520/3804/19 Про скасування наказу Головного управління Державної міграційної служби України в області, зобов`язання ГУ ДМСУ в області прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - 31.03.2020 Прийняття

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування цілком обґрунтованими. Під час перевірки інформації відповідач не врахував інформацію по країні походження, яка підтверджує небезпеку, на яку позивач може наражатися у випадку повернення у Нігерії. Також позивач послався на те, що він з 2015 року перебуває у шлюбі з громадянкою України та має двох малолітнії дітей 2012 та 2016 років народження, є законослухняною людиною, до адміністративної або кримінальної відповідальності не притягався, з повагою ставиться до законів та загальноприйнятому життєвому укладу.

3. Відповідач позов не визнав, посилаючись на його необґрунтованість.

ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи

4. Згідно копії паспорта громадянина Федеральної республіки Нігерії НОМЕР_1 ОСОБА_1, громадянин Нігерії, ІНФОРМАЦІЯ_1, місце народження Бенін .

5. 18 березня 2019 року позивач звернувся до ГУ ДМСУ в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

6. Наказом ГУ ДМСУ в Харківській обл. № 127 від 05.04.2019 позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що направлено позивачу повідомлення № 33 від 05.04.2019.

7. Позивач, вважаючи вказаний наказ у зазначеній частині незаконним, звернувся з даним позовом до суду.

ІІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

8. Харківський окружний адміністративний суд рішенням від 08 липня 2019 року позовні вимоги задовольнив частково.

8.1. Визнав протиправним та скасував наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області № 127 від 05.04.2019.

8.2. Зобов`язав Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області повторно розглянути заяву громадянина Федеративної Республіки Нігерії ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, від 18.03.2019 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

8.3. В решті вимог - позов залишив без задоволення.

9. Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем при прийнятті оскаржуваного рішення не було надано оцінку існуванню у позивача родинних зв`язків, а саме тій обставині, що останній має від шлюбу з громадянкою України двох неповнолітніх дітей, відтак суд першої інстанції вважав про наявність підстав для зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву відповідача.

10. Другий апеляційний адміністративний суд постановою від 04 грудня 2019 року скасував рішення Харківського окружного адміністративного суду від 08 липня 2019 року та ухвалив нову постанову, якою в позові відмовив.

11. Таке рішення апеляційного суду ґрунтується на тому, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що факт існування родинних зв`язків у позивача в Україні при розгляді його заяви щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не може слугувати належними підставами в розумінні Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (3671-17) , Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

IV. Касаційне оскарження

12. У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального права, просить скасувати його рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

13. В обґрунтування касаційної скарги вказує, що на територію України прибув у березні 2006 року, а з заявою про надання статусу біженця звернувся лише у 2019 році, оскільки не знав та не мав можливості дізнатись як повинен поводити себе на території держави, громадянином якої позивач не є. Під час співпесіди 27.03.2019 позивач вказував, що не отримував освіту на території Нігерії. Коли прибув до України, позивач не володів мовами, якими ведеться спілкування в Україні та не мав можливості з офіційних джерел отримувати відомості щодо прав та обов`язків як іноземця та особи, що є біженцем або потребує додаткового захисту, а також не був обізнаним щодо порядка звернення за захистом в Україні.

13.1. Крім того, скаржник вважає таким, що не відповідає дійсності твердження відповідача про те, що не існує загрози життю позивача в разі повернення на Батьківщину. Вказав, що весь час, як він покинув територію Нігерії, збройні конфлікти в крайні його громадянства не припиняються. Відповідно до даних міжнародних СМІ, конфлікти в Нігерії стоять на четвертому місці в світі по масштабності та значимості після конфліктів в Сирії, Лівії та Ємені.

13.2. Також скаржник послався на те, що він з 2015 року перебуває у шлюбі з громадянкою України та має двох малолітнії дітей 2012 та 2016 років народження.

14. Відповідач у відзиві на касаційну скаргу вказує на її безпідставність і просить залишити її без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

V. Нормативне регулювання

15. Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

16. Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначено Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (3671-17) .

17. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

18. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону додатковий захист - це форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, які загрожують їх життю, безпеці чи свободі.

19. Пунктом 13 статті 1 Закону встановлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

20. Частиною п`ятою статті 5 Закону передбачено, що особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

21. Відповідно до частини шостої статті 5 Закону центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

22. Умови, за яких особа не визнається біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наведені у статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

23. Так, за змістом частини першої статті 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

24. Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:

1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;

2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;

4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

25. Тож, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.

26. Відповідно до статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу "Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин", а також змісту цього захисту (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

27. Згідно з частиною шостою статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

28. Згідно з пунктом 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

29. Пункт 37 Керівництва визначає, що для надання статусу біженця, в першу чергу, важлива оцінка клопотання шукача, а не судження про ситуацію, яка склалася у країні походження.

30. Відповідно до частини першої статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, протягом п`яти робочих днів з дня отримання повідомлення про відмову можуть бути оскаржені в установленому законом порядку до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, а також до суду у строки, встановлені цим Законом.

VІ. Позиція Верховного Суду

31. Відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - " КАС України (2747-15) ") суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги і на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

32. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).

33. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого.

34. Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (пункти 45, 66).

35. Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

36. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

37. Разом з тим, побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб`єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. При цьому, об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

38. Так, при зверненні із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, позивач основною причиною необхідності надання йому захисту в Україні вказав, що був змушений залишити територію, оскільки батько хотів завербувати його до рядів бойовиків Дельти річки Нігер, так як батько був одним з тих, хто боровся з урядом та Нігерійською національною корпорацією нафти. Позивач стверджує, що він може бути вбитим організацією " Militans ", тому що у 2006 році він втік від їх вербування.

39. Разом з тим, позивач не заявляє про те, що він був жертвою переслідувань за будь-якою конвенційною ознакою в період перебування у його країні походження.

40. Як встановлено судами попередніх інстанцій, підставою прийняття відповідачем спірного рішення став той факт, що у позивача не існує об`єктивних підстав побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. При поверненні до країни громадянської належності, а саме на територію Нігерії, де з 2009 року усунена проблема з бойовиками дельти річки Нігер, життю, безпеці чи свободі заявника не буде загрожувати смертна кара або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширене насильство в ситуації внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини, тобто заявник не підпадає під перелік підстав, викладених у пункті 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" для надання додаткового захисту.

41. В ході розгляду справи позивачем не було надано суду аргументованих доводів чи важливих фактів, які б підтверджували його побоювання у переслідуваннях і наявності загрози його життю чи здоров`ю.

42. Позивачем не надано відомостей про його утиски у країні походження й документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, які зазначені у пунктах 1 та 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" і доказів, що підтверджують переслідування саме позивача.

43. Як вірно зазначено судом апеляційної інстанції, аналізуючи надану позивачем інформацію щодо збройних конфліктів в північно-східній Нігерії, разом з інформацією по країні походження, зважаючи на локальний характер внутрішнього конфлікту, що спростовує ситуацію загальної небезпеки або громадянської війни, не підтверджено наявність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та невибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення до Федеративної Республіки Нігерії (м. Бенін), оскільки в регіоні проживання позивача наразі відсутні будь-які відкриті збройні конфлікти.

44. При таких обставинах Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про те, що в даному випадку позивач не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання. Висновки органу міграційної служби відносно того, що позивачем не доведено факт переслідувань його за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань, та що небажання повертатися до країни громадської належності у зв`язку з ймовірними переслідуваннями з боку третіх осіб не можуть бути визнаними підставою для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні, у відповідності до умов, передбачених пунктами 1, 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" знайшли своє підтвердження та є правомірними. Натомість, заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на території Федеративної Республіки Нігерії його особисто за політичною, релігійною чи іншими ознаками.

45. Крім того, відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

46. З матеріалів справи вбачається, що позивач у березні 2006 року виїхав з Нігерії (м.Обуджа) та транзитом через Дубаї перетнув кордон Російської Федерації, де проживав у м.Воронежі біля 7 місяців. За отриманням міжнародного захисту в цій країні не звертався. На територію України позивач потрапив за домовленістю зі службовцем залізничного потягу (провідником), за допомогою якого він перетнув кордон України без перевірки документів прикордонною службою. Перетинаючи кордон України при собі не мав документів. Із заявою про визнання останнього біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся лише 18.03.2019.

47. Разом з тим судами не встановлено будь яких перешкод звернення позивача за захистом до міграційної служби раніше.

48. Як вірно зазначено судом апеляційної інстанції, посилання позивача на відсутність освіти, не володіння мовами, якими ведеться спілкування в Україні, відсутність можливості отримувати з офіційних джерел відомості щодо його прав та обов`язків, а також на не обізнаність щодо порядку звернення за захистом в Україні, як на обставини, які перешкоджали йому звернутися з відповідною заявою до міграційних органів при прибутті в Україну у 2006 році, не спростовують правомірність висновків відповідача при прийнятті оскаржуваного наказу.

49. Судом апеляційної інстанції правильно зазначено, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.

50. Також, вірними є висновки суду апеляційної інстанції, що факт існування родинних зв`язків у позивача в Україні при розгляді його заяви щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не може слугувати належними підставами в розумінні Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (3671-17) , Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

51. Так, згідно пункту F Керівництва по процедурах та критеріях визначення статусу біженця мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

52. На підставі зазначеного, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що у дійсності основною метою звернення позивача до органу міграційної служби є бажання легалізації перебування на території України. Однак, така підстава звернення не відповідає критеріям поняття біженець, а підпадає під поняття мігрант, тому позивача згідно з пунктом 62 Керівництва УВКБ ООН необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.

53. За такого правового врегулювання та обставин справи, Верховний Суд погоджується з висновками суду апеляційної інстанції про обґрунтованість оскаржуваного рішення, оскільки позивач за жодною із конвенційних ознак в країні походження не переслідувався, побоювання стати жертвою переслідувань достовірними доводами не підтверджуються, інформаційні матеріали носять загальний характер і свідчать, що позивач не тікав від небезпеки, рятуючи своє життя, а залишив територію країни через переконання особистого характеру, через що така особа є мігрантом, а не біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту.

54. Доводи особи, яка подала касаційну скаргу, щодо не дослідження інформації про ситуацію в країні походження позивача, яка є загальновідомою та не потребує доказування, та наявних реальних побоювань позивача стати жертвою переслідування у разі його повернення до країни громадської належності не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи в суді касаційної інстанції.

55. Безпідставним є посилання касатора на те, що інформація по країні походження підтверджує наявність у нього цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань у разі повернення, з огляду на наступне.

56. Так, інформація по країні походження сама по собі не може бути підставою для позитивного вирішення питання щодо надання статусу біженця особам, які прибули до України та звернулись із такою заявою або визнання особою, що потребує додатково захисту, без наявності передбачених на це законодавством підстав щодо конкретної особи, яка звернулась за захистом.

57. Колегія суддів Верховного Суду звертає увагу на те, що керівництвом з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН надано загальний аналіз поняття "цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань". Цей критерій складається із суб`єктивної та об`єктивної сторін. Суб`єктивна сторона психічний стан, який пов`язаний із характеристикою особистості заявника, а тому, зазначається, що висновок про стан у країні-походження не є визначальним. Під впливом суб`єктивної оцінки ситуації, що склалась навколо, особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

58. За такого правового регулювання та обставин справи суд касаційної інстанції погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.

59. Враховуючи наведене, суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваного судового рішення.

60. Згідно із статтею 350 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

61. З урахуванням викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом апеляційної інстанції винесено законне і обґрунтоване рішення, постановлене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення відсутні.