820/4710/17 Про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - 12.02.2020 Прийняття

за позовом громадянина Республіки Малі ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту

за касаційною скаргою громадянина Республіки Малі ОСОБА_1

на постанову Харківського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2017 року, ухвалену колегією у складі суддів: головуючого судді Сліденка А.В., суддів Мороко А.С., Спірідонова М.О.

на постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2018 року, ухвалену колегією у складі суддів: головуючого судді Лях О.П., суддів Яковенка М.М., Старосуда М.І.

Короткий зміст позовних вимог та їх обґрунтування.

1. У жовтні 2017 року громадянин Республіки Малі ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом, в якому просив скасувати рішення Державної міграційної служби України (далі - відповідач-1, ДМС України) №82-17 від 20 вересня 2017 року; скасувати наказ Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі - відповідач-2, ГУ ДМС України в Харківській області) № 36 від 09 березня 2017 року; зобов'язати відповідача-2 прийняти рішення про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1.

2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що він з наміром отримати статус біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, звернувся до територіального органу ДМС України, проте розгляд звернення відбувався необ'єктивно без урахування всіх обставин, внаслідок чого було прийнято необґрунтоване рішення у формі наказу № 36 від 09 березня 2017 року "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Республіки Малі ОСОБА_1". Дане рішення було оскаржено в адміністративному (позасудовому) порядку, але скарга була відхилена згідно зі спірним наказом Державної міграційної служби України. Оскільки недоліки в розгляді заяви про надання статусу біженця залишились неусунутими, сама заява і скарга про суті розглянуті неповно та неправильно, то спірні накази, на думку позивача підлягають скасуванню.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

3. Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2017 року, яка залишена без змін постановою Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2018 року, у задоволенні позову громадянину Республіки Малі ОСОБА_1 відмовлено повністю.

4. Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідачем в достатньому обсязі було зібрано інформацію про країну походження та досліджено обставини, повідомлені позивачем під час звернення за набуттям статусу біженця, через що відсутні підстав вважати, що заявник не може повернутися до Республіки Малі через серйозну загрозу життю, фізичній недоторканості чи свободі внаслідок загального насильства, чи подій, що серйозно порушують громадський порядок.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух у касаційній інстанції

5. 18 квітня 2018 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга громадянина Республіки Малі ОСОБА_1 про скасування постанови Харківського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2017 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2018 року у справі № 820/4710/17, в якій скаржник просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвали нове судове рішення, яким задовольнити його адміністративний позов у повному обсязі.

6. В обґрунтування касаційної скарги скаржник посилається на порушення судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права. Вказує на те, що у травні 2011 році у його селищі в Малі почалась етнічна та релігійна війна, яку розв'язали екстремісти проти сараколе (соніке), а тому у країні походження Республіці Малі він не має можливості нормально жити.

7. 18 квітня 2018 року відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Шарапа В.М., суддів Бевзвенко В.М., Данилевич Н.А.

8. Ухвалою Верховного Суду від 24 квітня 2018 року відкрито касаційне провадження за вищевказаною касаційною скаргою.

9. Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 06 червня 2019 року, який здійснено на підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 06 червня 2019 року № 644/0/78-19 у зв'язку із зміною спеціалізації та введенням до іншої палати судді - доповідача Шарапи В.М. (Рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20.05.2019 № 14), що унеможливлює його участь у розгляді касаційних скарг, визначено новий склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя-доповідач) Яковенка М.М., судді Дашутін І.В., Шишов О.О.

10. 11 червня 2019 року суддя Яковенко М.М. заявив самовідвід щодо розгляду цієї касаційної скарги, який мотивований тим, що він брав участь у вирішенні адміністративної справи № 820/4710/17 в суді апеляційної інстанції.

11. Ухвалою від 11 червня 2019 року заяву судді Яковенка М.М. про самовідвід задоволено. Відведено суддю Яковенка М.М. від участі у розгляді справи № 820/4710/17.

12. 12 червня 2019 року відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Єресько Л.О., судді Загороднюк А.Г., Соколов В.М.

13. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О. від 11 лютого 2020 року дана касаційна скарга була прийнята до провадження, підготовчі дії закінчено та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження у відповідності до вимог пункту 5 частини 1 статті 340 та статті 345 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України (2747-15) ).

Позиція інших учасників справи

14. 17 травня 2018 року від представника Державної міграційної служби України надійшов відзив на касаційну скаргу, який не містить підпису представника, який його склав, а додана довіреність від 02 січня 2018 року № 10-2018 на підтвердження повноважень цього представника ДМС України не засвідчена жодним чином. Тому даний відзив на касаційну скаргу Верховний Суд не приймає.

15. Від відповідача-2 відзиву на касаційну скаргу не надходило, що відповідно до статті 338 КАС України не перешкоджає касаційному перегляду справи.

Установлені судами попередніх інстанцій обставини справи.

16. ОСОБА_1 є громадянином Республіки Малі та відноситься до етнічної групи сараколе.

17. Вперше із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до органу міграційної служби в Харківській області позивач звернувся 18 грудня 2012 року.

18. Рішенням ДМС України від 20 травня 2013 року №324-13 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Дане рішення було оскаржено в судовому порядку. Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 31 липня 2013 року в задоволенні адміністративного позову було відмовлено в повному обсязі. Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 24 вересня 2013 року апеляційну скаргу залишено без задоволення, постанову Харківського окружного адміністративного суду від 31 липня 2013 року - без змін.

19. Вдруге, позивач звернувся до суб'єкта владних повноважень із заявою 22 січня 2015 року. Наказом ГУ ДМС України в Харківській області № 38 від 10 лютого 2015 року позивачу було відмовлено в оформленні документів, оскільки заява була визнана необґрунтованою.

20. Не погоджуючись із зазначеним рішенням, позивач звернувся зі скаргою до ДМС України, яку за рішенням №13-15 від 25 березня 2015 року було відхилено. Зазначене рішення заявник також оскаржив в судовому порядку. Постановою Харківського окружного адміністративного суду від 05 червня 2015 року в задоволенні адміністративного позову було відмовлено в повному обсязі. Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 22 липня 2015 року апеляційну скаргу залишено без задоволення, постанову Харківського окружного адміністративного суду від 05 червня 2015 року - без змін.

21. Втретє, позивач, ОСОБА_1 звернувся до територіального органу державної міграційної служби з аналогічною заявою 18 січня 2016 року Наказом ГУ ДМС України в Харківській області від 05 лютого 2016 року №17 в задоволенні заяви було відмовлено. Не погоджуючись із зазначеним рішенням, позивач звернувся зі скаргою до ДМС України, яка за рішенням № 23-16 від 17 травня 2016 року було відхилено. Зазначене рішення заявник також оскаржив в судовому порядку, постановою Харківського окружного адміністративного суду від 07 вересня 2016 року в задоволенні адміністративного позову було відмовлено в повному обсязі. Ухвалою Харківського апеляційного адміністративного суду від 25 жовтня 2016 року апеляційну скаргу залишено без задоволення, постанову Харківського окружного адміністративного суду від 17 травня 2016 року - без змін.

22. Вчетверте, громадянин Республіки Малі ОСОБА_1 16 лютого 2017 року звернувся до ГУ ДМСУ в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

23. Повідомленням від 09 березня 2017 року №13 позивачу повідомлено про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до наказу ГУ ДМСУ в Харківській області від 09 березня 2017 року №36.

24. Дане рішення територіального органу Державної міграційної служби України було оскаржено позивачем в позасудовому (адміністративному) порядку до ДМС України.

25. Рішенням ДМС України від 20 вересня 2017 року № 82-17 відхилено скаргу позивача на рішення територіального органу ДМС України про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що громадянина Республіки Малі ОСОБА_1 було поінформовано повідомленням від 03 жовтня 2017 року № 55.

Позиція Верховного Суду.

Релевантні джерела права й акти їх застосування.

26. Згідно з частиною першою статті 14 Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 року, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком.

27. Порядок правового регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08 липня 2011 року № 3671-VI (3671-17) (далі - Закон № 3671-VI (3671-17) ).

28. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

29. У статті 1А (2) Конвенції про статус біженців від 28 липня 1951 року також дано поняття "біженець", який означає особу, що внаслідок подій, які відбулися до 01 січня 1951 року, і через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознакою расової належності, релігії, громадянства, належності до певної соціальної групи чи політичних поглядів знаходиться за межами країни своєї національної належності і не в змозі користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися таким захистом внаслідок таких побоювань; або, не маючи визначеного громадянства і знаходячись за межами країни свого колишнього місця проживання в результаті подібних подій, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок таких побоювань.

30. Відповідно до частини другої статті 1 Протоколу щодо статусу біженців від 04 жовтня 1967 року для цілей цього Протоколу термін "біженець", за винятком випадків, щодо застосування пункту 3 цієї статті, означає будь-яку особу, яка підпадає під визначення статті 1 Конвенції з вилученням слів "в результаті подій, які сталися до 1 січня 1951 року..." та слів "...внаслідок таких подій" у статті 1A (2).

31. Пунктом 13 частини першої статті 1 Закону № 3671-VI установлено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

32. Як передбачено у частині п'ятій статті 5 Закону № 3671-VI особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.

33. Згідно з частиною першою статті 7 Закону № 3671-VI оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

34. Частиною одинадцятою статті 9 Закону № 3671-VI передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

35. Відповідно до частини п'ятої статті 10 Закону З№ 3671-VI за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

36. Пункт 42 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця (згідно Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року, що стосуються статусу біженців) Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, видання 1992 року (далі - Керівництва) передбачає, що знання умов країни походження прохача - якщо не основна мета, то вельми важливий елемент в оцінці достовірності відомостей, наданих прохачем. Загалом, побоювання прохача повинні вважатися цілком обґрунтованими, якщо він може довести в межах розумного, що його тривале перебування в країні походження стало нестерпним для нього з причин, вказаних у визначенні, чи з тих же причин було б нестерпним, якби він повернувся назад.

37. Відповідно до пунктів 45 та 66 Керівництва для того, щоб уважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

38. Відповідно до пункту 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані, в першу чергу, самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

39. Відповідно до частини першої статті 5 Директиви 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року "Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців, або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту" обґрунтовані побоювання зазнати переслідування або ризику постраждати від серйозної шкоди можуть ґрунтуватися на подіях, які сталися після виїзду заявника з країни походження.

Оцінка Верховного Суду висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

40. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого.

41. З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають застосуванню правила статті 341 КАС України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

42. Згідно частини 3 статті 211 КАС України (в редакції чинній до 15.12.2017) підставами касаційного оскарження є порушення судом норм матеріального чи процесуального права, що кореспондує нормі частини 4 статті 328 КАС України (в редакції чинній після 15.12.2017).

43. Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень на момент їх ухвалення визначалися статтею 159 КАС України (в редакції чинній до 15.12.2017), відповідно до якої судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

44. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

45. У цій справі суди попередніх інстанцій врахували те, що порівняння доводів, наведених позивачем в заяві про отримання статусу біженця у 2012, 2015, 2016 р.р. (і відтворених в судових рішеннях), та в заяві про отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, у 2017 році, вказує на фактичну ідентичність мотивів заявника. Зміст заяви від 16 лютого 2017 року, за наслідками якої винесено оскаржувані рішення органів державної міграційної служби, містить аналогічні обставини із обставинами, викладеними у попередніх заявах, за результатами розгляду яких судовими рішеннями підтверджено правомірність рішень органів державної міграційної служби щодо відмов у наданні позивачу статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.

46. Верховний Суд вважає вірним висновок суди попередніх інстанцій, що позивачем не наведено фактів, які б беззаперечно свідчили про утиски щодо нього особисто за жодною з ознак, визначених Конвенцією про статус біженців 1951 року, та не надано документів, які б підтверджували, що у нього склались умови, передбачені положеннями пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671-VI.

47. Також, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що матеріали справи свідчать про відсутність дискримінації стосовно позивача за ознаками визначеними Женевською Конвенцією про статус біженців 1951 року.

48. Крім того, ознак того, що позивач міг бути причетним до подій, які могли підвести його під дію положень про виключення, що містяться в підпункті а) b) з) пункту F статті 1 Конвенції 1951 року не виявлено.

49. Судами попередніх інстанцій правомірно встановлено, що позивачем не надано достовірних доказів в підтвердження факту погроз або інших протиправних дій відносно себе або членів його родини, як того вимагає частина 7 статті 7 Закону №3671.

50. Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в іноземній державі, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Водночас, таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати в теперішній час.

51. Верховний Суд також враховує той факт, що аналогічні доводи позивача були ретельно перевірені судами попередніх інстанцій з наданням належної оцінки під час попередніх трьох звернень.

52. Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що ситуація у країні походження позивача не відноситься до конвенційних ознак, тобто не є такою, що надає безумовних підстав для визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а надані представником позивача докази характеризують загальне положення в країні походження заявника та не містять конкретних відомостей про його утиски.

53. Враховуючи вищевикладене, Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій, що наказ № 36 від 09 березня 2017 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання громадянина Малі ОСОБА_1, біженцем або особою, який потребує додаткового захисту, а також рішення ДМС України від 20 вересня 2017 року № 82-17 є правомірними, обґрунтованими та таким, що прийняті уповноваженими органами в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України, оскільки побоювання позивача повертатися у країну своєї громадянської належності та наявність переслідувань або утисків відносно нього не підтверджено.

54. Враховуючи наведене, Верховний Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень і погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції у справі.

55. Оцінюючи доводи касаційної скарги, колегія суддів зазначає, що ці доводи були перевірені та проаналізовані судами першої та апеляційної інстанції під час розгляду та ухвалення оскаржуваних судових рішень, та їм була надана належна правова оцінка, жодних нових аргументів, які б доводили порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального або процесуального права, у касаційній скарзі не наведено.

56. Колегія суддів наголошує, що до повноважень Верховного Суду не входить дослідження доказів, встановлення фактичних обставин справи або їх переоцінка, тобто об`єктом перегляду касаційним судом є виключно питання застосування права.

57. Доводи та аргументи громадянина Малі ОСОБА_1 зводяться до переоцінки доказів, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій і свідчать про незгоду заявника із правовою оцінкою судами обставин справи, встановлених у процесі її розгляду.

58. Враховуючи наведене, Суд не встановив неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги.

59. Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

60. Згідно з частиною 1 статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

61. На підставі викладеного, Верховний Суд констатує, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди першої та апеляційної інстанцій під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, відповідно підстави для скасування чи зміни оскарженого рішення суду апеляційної інстанції відсутні.

62. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Висновки щодо розподілу судових витрат.

63. З огляду на результат касаційного розгляду та відсутність документально підтверджених судових витрат, понесених учасниками справи у зв'язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, суд не вирішує питання щодо розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу громадянина Малі ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Постанову Харківського окружного адміністративного суду від 23 листопада 2017 року та постанову Харківського апеляційного адміністративного суду від 14 березня 2018 року залишити без змін.