911/1018/17 Про стягнення заборгованості, яка виникла через невиконання покупцем у повному обсязі обов'язку щодо оплати поставленого товару - 21.11.2017 Прийняття

Товариство з обмеженою відповідальністю "ВЕЛНЕС МЕДІКАЛ" звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ФРАМ КО" про стягнення 93 296, 68 грн заборгованості, яка виникла через невиконання відповідачем у повному обсязі обов'язку щодо оплати поставленого товару.

Рішенням Господарського суду Київської області від 06.06.2017 (суддя Бацуца В.М.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 30.08.2017 (у складі головуючого судді Ткаченка Б.О., суддів Зеленіна В.О. і Мартюк А.І.), позов задоволено повністю, стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "ФРАМ КО" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЕЛНЕС МЕДІКАЛ" 93 296,68 грн основної заборгованості та 1 600 грн судового збору.

Не погоджуючись з прийнятими у даній справі судовими рішеннями, Товариство з обмеженою відповідальністю "ФРАМ КО" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій посилаючись на порушення та неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, зокрема ст.ст. 526, 530, 641, 642, 644 Цивільного кодексу України, ст. 174 Господарського кодексу України, ст. 32, 33, 34, 43 Господарського процесуального кодексу України, просить скасувати у повному обсязі рішення Господарського суду Київської області від 06.06.2017 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 30.08.2017 у справі №911/1018/17 та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Позивач не скористався правом, наданим ст.- 111-2 ГПК України, не надав відзив на касаційну скаргу, що в силу положень ст.- 111-2 ГПК України не перешкоджає перегляду судового акта, що оскаржується.

Перевіривши доводи касаційної скарги, юридичну оцінку встановлених фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що Товариство з обмеженою відповідальністю "ВЕЛНЕС МЕДІКАЛ" у період 2015 - 2016 років передало Товариству з обмеженою відповідальністю "ФРАМ КО" товар за наявними у матеріалах справи товарно-транспортними та видатковими накладними, який отримано повноважною особою відповідача згідно довіреностей.

31.12.2016 між сторонами було підписано акт звіряння взаємних розрахунків, згідно якого заборгованість відповідача перед позивачем станом на 31.12.2016 складала 159 696,04 грн.

Згодом відповідач частково виконав свій обов'язок по оплаті товару та перерахував позивачу 59 951,65 грн, що підтверджується платіжним дорученням від 12.01.2017 № 6360001 на суму 49 951,65 грн та платіжним дорученням від 22.02.2017 № 8680004 на суму 10 000 грн.

Також відповідач повернув товар на загальну суму 6 447,70 грн, що підтверджується накладними на повернення товару, а саме: від 27.02.2017 № 64619 на суму 5 209,37 грн; від 27.02.2017 № 64639 на суму 1 054,55 грн; від 27.02.2017 № 64558 на суму 183,78 грн.

Через неповну оплату отриманого відповідачем товару, врахувавши суму повернутого товару, позивач звернувся з даним позовом до суду про стягнення 93 296,68 грн. основного боргу.

Заперечуючи проти позовних вимог відповідач посилається на те, що підстави для оплати товару відсутні, оскільки поставка відбулась без укладення сторонами договору та вимоги про сплату заборгованості ним отримано не було.

Згідно з ч.1 ст. 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною першою статті 509 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Статтями 525, 526 Цивільного кодексу України встановлено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Частиною першою статті 205 Цивільного кодексу України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з ч.1 ст. 218 Цивільного кодексу України передбачено, що недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що факт поставки та прийняття товару у відповідній кількості та за відповідною ціною підтверджується, підписаними уповноваженими представниками сторін, наявними у матеріалах справи видатковими накладними, які підтверджують факт виникнення між сторонами господарських зобов'язань.

Відповідно до статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Частиною першою статті 692 Цивільного кодексу України встановлено, що покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Статтею 530 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Як зазначено у пункті 1.7 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 №14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань " (v0014600-13) якщо у договорі або законі не встановлено строку (терміну), у який повинно бути виконано грошове зобов'язання, судам необхідно виходити з приписів частини другої статті 530 ЦК України. Цією нормою передбачено, між іншим, і можливість виникнення обов'язку негайного виконання; такий обов'язок випливає, наприклад, з припису частини першої статті 692 ЦК України, якою визначено, що покупець за договором купівлі-продажу повинен оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього; відтак якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлено інший строк оплати товару, відповідна оплата має бути здійснена боржником негайно після такого прийняття, незалежно від того, чи пред'явив йому кредитор пов'язану з цим вимогу. При цьому передбачена законом відповідальність за невиконання грошового зобов'язання підлягає застосуванню починаючи з дня, наступного за днем прийняття товару, якщо інше не вбачається з укладеного сторонами договору.

Судами попередніх інстанцій зазначено, що підписаний між сторонами акт звіряння взаємних розрахунків від 31.12.2016 свідчить про поставку товару у сумі 159 696,04 грн. Доказом визнання даної заборгованості є часткова її оплата в розмірі 59 951, 65 грн, а також повернення товару на суму 6 447, 70 грн. Жодних доказів повернення товару чи його оплати в іншому розмірі відповідачем не надано.

З огляду на те, що судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідач обов'язок щодо оплати товару у повному обсязі не виконав і його основна заборгованість перед позивачем складає 93 296, 69 грн, що підтверджується наявними у матеріалах справи відповідними доказами, тому касаційна інстанція погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що позовні вимоги про стягнення з відповідача заборгованості у сумі 93 296, 68 грн за поставлений товар є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Доводи касаційної скарги про відсутність підстав у відповідача для оплати товару, оскільки між сторонами не укладався письмовий договір на поставку товару та оскільки строк для оплати товару не настав, так як позивачем не пред'явлено вимоги до відповідача щодо оплати товару, поставленого за видатковими накладними, не можуть слугувати підставою для скасування прийнятих судових актів, оскільки вони вже належним чином спростовані судом апеляційної інстанції з посиланням на відповідні обставини справи.

Зокрема судом апеляційної інстанції зазначено, що підписання відповідачем спірних видаткових накладних, які підтверджують виникнення між сторонами господарських зобов'язань, без будь-яких заперечень та зауважень щодо кількості та/або якості поставленого позивачем товару свідчить про прийняття відповідачем цього товару та, відповідно, породжує для останнього обов'язок по його оплаті у повному обсязі у порядку ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України з моменту прийняття відповідного товару.

З огляду на викладене та враховуючи, що скаржник в силу ст. 33 Господарського процесуального кодексу України не довів в установленому законом порядку тих обставин, на які він посилається як на підставу своїх вимог і заперечень та оскільки в силу вимог ст. - 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх, колегія суддів не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваних судових актів у справі № 911/1018/17.