Верховний

Суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 910/8976/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

при секретарі судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного агентства резерву України

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.11.2017

за позовом Державного підприємства "Дунаєвський комбінат хлібопродуктів"

до Державного агентства резерву України

про стягнення витрат за зберігання

за участю:

від позивача - Антал В.І. (довіреність від 18.10.2017)

від відповідача - Михайлюк А.З. (довіреність від 14.03.2017)

ВСТАНОВИВ:

Державне підприємство "Дунаєвський комбінат хлібопродуктів" (надалі - позивач), звернувшись в суд з даним позовом, просило стягнути 6 555 982 грн. 73 коп. з Державного агентства резерву України (надалі - відповідач).

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач в порушення норм законодавства України та укладеного між сторонами договору №юр-2зб/351-2009 відповідального зберігання матеріальних цінностей державного резерву від 08.01.2009 не відшкодував позивачу вартість наданих послуг зі зберігання матеріальних цінностей державного резерву за 2016 рік, у зв'язку з чим у відповідача виникла заборгованість перед позивачем у заявленому до стягненні розмірі.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 18.07.2017 (суддя Отрош І.М.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.11.2017 (у складі суддів: Коротун О.М. - головуючий, Майданевич А.Г., Гончаров С.А.), позов задоволено повністю з підстав обґрунтованості заявлених вимог.

Суди визнали, що за доведеності перебування зерна на відповідальному зберіганні позивача протягом періоду, про який йдеться у позові, та відсутності висловлених у належному порядку та своєчасно зауважень до якості послуг зі зберігання, дії відповідача, який не підписував направлені йому акти про відшкодування витрат, свідчать про порушення ним встановлених договором обов'язків з належної фіксації наданих послуг чи їх порушень. Суди мотивували свої висновки і тим, що доводи, які ґрунтуються на власних неналежних діях відповідача, не можуть бути підставою для звільнення його від виконання обов'язку сплатити кошти за надані послуги.

Відповідач подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.11.2017 як таку, що не відповідає чинному законодавству та прийняти нове рішення, в якому відмовити позивачеві у задоволенні позовних вимог.

Відповідач, аргументуючи свої вимоги, посилається на те, що: в порушення статті 33 і пункту 5 статті 54 Господарського процесуального кодексу України у редакції до 15.12.2017 позивачем не доведено факт понесення ним витрат із зберігання матеріальних цінностей держрезерву та не додано детального та обґрунтованого розрахунку позовних вимог; судами не встановлено взаємозв'язку між актами взаєморозрахунків та витратами понесеними позивачем саме у зв'язку з наданням послуг з відповідального зберігання та не обґрунтовано рішення про наявність такого взаємозв'язку; відповідач наголошує, що позивачем були порушені умови та правила зберігання матеріальних цінностей держрезерву, зокрема пункт 2.6 договору від 08.01.2009 № юр-2зб/351-2009 (далі - договір) і статтю 11 Закону України "Про державний матеріальний резерв" щодо здійснення освіження зерна і надіслання відповідних документів (акт форми Р-17) на адресу відповідача, тому розрахунки наведені в позовній заяві не є обґрунтованими; в порушення пунктів 1.1, 1.2 договору, статей. 2, 12 Закону України "Про державний матеріальний резерв" (51/97-ВР) станом на 15.06.2017 позивач не виконав наряд №0.64/2 від 05.01.2017 та не перемістив зерно держрезерву на ДП "Чортківський КХП"; позивач не забезпечив збереження матеріальних цінностей держрезерву, а отже не вправі вимагати оплату.

Підсумовуючи викладене відповідач вважає заявлені позивачем вимоги про стягнення 6 555 982 грн. 73 коп. не обґрунтованими, а нараховану суму коштів, вважає такою, що нарахована з порушенням законодавства, котре регулює дані правовідносини, а оскаржувані судові рішення такими, що не відповідають статті 43 Господарського процесуального кодексу України у редакції до 15.12.2017 та постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 22.03.2012 №6 "Про судове рішення".

Переглянувши у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи судові рішення, враховуючи встановлені Господарським процесуальним кодексом України (1798-12) межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.

Як вбачається з матеріалів справи та з встановлених судами обставин, спір у даній справі виник у зв'язку з неналежним виконанням відповідачем свого обов'язку щодо сплати за зберігання матеріальних цінностей державного резерву за умовами укладеного між сторонами договору від 08.01.2009 № юр-2зб/351-2009 (далі - договір).

Відповідно до частини 1 статті 936 Цивільного кодексу України за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов'язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

Плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання (частина 1 статті 946 вказаного Кодексу).

Частина 1 статті 1 Закону України "Про державний матеріальний резерв" визначає, що державний резерв є особливим державним запасом матеріальних цінностей, призначених для використання в цілях і в порядку, передбачених цим Законом. У складі державного резерву створюється незнижуваний запас матеріальних цінностей (постійно підтримуваний обсяг їх зберігання).

Згідно з частиною 2 статті 1 цього Закону мобілізаційним резервом є запаси сировинних, матеріально-технічних і продовольчих ресурсів для забезпечення стратегічних потреб держави.

Відповідно до статті 2 вказаного Закону відповідальне зберігання матеріальних цінностей державного резерву - зберігання закладених до державного резерву матеріальних цінностей у постачальника (виробника) або одержувача (споживача) без надання йому права користуватися цими матеріальними цінностями до прийняття у встановленому порядку рішення про відпуск їх з державного резерву.

Відшкодування витрат підприємствам, установам і організаціям, що виконують відповідальне зберігання, оплата тарифу за перевезення вантажів, спеціальної тари, упаковки, послуг постачальницько-збутових організацій за поставку і реалізацію матеріальних цінностей державного резерву провадиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (частина 5 статті 11 Закону України "Про державний матеріальний резерв").

Як вбачається з наявних у матеріалах справи документів, відповідач упродовж всього розгляду даного спору наголошував на неналежне зберігання позивачем матеріальних цінностей, переданих на зберігання за договором від 08.01.2009 № юр-2зб/351-2009.

Так до письмових пояснень відповідача (т.1 а.с.187-190) додано звіт позивача про наявність зерна державного резерву на Державному підприємстві "Дунаєвський комбінат хлібопродуктів"станом на 01.02.2016, зі змісту якого вбачається наявність розбіжностей між оперативним обліком та фактичною наявністю зерна (а.с.192 т.1).

Відповідно до частини першої статті 4-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) судове рішення приймається суддею за результатами обговорення усіх обставин справи. Частина перша статті 43 названого Кодексу містила вимоги щодо всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності. Відповідно до вимог статті 84 частини пункту 3 цього Кодексу обставини справи, встановлені місцевим господарським судом, вказуються в мотивувальній частині рішення суду, а встановлені судом апеляційної інстанції, згідно статті 105 частини 2 пункту 7 вказаного кодексу, в постанові.

За змістом пункту 3 частини 1 статті 84 Господарського процесуального кодексу України у редакції до 15.12.2017 у мотивувальній частині рішення вказуються, зокрема доводи, за якими господарський суд відхилив докази сторін.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97 від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), № 49684/99 від 27 вересня 2001 року).

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є, згідно пункту 1 частини 3 статті 310 Господарського процесуального кодексу України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII, порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

За вказаних обставин, доводи, викладені у касаційній скарзі щодо обґрунтованості заявлених вимог, знайшли своє часткове підтвердження, а тому рішення та постанова у справі підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Щодо доводів відповідача про те, що позивач не виконав наряд №0.64/2 від 05.01.2017 та не перемістив зерно держрезерву на ДП "Чортківський КХП", слід зазначити, що такі обставини виходячи із викладеного вище не можуть впливати на вирішення спору у даній справі, оскільки пов'язанні із виконанням інших зобов'язань, які до предмету даного спору не відносяться.

Вказані доводи отримали правову оцінку судів та були відхилені через те, що можуть бути підставою для відповідальності позивача у порядку, передбаченому Законом України "Про державний матеріальний резерв" (51/97-ВР) (нарахування штрафних санкцій), однак вони не звільняють відповідача від обов'язку відшкодувати позивачу витрати, понесені у зв'язку з відповідальним зберіганням матеріальних цінностей державного резерву.

Верховний Суд не може переоцінити дані обставини в силу часини 2 статті 300 Господарського процесуального кодексу України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року N 2147-VIII, якою унормовано, що суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Таким чином, за наявності допущених судами порушень вказаних вимог процесуального законодавства такі доводи не можуть вплинути на правову визначеність при вирішенні спору у даній справі, а тому відхиляються судом касаційної інстанції.

Під час нового розгляду справи суду першої інстанції слід дослідити наявні у справі докази, всебічно, повно й об'єктивно встановити обставини справи та вирішити спір відповідно до вимог чинного законодавства.

Відповідно до приписів статті 129 частини 4 Господарського процесуального кодексу України судові витрати у справі підлягають розподілу під час вирішення спору по суті, а оскільки за результатами розгляду касаційної скарги спір у даній справі не вирішено, розподіл судових витрат за результатами розгляду касаційної скарги є передчасним.

Керуючись підпунктом 4 пункту 1 Розділу ХІ Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , в редакції Закону України від 03.10.2017 №2147-VІІІ, статтею 301, пунктом 2 статті 308, статтями 310, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Державного агентства резерву України задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.11.2017 та рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2017 у справі №910/8976/17 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г. М. Мачульський

Судді І. В. Кушнір

Є. В. Краснов