Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах 

Верховного Суду України у складі:

головуючого                  Кривенка В.В.,

суддів:                      Гусака М.Б., 

                             Маринченка В.Л., 

                             Панталієнка П.В.,

                             Самсіна І.Л., 

                             Терлецького О.О., 

                             Тітова Ю.Г., 

розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою Державного підприємства "Національний спортивний комплекс "Олімпійський" (далі – ДП) справу за позовом ДП до Київської міської ради, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог: Міністерства культури і туризму України, історико-архітектурної пам’ятки – музею "Київська фортеця", Державної служби з питань національної культурної спадщини, Міністерства України у справах сім’ї, молоді та спорту, про зобов’язання вчинити певні дії та стягнення 244 265,90 грн,

У листопаді 2005 року ДП звернулося до суду із зазначеним позовом до Київської міської ради з вимогою видати державний акт на право постійного користування земельними ділянками загальною площею 18,51 га (ділянка № 1 – 16,40 га, ділянка № 2 – 1,97 га, ділянка № 3 – 0,14 га) та відшкодувати всі витрати, пов’язані із затриманням видачі акта, що становить 244 265,90 грн.

Господарський суд м. Києва постановою від 17 травня 2006 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного господарського суду м. Києва від 8 грудня 2006 року, у задоволенні позову відмовив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 3 липня 2008 року рішення судів попередніх інстанцій залишив без змін.

Суди обґрунтували свої рішення тим, що необхідність вилучення частини земельної ділянки № 2 площею 1,97 га зумовлено тим, що саме на цій ділянці відповідно до матеріалів земельно-кадастрової інформації знаходиться частина валів і ровів, які відповідно до постанови Ради Міністрів Української РСР від 6 вересня 1979 року № 442 (442-79-п) "Про доповнення списку пам’яток містобудування і архітектури Української РСР, що перебувають під охороною держави" є об’єктами госпітального укріплення фортеці, а тому рішення Київської міської ради від 27 листопада 2003 року № 236-4/1111 (ra36-4023-03) "Про надання і вилучення земельних ділянок та припинення права користування землею" суперечило чинному законодавству.

У скарзі до Верховного Суду України ДП порушило питання про перегляд за винятковими обставинами та скасування ухвали Вищого адміністративного суду України через неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права.

Перевіривши за матеріалами справи наведені у скарзі доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення.

Відповідно до частини 1 статті 47 Закону України від 7 лютого 2002 року № 3018-III "Про судоустрій України" Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, який здійснює правосуддя та забезпечує однакове застосування законодавства всіма цими судами.

Згідно з частиною 1 статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України Верховний Суд України задовольняє скаргу в разі виявлення неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однієї й тієї самої норми права.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України зазначеного порушення закону не виявила.

Частиною 1 статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що Верховний Суд України відмовляє в задоволенні скарги, якщо обставини, які стали підставою для провадження за винятковими обставинами, не підтвердилися.

На підставі наведеного та керуючись статтями 241– 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

Відмовити Державному підприємству "Національний спортивний комплекс "Олімпійський" у задоволенні скарги.Ухвалу Вищого адміністративного суду України (rs2872520) від 3 липня 2008 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.