21-833во08 Про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки - Текст документа

розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою Приватного підприємства "Город один" (далі – Підприємство) справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Промхолдинг" (далі – ТОВ) до Сімферопольської міської ради (далі – Міська рада), Виконавчого комітету Сімферопольської міської ради (далі – Виконком), за участю третьої особи – Підприємство, про скасування рішень та визнання договору оренди земельної ділянки недійсним,

У липні 2006 року ТОВ звернулося до суду з позовом до Міської ради про скасування рішення від 23 грудня 2005 року № 502 в частині виділення Підприємству земельної ділянки площею 0,1 га для будівництва автомобільної заправної станції, скасування рішення Виконкому від 28 травня 2004 року № 1017 у частині згоди на оформлення земельної ділянки, розташованої за адресою в м. Сімферополі по вулицях Київській та Фрунзе для будівництва автомобільної заправної станції та вилучення цієї ділянки у Відкритого акціонерного товариства "Акціонерна компанія "Кримавтотранс" та визнання договору оренди вказаної ділянки, укладеного між Міською радою та Підприємством недійсним. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що на зазначеній земельній ділянці розташовано майновий комплекс ТОВ, оспорюваними рішеннями порушено його охоронювані законом права та інтереси як власника цього майна.

Господарський суд Автономної Республіки Крим постановою від 17 серпня 2006 року позов задовольнив.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 29 вересня 2006 року рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

Вищий адміністративний суд ухвалою від 2 квітня 2008 року постанову апеляційного суду скасував. Рішення місцевого суду змінив: у частині скасування рішень Міської ради та Виконкому залишив у силі; у частині визнання недійсним договору оренди земельної ділянки провадження в адміністративній справі закрив. Судове рішення мотивовано тим, що спір про визнання цього договору недійсним не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки стосується права особи користуватися об’єктом нерухомості, а отже, має розглядатися в порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України (1798-12) .

У скарзі Підприємство, посилаючись на неоднакове застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права, а саме статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі-КАС), порушило питання про перегляд за винятковими обставинами та скасування зазначеної ухвали Вищого адміністративного суду України.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про наявність підстав для її часткового задоволення.

Розглядаючи справу по суті, суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що вона є адміністративною.

Вищий адміністративний суд України, скасовуючи постанову апеляційного суду та залишаючи в силі рішення місцевого суду в частині скасування рішень відповідачів, також вважав, що спір у цій частині є адміністративним.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 17 КАС компетенція адміністративних судів поширюється, зокрема, на спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін "суб’єкт владних повноважень" відповідно до пункту 7 частини 1 статті 3 того самого Кодексу означає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень. Таким чином, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка правильності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Статтею 12 Земельного кодексу України передбачено, що міська рада має право розпоряджатися землями територіальної громади, яке вона здійснює шляхом: передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, згідно з цим Кодексом; надання земельних ділянок у користування і вилучення їх із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; викупу земельних ділянок для суспільних потреб відповідної територіальної громади села; організації землеустрою; координації діяльності місцевих органів земельних ресурсів; здійснення контролю за використанням та охороною земель комунальної власності, додержанням земельного й екологічного законодавства; обмеження, тимчасової заборони (зупинення) використання земель громадянами та юридичними особами в разі порушення ними вимог земельного законодавства; підготовки висновків щодо вилучення (викупу) і надання земельних ділянок відповідно до цього Кодексу; інформування населення щодо вилучення (викупу), надання земельних ділянок; внесення пропозицій до районної ради щодо встановлення і зміни меж сіл; вирішення земельних спорів; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону. При цьому за змістом зазначеної статті міська рада має рівні права з громадянами та юридичними особами, з якими вона вступає у відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Із наведеного випливає, що при здійсненні повноважень власника землі Міська рада є не суб’єктом владних повноважень у тому значенні цього терміна, в якому його вжито у пункті 1 частини 1 статті 17 КАС, а рівноправним суб’єктом земельних відносин, дії якого спрямовано на реалізацію свого права розпоряджатися землею.

Як убачається з матеріалів справи, предметом спору є право користування земельною ділянкою, яку рішенням Міської ради було передано за договором в оренду Підприємству. При цьому позовна вимога про визнання недійсним зазначеного договору ґрунтується на вимозі про визнання недійсним рішення Міської ради.

Таким чином, заявлені у справі позовні вимоги випливають із відносин, що мають приватноправовий характер, а тому орган місцевого самоврядування в цих відносинах виступає як суб’єкт права власності, а не як суб’єкт владних повноважень. Прийняття зазначеним органом рішення є етапом формування волі власника на укладення договору, не змінює правову природу спірних відносин і не перетворює цей спір у публічно-правовий.

Водночас колегія суддів вважає правомірним висновок суду касаційної інстанції щодо закриття провадження в адміністративній справі у частині визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, оскільки цей спір не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки стосується права особи користуватися об’єктом нерухомості, а отже, має розглядатись у порядку, встановленому Господарським процесуальним кодексом України (1798-12) .

З урахуванням викладеного оскаржувана ухвала Вищого адміністративного суду України підлягає скасуванню в частині залишення в силі рішення місцевого суду, в решті – без змін.

З огляду на вищенаведене та керуючись статтями 157, 241– 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

Скаргу Приватного підприємства "Город один" задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України (rs2706658) від 2 квітня 2008 року в частині залишення в силі постанови Господарського суду Автономної Республіки Крим від 17 серпня 2006 року скасувати, провадження в адміністративній справі у цій частині закрити.

У решті ухвалу Вищого адміністративного суду України від 2 квітня 2008 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.