на тих самих умовах і на той самий строк. Тобто, орендар не може вимагати поновлення договору оренди землі на інших умовах. Щодо прав та обов`язків орендодавця слід акцентувати, що він має право заперечити стосовно поновлення договору згідно із цією частиною статті 33 Закону України "Про оренду землі", і таке заперечення має бути заявлено саме протягом одного місяця після закінчення дії договору оренди землі, що безпосередньо випливає зі змісту частини 6 зазначеної статті.

У подальшому, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення дії договору оренди, а орендодавець не надав заперечень стосовно поновлення цього договору протягом одного місяця після його закінчення, орендар має право звернутися із вимогою про визнання укладеною угоди про поновлення договору на тих самих умовах і на той самий строк. Орендодавець, у свою чергу, в будь-який час до укладення додаткової угоди стосовно поновлення договору на той самий строк і на тих самих умовах може звернутися із вимогою про звільнення земельної ділянки. Тобто, договір оренди землі вважатиметься поновленим лише у разі укладення додаткової угоди, про що безпосередньо зазначено у частині 8 статті 33 Закону України "Про оренду землі".

Водночас, наявність правових підстав для укладення додаткової угоди, в тому числі обставин, за яких договір вважається поновленим в силу вимог частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", має довести позивач. За наявності таких обставин у сторін договору оренди виникає не лише право на укладення додаткової угоди, але і обов`язок згідно з частиною 8 статті 33 цього Закону. Тобто, право на укладення додаткової угоди, яке підлягає судовому захисту, виникає за доведеності (наявності) обставин, за яких договір оренди вважається поновленим на новий (той самий) строк.

Таким чином у разі наявності обставин, за яких договір оренди вважається поновленим відповідно до частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", оформленням такого факту, як поновлення договору оренди землі, є, відповідно до вимог частини 8 статті 33 Закону України "Про оренду землі", укладення в обов`язковому порядку у місячний строк додаткової угоди до цього договору.

Судами попередніх інстанцій установлено, що позивач скористався своїм переважним правом на поновлення договору оренди землі, оскільки більш ніж за 30 днів до закінчення строку його дії направив відповідачу лист-повідомлення про поновлення договору оренди землі разом із проектом відповідної додаткової угоди. Отже, орендар належним чином виконав свій обов`язок щодо повідомлення орендодавця, як це передбачено умовами договору та частинами 2, 3 статті 33 Закону України "Про оренду землі", проте, відповідачем порушено місячний термін для повідомлення позивача про прийняте рішення.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій, зважаючи на норми статті 33 Закону України "Про оренду землі", врахувавши положення частини 1 статті 316 ГПК щодо обов`язковості вказівок, що містяться у постанові Верховного Суду від 29.11.2018, надавши оцінку умовам договору та листуванню сторін з огляду та в контексті вимог статті 33 Закону України "Про оренду землі", дійшли висновку, що орендар належним чином виконав вимоги договору щодо повідомлення орендодавця про намір продовжити дію договору, сплачував належним чином орендну плату, проте, відповідач протягом місяця після закінчення строку дії договору не повідомив позивача про заперечення у поновленні договору, тому у позивача були наявні підстави розраховувати на можливість поновлення договору в силу частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі".

Проте, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що позивач за актом приймання-передачі (повернення) земельної ділянки від 28.12.2017 передав (повернув) спірну земельну ділянку загальною площею 7,7913 га (кадастровий номер 5923882300:09:001:0019), а відповідач прийняв цю земельну ділянку до складу запасу сільськогосподарського призначення державної власності, дійшли висновку, що, оскільки на момент розгляду справи судом позивач фактично повернув земельну ділянку за актом і не продовжує користуватися нею після закінчення дії договору оренди, то ці обставини унеможливлюють поновлення договору, оскільки це суперечить статті 33 Закону України "Про оренду землі".

Суд касаційної інстанції не може погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій з таких підстав.

Відповідно до статті 73 ГПК доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

За змістом статті 76 ГПК належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Що стосується допустимості доказів у статті 77 ГПК визначено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Суд касаційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що посилання судів попередніх інстанцій на ті обставини, що повернення позивачем відповідачу за актом приймання-передачі земельної ділянки свідчить про вчинення позивачем дій з завершення процедури припинення договору оренди землі, не можна визнати обґрунтованими, оскільки поза увагою судів та без належної правової оцінки залишилися обставини повернення спірної земельної ділянки не з підстав припинення договору (закінчення строку його дії), а на виконання рішення суду, яке в подальшому було скасовано судом касаційної інстанції.

При цьому зі змісту акта приймання-передачі (повернення) земельної ділянки від 28.12.2017 не вбачається, що повернення позивачем спірної земельної ділянки було добровільним виявленням, хоча і не було примусового повернення. Однак з огляду на відмову позивачу за рішеннями судів у поновленні договору і посилання на ці рішення, як на підставу повернення спірної земельної ділянки, про що прямо зазначено в акті від 28.12.2017, слід дійти висновку, що повернення земельної ділянки було пов`язане з рішеннями судів, а не з добровільним волевиявленням.

Водночас необхідно акцентувати, що ані умовами договору оренду землі, ані положеннями Закону України "Про оренду землі" (161-14) не передбачено такої підстави для припинення договору оренди землі, як повернення об`єкта оренди орендодавцю, у тому числі за актом приймання-передачі.

За таких обставин у цьому спорі зазначений акт не можна вважати допустимим доказом.

З огляду на наведене суд касаційної інстанції вважає, що суди попередніх інстанцій помилково прийняли як доказ у справі акт приймання-передачі (повернення) земельної ділянки від 28.12.2017 та з посиланням лише на цей доказ дійшли помилкового та передчасного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Вирішуючи спір по суті, господарський суд має встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, для захисту якого звернувся позивач, тобто, встановити чи є особа, за позовом якої порушено провадження у справі, належним позивачем. При цьому, відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність такого права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов`язку (вчинити певні дії) від зобов`язаних осіб. Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення прав і відповідно приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Отже, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулася до суду, відповідно до вимог законодавства.

Судами зазначено, що позивачем 18.02.2019 подано заяву про уточнення позовних вимог, а також 14.03.2019 подано заяву про зміну предмета позову від 13.03.2019 № 112, в яких ПП "Карла Маркса-2" послалося на те, що згідно з даними Публічної кадастрової карти України земельна ділянка кадастровий номер 5923882300:09:001:0019, яка була об`єктом оренди позивача відповідно до договору оренди від 24.03.2010 є архівною. Земельна ділянка кадастровий номер 5923882300:09:002:0208 площею 3,8956 га та земельна ділянка кадастровий номер 5923882300:09:002:0209 площею 3,8957 га утворені шляхом поділу земельної ділянки кадастровий номер 5923882300:09:001:0019. До того ж сума площ новостворених земельних ділянок становить 7,7913 га, що становить площу земельної ділянки з кадастровим номером 5923882300:09:001:0019. Датою реєстрації нових земельних ділянок є 10.10.2018, а підставою реєстрації - наказ відповідача від 21.09.2018 № 18-7462/16-18-СГ.

Суди, прийнявши зазначені заяви позивача та здійснюючи розгляд справи з урахуванням цих заяв, не перевірили та не надали належної оцінки наведеним в них обставинам, зокрема, щодо утворення земельних ділянок з кадастровими номерами 5923882300:09:002:0208 площею 3,8956 га та 5923882300:09:002:0209 площею 3,8957 га шляхом поділу земельної ділянки кадастровий номер 5923882300:09:001:0019, яка орендувалася позивачем відповідно до договору оренди від 24.03.2010. Крім того, суди попередніх інстанцій не дослідили, не перевірили та не дали належної правової оцінки тому, що, як зазначає позивач, датою реєстрації нових земельних ділянок є 10.10.2018, тобто відповідач вчинив дії щодо поділу земельної ділянки, яка перебувала в користуванні позивача під час перегляду справи в суді касаційної інстанції (ухвала Верховного Суду про відкриття касаційного провадження у справі № 920/749/17 від 20.03.2018, постанова Верховного Суду від 29.11.2018).

Статтею 27 Закону України "Про оренду землі" визначено, що орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону.

Формування земельних ділянок їх володільцем, зокрема, внаслідок поділу та/або об`єднання, з присвоєнням їм кадастрових номерів, зміною інших характеристик не впливає на можливість захисту права власності чи інших майнових прав у визначений цивільним законодавством спосіб. Такої правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду в постановах від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц (пункт 56) та від 01.10.2019 у справі № 922/2723/17 (пункт 7.36) (висновками у яких, позивачем обґрунтовано наявність підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК).

Аналогічної позиції дійшов Верховний Суд також і в справах № 917/131/19, № 917/130/19, № 917/139/19 (висновками у яких, позивачем також обґрунтовано наявність підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК), предметом позову в яких є поновлення договору оренди землі, визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки.

З огляду на наведене, суд касаційної інстанції вважає, що суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку про наявність підстав у позивача на поновлення договору в силу частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", проте, помилково взяли до уваги акт від 28.12.2017, який не є допустимим доказом у цій справі. В залежності від встановленого, дослідженню, з наданням відповідних висновків, підлягають також й обставини, які виникли у справі після звернення позивача з цим позовом та під час розгляду справи, про що ним було зазначено у своїх заявах про уточнення позовних вимог та зміну предмета позову, які судами попередніх інстанцій були прийняті до розгляду.

При цьому судам попередніх інстанцій, поряд із зазначеним, необхідно врахувати позицію та висновки Палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладені в постанові від 27.07.2020 у справі № 912/686/17.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 73, 74, 76, 77, 86, 236- 238, 282 ГПК, визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Неправильне застосування попередніми судовими інстанціями норм процесуального права унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення цієї справи, та які не можуть бути усунуті Верховним Судом самостійно в силу меж розгляду справи судом касаційної інстанції (стаття 300 ГПК), зокрема, щодо дослідження та оцінки зібраних у справі доказів.

Відповідно до частини 2 статті 316 ГПК постанова суду касаційної інстанції не може містити вказівок для суду першої або апеляційної інстанції про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про переваги одних доказів над іншими, про те, яка норма матеріального права повинна бути застосована і яке рішення має бути прийнято за результатами нового розгляду справи.

Зважаючи на викладене, а також відповідно до положень частини 3 статті 310 ГПК постанова суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, зокрема, у зв`язку із встановленням обставин, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.