Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Кривенка В. В., суддів Гусака М. Б., Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Самсіна І. Л., Терлецького О. О., Тітова Ю. Г., розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою Управління Пенсійного фонду України в Жидачівському районі Львівської області (далі - Управління) справу за його позовом до Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в Жидачівському районі Львівської області (далі - Відділення) про спонукання до вчинення дій, встановила:

У грудні 2004 року Управління звернулося до суду з позовом про стягнення з Відділення 787 грн 26 коп. боргу та включення цієї суми до щомісячних актів звірок.

У судовому процесі Управління змінило предмет позову, висунувши вимогу про спонукання відповідача до дій та зобов'язання його прийняти до відшкодування виплачену ним, позивачем, ОСОБА_1, суму пенсії в розмірі 1646 грн. 24 коп. за період з 1 січня 2004 року по 28 лютого 2005 року та з 1 травня по 31 грудня 2005 року, про що скласти акт звірки.

Постановою господарського суду Львівської області від 23 грудня 2005 року позов задоволено.

Львівський апеляційний господарський суд постановою від 27 червня 2006 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 9 жовтня 2007 року, рішення суду першої інстанції скасував, у задоволенні позову відмовив.

У скарзі про перегляд ухвали касаційного суду за винятковими обставинами Управління просить скасувати ухвалені у справі рішення і направити справу на новий розгляд до суду касаційної інстанції, посилаючись на наявність підстави, передбаченої пунктом 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

Скарга підлягає частковому задоволенню на таких підставах.

Перевіривши за матеріалами справи доводи позивача, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України знайшла підтвердженим неоднакове застосування однієї й тієї самої норми права судом касаційної інстанції та помилкове застосування норм матеріального права в цій справі.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку про обґрунтованість вимог Управління про зобов'язання Відділення підписати акт звірки для відшкодування виплаченої ним, позивачем, ОСОБА_1, пенсії за відповідні періоди та відшкодувати цю суму боргу.

Скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи в задоволенні позову, апеляційний та касаційний суди керувалися положенням Угоди про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудящих-мігрантів (укладеної в рамках Співдружності Незалежних Держав, підписаної від імені Уряду України у м. Москві 15 квітня 1994 року, ратифікованої Законом України від 11 липня 1995 року N 290/95-

ВР; далі - Угода), в якій зазначено, що відшкодування потерпілому шкоди, заподіяної внаслідок нещасного випадку на виробництві, здійснюється стороною тієї держави, де стався страховий випадок.

Положення Угоди поширюються на правовідносини, що виникатимуть після її ратифікації державами-учасницями, і не можуть застосовуватися до правовідносин, які виникли раніше, оскільки не містять норми про її зворотну дію. Правовідносини щодо відшкодування витрат із пенсійного забезпечення осіб, яким призначено пенсії внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання та у зв'язку з утратою годувальника, який помер унаслідок такого випадку або захворювання на території СРСР у період його існування, не належать до сфери регулювання цієї Угоди. Тому застосування її норм при вирішенні справ відповідної категорії є неправильним.

Згідно зі статтею 25 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 року N 16/98-

ВР одним із видів соціальних послуг і матеріального забезпечення, які надаються за таким страхуванням, є страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, що включає, зокрема, пенсію по інвалідності, яка настала з таких причин.

Частиною 4 статті 26 зазначеного законодавчого акта встановлено, що в разі, коли після призначення застрахованій особі матеріальної допомоги чи надання соціальних послуг між страховиками виник спір щодо понесених витрат, виплата здійснюється страховиком, до якого звернулася така особа. При цьому неналежний страховик має право звернутися до належного щодо відшкодування понесених ним витрат.

У пункті 2 статті 7 "Прикінцеві положення" Закону України від 22 лютого 2001 року N 2272-III "Про страхові тарифи на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (2272-14) (набрав чинності з 1 квітня 2001 року), встановлено, що Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі - Фонд) сплачує страхові виплати і надає соціальні послуги працівникам (членам їх сімей), які потерпіли на виробництві до 1 квітня 2001 року, з того часу, коли відповідні підприємства передали йому в установленому порядку документи, що підтверджують право цих працівників (членів їх сімей) на такі страхові виплати та соціальні послуги, або коли таке право встановлено в судовому порядку. Потерпілі, документи яких не були передані до Фонду, продовжують отримувати належні виплати і соціальні послуги від свого роботодавця, Пенсійного фонду України та Фонду соціального страхування України. При цьому кошти, виплачені потерпілому страхувальником, зараховуються Фондом у рахунок його страхових внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, а між страховиками з інших видів страхування і Фондом у подальшому відбуваються відповідні розрахунки.

Частиною 2 статті 24 Закону України від 23 вересня 1999 року N 1105-XIV "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (1105-14) (далі - Закон N 1105-XIV (1105-14) ) також передбачено: якщо після призначення застрахованій особі матеріальної допомоги чи надання соціальних послуг між Фондом і страховиками з інших видів соціального страхування виникають спори щодо понесених витрат, виплата здійснюється страховиком, до якого звернувся застрахований; при цьому зазначений страховик має право звернутися до відповідного страховика з інших видів соціального страхування щодо відшкодування понесених ним витрат.

Дія зазначеного Закону поширюється на осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від їх форм власності та господарювання, у фізичних осіб, на осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та на громадян - суб'єктів підприємницької діяльності.

Згідно з частиною 2 статті 2 Закону N 1105-XIV особи, право яких на отримання відшкодування шкоди раніше було встановлено законодавством СРСР або України про відшкодування шкоди, заподіяної працівникам унаслідок травмування на виробництві чи професійного захворювання, пов'язаних із виконанням ними трудових обов'язків, мають право на забезпечення зі страхування від нещасного випадку відповідно до зазначеного Закону.

При цьому право на таке забезпечення, встановлене в Україні, не залежить від того, в якій із колишніх республік СРСР стався нещасний випадок на виробництві із застрахованою особою або виникло професійне захворювання, пов'язане з виконанням нею трудових обов'язків.

У пункті "а" статті 27 Закону України від 5 листопада 1991 року N 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" передбачено, що громадянам України - переселенцям з інших держав, які не працювали в Україні, пенсії по інвалідності внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання призначаються незалежно від стажу роботи.

Відповідно до пункту 3 розділу XI "Прикінцеві положення" Закону N 1105-XIV (1105-14) Фондом провадяться відшкодування шкоди, медична, професійна та соціальна реабілітація також зазначеним у статті 8 цього Закону особам, які потерпіли до набрання ним чинності та мали право на такі страхові виплати і соціальні послуги (абзац 2); уся заборгованість потерпілим на виробництві та членам їх сімей, яким до набрання чинності зазначеним Законом підприємства, установи й організації не відшкодували матеріальної та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної ушкодженням здоров'я, виплачується цими підприємствами, установами й організаціями, а в разі їх ліквідації без правонаступника - Фондом (абзац 3).

Отже, за змістом наведеної норми обов'язок Фонду відшкодувати потерпілим на виробництві та членам їх сімей матеріальну і моральну (немайнову) шкоду, заподіяну ушкодженням здоров'я, не залежить від того, чи сплачували Фонду страхові платежі підприємства, які ліквідовано та на яких було ушкоджено здоров'я потерпілого.

Як зазначено в абзаці 7 того самого пункту, Фонд є правонаступником державного, галузевих та регіональних фондів охорони праці, передбачених статтею 21 Закону України від 14 жовтня 1992 року N 2694-XII "Про охорону праці", які ліквідуються.

Відповідно до статті 1 Угоди про гарантії прав громадян держав - учасниць Співдружності Незалежних Держав у галузі пенсійного забезпечення, підписаної в м. Москві 13 березня 1992 року, пенсійне забезпечення громадян держав - учасниць цієї Угоди та членів їх сімей здійснюється за законодавством держави, на території якої вони проживають.

У статті 3 зазначеної Угоди встановлено, що всі витрати, пов'язані зі здійсненням пенсійного забезпечення за Угодою, несе держава, яка його надає. За змістом наведеної норми взаємні розрахунки між державами можуть провадитися лише на підставі двосторонніх договорів.

Викладене свідчить про те, що страховиком, який має виплачувати пенсію по інвалідності особі, котра стала інвалідом внаслідок нещасного випадку на виробництві на території колишніх республік СРСР, є Фонд. Він також має відшкодовувати витрати в разі виплати такої пенсії органами Пенсійного фонду України.

Таким чином, скарга підлягає частковому задоволенню, рішення судів касаційної та апеляційної інстанцій скасуванню, а рішення місцевого суду - залишенню в силі.

Керуючись статтями 241- 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Скаргу Управління Пенсійного фонду України в Жидачівському районі Львівської області задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 9 жовтня 2007 року та ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 27 червня 2006 року скасувати.

Постанову господарського суду Львівської області від 23 грудня 2005 року залишити в силі.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.