915/463/17 Про визнання договору про надання послуг недійсним та повернення земельної ділянки - 10.04.2018 Прийняття

У травні 2017 року Прокурор Миколаївської області звернувся в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Господарського суду Миколаївської області з позовом до Державного підприємства "Володимирівське лісове господарство" (далі - ДП "Володимирівське лісове господарство") та Фізичної особи - підприємця Митрофанової Олени Василівни (далі - ФОП Митрофанова О.В.) про визнання недійсним на майбутнє договору про надання послуг від 12.03.2013 № 10 (далі - договір від 12.03.2013), укладеного між відповідачами, і додаткової угоди від 23.05.2016 № 28, та зобов'язання ФОП Митрофанової О.В. повернути у розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України, з правом постійного користування ДП "Володимирівське лісове господарство", земельні ділянки державного лісового фонду загальною площею 241,7 га, грошовою оцінкою 4 895 440 грн, що розташовані в межах території Володимирівської сільської ради Казанківського району та використовуються ФОП Митрофанової О.В. за оспорюваним договором, на підставі статей 203, 215, 235, 1212 Цивільного кодексу України, статті 207 Господарського кодексу України.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що за договором від 12.03.2013 ДП "Володимирівське лісове господарство" незаконно розпорядилося спірними земельними ділянками лісогосподарського призначення та фактично передало у платне користування земельні ділянки державного лісового фонду для вирощування сільськогосподарських культур, проте надання земельних ділянок державної власності лісогосподарського призначення в користування (оренду) особам для сільськогосподарських потреб здійснюється Кабінетом Міністрів України. На думку прокурора, договір від 12.03.2013 є удаваним правочином у розумінні приписів статті 235 Цивільного кодексу України, який вчинено сторонами з метою приховання договору оренди землі, він суперечить вимогам законодавства та підлягає визнанню недійсним у судовому порядку, а спірні земельні ділянки поверненню позивачеві.

У позові прокурор також просив визнати поважними причини пропуску строку позовної давності.

Позивач у поясненнях підтримав позовні вимоги, пославшись на те, що землі, передані за договором від 12.03.2013, належать до земельних ділянок державного лісового фонду і перебувають у постійному користуванні ДП "Володимирівське лісове господарство", яке не мало відповідних повноважень на укладання договору від 12.03.2013; про наявність цього договору Кабінет Міністрів України довідався лише з офіційного запиту Прокуратури Миколаївської області від 15.02.2017 № 05-332 вих17 і просив визнати поважними причини пропуску строку позовної давності.

У відзиві ДП "Володимирівське лісове господарство" наголосило, що договір від 12.03.2013 є удаваним правочином, при його укладенні було порушено публічний порядок та інтереси держави.

ФОП Митрофанова О.В. у заяві-клопотанні від 26.06.2017 просила відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що договір від 12.03.2013 було розірвано за згодою сторін, натомість сторонами укладено інший договір від тієї ж дати і під тим же номером про спільну діяльність без утворення юридичної особи, який виконується ФОП Митрофановою О.В. Водночас вона зазначила, що вимоги позивача не підлягають задоволенню, а його клопотання про поновлення строку позовної давності для звернення до суду із цим позовом є безпідставним.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 29.06.2017 (суддя Смородінова О.Г.) позов задоволено. Визнано недійсним на майбутнє договір від 12.03.2013, укладений між ДП "Володимирівське лісове господарство" і ФОП Митрофановою О.В. Зобов'язано ФОП Митрофанову О.В. повернути у розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України, з правом постійного користування ДП "Володимирівське лісове господарство", земельні ділянки державного лісового фонду загальною площею 241,7 га, грошовою оцінкою 4 895 440 грн, розташовані в межах території Володимирівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області.

Місцевий господарський суд виходив із наявності обставин, які за приписами статей 203, 215 Цивільного кодексу України є підставою для визнання оспорюваного договору недійсним і повернення земельних ділянок позивачеві. Суд визнав, що ФОП Митрофанова О.В. на підставі спірного договору фактично отримала право користування земельними ділянками для вирощування сільськогосподарських культур і збирання врожаю. Тобто правочин, вчинений сторонами при укладенні договору від 12.03.2013 спрямовано на приховання іншого правочину - договору оренди земельних ділянок, який сторони насправді вчинили, а тому зазначений договір є удаваним правочином згідно з частиною 1 статті 235 Цивільного кодексу України; він не спрямований на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним. Суд також установив, що ДП "Володимирівське лісове господарство" при укладенні договору від 12.03.2013 діяло поза межами наданих йому законом повноважень, оскільки органом, уповноваженим на передачу спірних земельних ділянок лісогосподарського призначення у користування для сільськогосподарських потреб, є Кабінет Міністрів України, який відповідних рішень щодо передачі ФОП Митрофановій О.В. зазначених земельних ділянок не приймав.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 03.10.2017 (судді: Лисенко В.А., Ярош А.І., Діброва Г.І.) рішення Господарського суду Миколаївської області від 29.06.2017 скасовано та прийнято нове рішення, яким у позові відмовлено.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про обґрунтованість позову, проте відмовив у його задоволенні у зв'язку зі спливом строку позовної давності.

Не погоджуючись із висновками суду апеляційної інстанції, Заступник прокурора Одеської області подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Одеського апеляційного господарського суду від 03.10.2017 та залишити без змін рішення Господарського суду Миколаївської області від 29.06.2017.

Підставами для скасування оскарженої постанови у справі прокурор зазначає порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, зокрема статей 256, 257, 261, 267 Цивільного кодексу України, статей 34, 35, 43, 84 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній до 15.12.2017. Він акцентує, що заяви про застосування строку позовної давності до суду першої інстанції подано не було, а у заяві відповідача від 26.06.2017, на яку посилається суд апеляційної інстанції, лише зазначено, що клопотання прокурора про визнання поважними причин пропуску строку позовної даності є безпідставним. Тобто жодних клопотань у розумінні частини 3 статті 267 ЦК та заяв про застосування наслідків спливу строку позовної давності до місцевого господарського суду ФОП Митрофанова О.В. не подавала, а тому у суду першої інстанції не було підстав для застосування строку позовної давності у цій справі. Крім того, як зазначає прокурор, строк на звернення не пропущено ще й з тих підстав, що договір є діючим, земельні відносини наразі тривають.

У відзиві на касаційну скаргу і поясненнях ДП "Володимирівське лісове господарство" підтримало позов прокуратури поданий в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, посилалося на те, що договір від 12.03.2013 укладено з порушенням вимог земельного законодавства, а про допущені порушення законодавства при його укладенні прокуратурі стало відомо за результатами досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42016150000000147, при цьому позивач дізнався про укладання цього договору лише 15.02.2017.

ФОП Митрофанова О.В. у відзиві на касаційну скаргу заперечила проти доводів касаційної скарги, вважаючи висновки суду апеляційної інстанції, викладені у оскарженій постанові, законними та обґрунтованими. Зокрема, наголошувала на спливі строку позовної давності до заявлених вимог та відсутності клопотання позивача про поновлення такого строку.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та відзиви на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Викладені у касаційній скарзі аргументи прокурора є підставою для скасування оскарженої в касаційному порядку постанови суду апеляційної інстанції, оскільки апеляційним господарським судом при ухваленні постанови у справі було допущено порушення норм матеріального і процесуального права, а отже оскаржену постанову не можна вважати законною та обґрунтованою.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд дійшов висновку про невідповідність вимогам законодавства оспорюваного договору та про наявність правових підстав для визнання його недійсним у судовому порядку і повернення позивачеві земельних ділянок, переданих у користування за таким договором.

Скасовуючи судове рішення, суд апеляційної інстанції погодився із висновком місцевого господарського суду про обґрунтованість позову, втім відмовив у його задоволенні у звязку зі спливом строку позовної давності.

Однак такий висновок апеляційного господарського суду визнається передчасним через нез'ясування судом усіх обставин, що мають значення для правильного вирішення цього спору, з наданням оцінки усім аргументам учасників справи та зібраним у справі доказам.

Господарськими судами попередніх інстанцій було установлено, що 12.03.2013 між ФОП Митрофановою О.В. та ДП "Володимирівське лісове господарство" укладено договір № 10 про надання послуг, за умовами якого ФОП Митрофанова О.В. з метою отримання прибутку надає ДП "Володимирівське лісове господарство" послуги у виробництві сільськогосподарської продукції та подальшому транспортуванні, зберіганні, переробці та реалізації виробленої сільськогосподарської продукції на земельній ділянці, яка перебуває у користуванні державного підприємства.

Згідно з пунктом 5.1 договору ФОП Митрофанова О.В. виконує на земельній ділянці, зазначеній в підпункті 5.2.1, комплекс агрономічних та інших робіт, пов'язаних з вирощуванням, охороною, транспортуванням, збереженням та реалізацією сільськогосподарської продукції (підготовка ґрунту під сівбу, сівба, догляд за посівами, охорона посівів, збирання врожаю, його транспортування тощо).

ДП "Володимирівське лісове господарство" відповідно до пункту 5.2.1 договору здійснює використання для ведення товарного сільськогосподарського виробництва масиву земельних ділянок площею 181,9 га в межах території Володимирівської сільської ради Казанківського району Миколаївської області, із земель сільськогосподарського призначення (ріллі), які перебувають в її постійному користуванні; виконання цього обов'язку не зачіпає право на користування цієї земельної ділянки, не є відчуженням цієї земельної ділянки, надання її в оренду (суборенду) чи участю у спільній діяльності.

У пунктах 6.1, 6.3 договору сторони визначили, що ФОП Митрофанова О.В. щорічно сплачує ДП "Володимирівське лісове господарство" кошти із розрахунку 600 грн за один гектар переданих за договором земельних ділянок; загальна сума оплати за один рік становить 109 140 грн.

Договір укладено терміном на 7 років з дня його підписання (пункт 4.1 договору).

У подальшому до спірного договору вносилися зміни шляхом укладання додаткових угод від 21.12.2015 № 137, від 23.05.2016 № 28.

За актами прийому-передачі ДП "Володимирівське лісове господарство" передало, а ФОП Митрофанова О.В. прийняла спірні земельні ділянки.

Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Як встановили господарські суди, зі змісту прав і обов'язків сторін договору від 12.03.2013 убачається, що відповідач на підставі оспорюваного договору фактично отримав право користування земельними ділянками лісогосподарського призначення для вирощування сільськогосподарських культур та збирання врожаю. Тобто правочин, який вчинено сторонами при укладенні договору від 12.03.2013, спрямовано на приховання іншого правочину - договору оренди земельної ділянки, який сторони насправді вчинили, а тому спірний договір є удаваним правочином згідно з частиною 1 статті 235 Цивільного кодексу України. При цьому, як з'ясували господарські суди попередніх інстанцій, оспорюваний договір не містить ознак, притаманних договору про надання послуг, зокрема не визначено яка саме послуга надається підприємцем та споживається у процесі вчинення певної дії чи здійснення певної діяльності.

Відповідно до приписів статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Таким чином, до спірного правочину слід застосувати правила, передбачені для договору оренди землі.

Статтею 6 Закону України "Про оренду землі" унормовано, що орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України (2768-14) , Цивільним кодексом України (435-15) , цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Згідно зі статтею 78 Земельного кодексу України право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Частиною 1 статті 92 Земельного кодексу України визначено, що право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Відповідно до приписів статті 13 Закону України "Про оренду землі" договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Згідно з державним актом на право постійного користування земельною ділянкою від 08.09.2010 серії ЯЯ № 193689, виданим ДП "Володимирівське лісове господарство", цільове призначення (використання) земельної ділянки площею 536,4100 га - для ведення лісового господарства.

За змістом частини 1 статті 124 Земельного кодексу України, статті 4 Закону України "Про оренду землі" передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади; орендодавцями земельних ділянок, що перебувають у державній власності, є органи виконавчої влади, які відповідно до закону передають земельні ділянки у власність або користування.

Згідно зі статтею 5 Лісового кодексу України до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства.

Відповідно до частини 1 статті 55 Земельного кодексу України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

Статтею 57 Земельного кодексу України передбачено, що земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом.

Відповідно до частини 2 статті 8 Лісового кодексу України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин визначено статтею 27 Лісового кодексу України, до яких, зокрема, належить передача у власність, надання у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок, що перебувають у державній власності.

Стаття 57 Лісового кодексу України визначає вимоги щодо порядку та умов зміни цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства. Відповідно до частини 1 цієї статті (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) зміна цільового призначення земельних лісових ділянок з метою їх використання в цілях, не пов'язаних з веденням лісового господарства, провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земельних ділянок у власність або надання у постійне користування відповідно до Земельного кодексу України (2768-14) . Аналогічне положення міститься і у статті 20 Земельного кодексу України.

Доказів дотримання зазначеного порядку, як установили суди попередніх інстанцій, матеріали справи не містять.

Як уже зазначалося, і це було установлено судами, правовідносини, що виникли між сторонами на підставі спірного договору, є відносинами з користування землею, оскільки ДП "Володимирівське лісове господарство" фактично здійснило передачу відповідачеві за плату земельних ділянок лісогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Проте, установленого наведеними нормами земельного та лісового законодавства порядку передачі в оренду спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення сторонами дотриманий не був; відповідне рішення органом, уповноваженим на передачу спірних земельних ділянок у користування, не приймалося; ДП "Володимирівське лісове господарство", уклавши оскаржуваний договір, розпорядилося землями державного лісового фонду з перевищенням своїх повноважень; зміст спірного правочину не відповідає вимогам статей 4, 15 Закону України "Про оренду землі". При цьому таких обставин, установлених судами прокурор у касаційній скарзі не заперечує.

Переглядаючи в апеляційному порядку рішення місцевого господарського суду, апеляційний господарський суд погодився із висновком місцевого господарського суду про обґрунтованість позову, однак відмовив прокуророві у позові за спливом строку позовної давності.

За змістом положень статті 2 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) господарський суд порушує справи за позовними заявами, зокрема прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Прокурор у позовній заяві самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Відповідно до положень частин 2, 4 статті 29 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом) у разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

За приписами статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до частини 4 статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

За загальним правилом, закріпленим у частині 1 статті 261 Цивільного кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Виходячи зі змісту статей 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, у справі, що розглядається, в особі Кабінету Міністрів України, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду, що, між іншим, правильно було ураховано судом апеляційної інстанції.

За приписами частини 5 статті 267 Цивільного кодексу України якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

У розумінні наведеної норми позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Втім, обмежившись посиланням на пропуск строку позовної давності у даному випадку, відсутність клопотання Кабінету Міністрів України (який набув статусу позивача) про поновлення пропущеного строку на звернення з позовом, та заяву ФОП Митрофанової О.В. від 26.06.2017 (а.с. 85), суд апеляційної інстанції, окрім іншого, залишив поза увагою посилання Кабінету Міністрів України, наведені у його поясненнях у справі (а.с. 38-45), щодо поважності причин пропуску строку позовної давності, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали своєчасне подання позову, зокрема, те, що про порушення прав у спірних правовідносинах він дізнався лише 15.02.2017 з офіційного запиту Прокуратури Миколаївської області.

На наявності поважних причин пропуску строку позовної давності прокурор і позивач наголошували упродовж усього розгляду спору, проте вказані доводи, як того вимагали приписи статті 43 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній до 15.12.2017, судом апеляційної інстанції у повному обсязі перевірені не були та не були зазначені доводи, за якими суд відхилив ті чи інші докази та доводи сторін у справі.

Водночас, формально пославшись на заяву ФОП Митрофанової О.В. від 26.06.2017, як на підставу для застосування позовної давності, апеляційний господарський суд не дослідив змісту цієї заяви, що має суттєве значення при вирішенні цього спору, оскільки за приписами частини 3 статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Отже, висновки суду апеляційної інстанцій, викладені у постанові, не ґрунтуються на належним чином досліджених і оцінених судом доказах у справі та розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, з наданням оцінки усім доводам сторін, а тому оскаржена постанова ухвалена без дотримання приписів статей 33- 36, 43, 99, 101, 105 Господарського процесуального кодексу України у редакції, чинній до 15.12.2017.

За змістом статті 236 Господарського процесуального кодексу України законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За приписами частин 3, 4 статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом.

Ураховуючи наведене, висновок апеляційного господарського суду про відмову у позові за спливом строку позовної давності є передчасним, а тому ухвалену у справі постанову суду апеляційної інстанції не можна вважати законною та обґрунтованою у зв'язку з чим вона підлягає скасуванню, а касаційна скарга - частковому задоволенню.