918/341/16 Про визнання договору поруки недійсним - 07.11.2017 Прийняття

Рішенням Господарського суду Рівненської області від 11.08.2016 у справі № 918/341/16 (суддя Марач В.В.), залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 30.06.2017 (у складі головуючого судді Тимошенко О.М., суддів Коломис В.В., Огороднік К.М.), позов задоволено, визнано недійсним договір поруки № 20-0189/3-3 від 05.02.2015, укладений між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" та Публічним акціонерним товариством "Рівнеазот".

Не погоджуючись з прийнятими у даній справі судовими рішеннями, ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Рівненської області від 11.08.2016 та постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 30.06.2017 у справі № 918/341/16, прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

В обґрунтування своїх вимог відповідач посилається на те, що оскаржувані судові рішення прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Позивач не скористався правом, наданим ст. - 111-2 ГПК, не надав відзив на касаційну скаргу, що в силу положень ст. - 111-2 ГПК не перешкоджає перегляду судових актів, що оскаржуються.

07.11.2017 від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду касаційної скарги, яке колегією суддів касаційної інстанції відхиляється як необґрунтоване.

Перевіривши доводи касаційної скарги, юридичну оцінку встановлених фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій та вбачається з матеріалів справи, 05.02.2015 між Публічним акціонерним товариством "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" (кредитор) та Публічним акціонерним товариством "Рівнеазот" (поручитель) укладено Договір поруки № 20-00189/3-3 (далі - договір поруки).

Згідно з пунктом 2.1 договору поруки, поручитель у відповідності до умов цього договору, у випадку невиконання та/або прострочення виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором зобов'язується виконати зобов'язання по погашенню заборгованості за кредитним договором, з урахуванням п. 2.2 цього договору, а саме погасити:

1) заборгованість з повернення кредитору кредиту за кредитним договором;

2) нараховані за користування кредитом проценти, виходячи з встановлених кредитором процентних ставок у розмірі 11% річних, та процентів за неправомірне користування кредитом у розмірі 16% річних, сплатити, у випадку порушення позичальником п.п. 3.10.1, 3,10.2., 3.10.3 кредитного договору збільшений розмір процентів на 5% річних, сплатити проценти у розмірі та у порядку, передбаченому п. 3.2 та п. 3.3. кредитного договору;

3) суми неустойки (штрафу, пені);

4) суми збитків, завданих кредиторові, понесених останнім внаслідок невиконання позичальником умов кредитного договору, у розмірі і випадках, передбачених кредитним договором.

Відповідно до п.п. 1.1., 1,2 договору поруки позичальником за цим договором є Приватне акціонерне товариство "Сєвєродонецьке об'єднання АЗОТ" за кредитним договором про відкриття кредитної лінії № 20-2199/2-1 від 23.07.2013 з урахуванням договору про внесення змін та доповнень № 20-0020/2-1 до кредитного договору про відкриття кредитної лінії № 20-2199/2-1 від 23.07.2013.

У випадку невиконання або прострочення виконання позичальником зобов'язань, що випливають із кредитного договору, поручитель відповідає перед кредитором як солідарний боржник в обсязі не більше 50 000 000,00 доларів США (п. 2.2 договору поруки).

У пункті 2.3 договору поруки вказано, що поручитель знайомий з умовами кредитного договору про відкриття кредитної лінії № 20-3703/2-1 від 22.11.2013.

Поручитель обізнаний про наявність судових спорів на підставі кредитного договору та про наявність рішень по судових справах: № 910/9932/14, № 910/11585/14, № 910/16628/14 на дату підписання цього договору (п. 5.7 договору поруки).

Також, судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Господарського суду міста Києва від 12.08.2014 у справі № 910/9932/14, зміненим постановою Київського апеляційного господарського суду від 07.04.2015, позовні вимоги ПАТ "Промінвестбанк" до ПАТ "КБ "Надра" та ПрАТ "Сєверодонецьке об'єднання АЗОТ" про стягнення заборгованості по Кредитному договору задоволено частково. Стягнуто з ПрАТ "Сєверодонецьке об'єднання АЗОТ" на користь ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" 590 093 630,99 грн в т.ч.: 583 149 150,00 грн - простроченої заборгованості за кредитом (доларовий еквівалент -50 000 000,00); - 2 664 667,73 грн - прострочених процентів за користування кредитом (доларовий еквівалент - 228 472,23); - 4 203 924,41 грн - пені за прострочення сплати кредиту (пеня нарахована станом на 30.04.2014); - 2 808,85 грн - пені за прострочення сплати процентів (пеня нарахована станом на 30.04.2014); - 73 080,00 грн судового збору.

Звертаючись з позовом, позивач обґрунтовує свої позовні вимоги (з урахуванням заяви про зміну підстав позову) наступним: на дату укладання договору поруки грошові зобов'язання по кредитному договору вже були порушені ПрАТ "Сєвєродонецьке об'єднання АЗОТ", а отже спірний договір поруки не міг мати спрямованості на спонукання боржника виконати забезпечене зобов'язання належним чином; укладення договору поруки не відповідає ані сфері діяльності підприємства, ані меті здійснення господарської діяльності товариства та враховуючи власний фінансовий стан позивач фактично не міг здійснити погашення заборгованості боржника; договір поруки не мав на меті настання реальних наслідків поруки та був укладений під впливом тяжкої обставини на вкрай невигідних для підприємства умовах.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з наступного:

- укладення договору поруки не відповідає меті здійснення господарської діяльності ПАТ "Рівнеазот", оскільки на дату укладання оспорюваного договору поруки товариство мало грошові зобов'язання (заборгованість) в загальній сумі 1 858 604 052,45 грн та враховуючи власний фінансовий стан ПАТ "Рівнеазот" фактично не могло здійснити погашення заборгованості ПрАТ "Сєвєродонецьке об'єднання АЗОТ" по кредитному договору, а отже оспорюваний договір не відповідає ані сферам діяльності підприємства, ані економічній меті господарської діяльності ПАТ "Рівнеазот";

- оскаржуваний договір укладено під впливом тяжкої обставини та на вкрай невигідних для позивача умовах, оскільки перебуваючи у вкрай складному становищі позивач пристав на пропозиції відповідача щодо відкриття для працівників підприємства карткових рахунків зарплатного проекту, але при цьому вимушений був укласти оскаржуваний договір поруки на вкрай невигідних умовах;

- оспорюваний договір не мав на меті настання реальних наслідків поруки, оскільки на дату укладення спірного договору поруки, грошові зобов'язання вже були порушені позичальником, тобто по суті оспорюваний договір не направлений на забезпечення своєчасного виконання боржником своїх зобов'язань перед кредитором та, окрім того, Цивільним кодексом України (435-15) не передбачено можливості укладення правочинів про застосування заходів забезпечення виконання зобов'язань після їх порушення;

- при укладенні оспорюваного правочину позивач був введений в оману, оскільки договір поруки укладався з метою забезпечення виконання умов кредитного договору № 20-2199/2-1 від 23.07.2013, однак для ознайомлення позивачу було надано інший кредитний договір № 20-3703/2-1 від 22.11.2013 та позивачу не було відомо про укладення між банком та боржником договору про внесення змін та доповнень № 20-0020/2-1, відповідно до якого збільшено розмір процентної ставки;

- у договорі поруки чітко не визначено предмет договору, оскільки не зрозуміло по виконанню яких саме зобов'язань позивач виступає поручителем.

Апеляційний господарський суд частково відхилив доводи позивача, з чим погоджується колегія суддів касаційної інстанції.

Так, суд апеляційної інстанції вірно вказав на безпідставність посилань суду першої інстанції на невідповідність спірного договору статутним цілям товариства. Наявність непогашеної заборгованості ПАТ "Рівнеазот" перед іншими підприємствами не є підставою для визнання договору недійсним, оскільки такої підстави, як неможливість укладення договорів при наявності заборгованості, законом не передбачено.

Також обґрунтованим є висновок суду апеляційної інстанції про відсутність підстав вважати, що договір поруки укладено під впливом тяжкої обставини, оскільки для кваліфікації правочину за ст. 233 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ) необхідна обов'язкова наявність двох умов у сукупності: вплив тяжкої обставини і вкрай невигідні умови. Крім того, має бути причинно-наслідковий зв'язок між тяжкими обставинами та укладеним правочином (його укладання саме з метою усунення обставин). Судом не встановлено існування тяжких обставин (їх крайньої форми), з якими приписи статті 233 ЦК України пов'язують можливість визнання недійсним договору поруки. Такі обставини мають бути дійсно невідворотними за наявних умов, коли засоби і кошти, якими володіє особа, є недостатніми для відвернення настання негативних наслідків, а наслідки, яких намагається уникнути особа, є такими, що змушують особу погодитись навіть на вкрай невигідні умови. Посилання на те, що позивач змушений був звернутись до ПАТ "Промінвестбанк" з метою отримання працівниками заробітної плати, оскільки ПАТ КБ "Надра" не могло забезпечити виконання зобов'язань з заробітної плати в даному випадку є безпідставним. Між отриманням заробітної плати працівниками позивача та договором поруки немає взаємозв'язку.

Однак, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо невідповідності договору поруки ст.ст. 203, 215 ЦК України з тих підстав, що: оспорюваний договір укладений після порушення основного зобов'язання та наявності рішення про стягнення коштів з боржника; договір поруки не мав на меті настання правових наслідків для господарської діяльності позивача; договір поруки вчинений під впливом обману; спірний договір поруки не містить чіткого визначення предмету договору.

Колегія суддів касаційної інстанції вважає наведені висновки судів передчасним з огляду на наступне.

Визнання договору недійсним є одним із способів захисту, який застосовується судом у випадках та порядку, визначеному цивільним законодавством.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення його сторонами вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України (ст. 215 ЦК України).

Статтею 203 ЦК України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Зокрема: 1) зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину, має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (v0011600-13) ).

Пунктом 4 ст. 179 Господарського кодексу України (далі - ГК України (436-15) ) визначено основний принцип, який визначає, що при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі, зокрема, вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.

Аналогічні положення містять і норми ЦК України (435-15) , які визначають, що сторони є вільними в укладенні договору та визначенні його умов (ст. 627 ЦК України); зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними (ст. 628 ЦК України), сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ст. 6 ЦК України).

Відповідно до ст. 546 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до статті 553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Порука може надаватися тільки у відношенні реально існуючого зобов'язання боржника перед кредитором (така ж правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 12.12.2011 у справі № 9/272).

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (стаття 554 ЦК України).

До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, у тому числі й ті, що забезпечували його виконання (стаття 556 ЦК України).

Зі змісту вищевказаних норм випливає, що договір поруки не покладає на боржника якогось нового обов'язку, крім того, який він вже має перед кредитором по основному зобов'язанню, а лише створює ймовірність переходу прав та обов'язків останнього до поручителя у разі виконання ним зобов'язання, забезпеченого порукою.

Окрім того, законодавством України прямо чи опосередковано не передбачено будь-яких обмежень у часі щодо моменту укладення договорів поруки, як форми забезпечення зобов'язання.

З огляду на викладене вище, колегія суддів касаційної інстанції не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про невідповідність оспорюваного правочину вимогам ст.ст. 203, 215 ЦК, оскільки він укладений після порушення основного зобов'язання, з огляду на те, що відповідно до умов договору поруки, сторони за взаємною згодою вирішили укласти його щодо вже порушеного основного зобов'язання, що прямо не заборонено чинним законодавством і є реалізацією вільного волевиявлення сторін під час визначення умов договору.

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків.

За змістом частини п'ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Для визнання правочину таким, що не направлений на реальне настання правових наслідків, судам необхідно встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. У такому правочині внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи такий правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками правочину, що не направлений на реальне настання правових наслідків є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань за договором; приховування справжніх намірів учасників правочину. Якщо хоча б одна сторона намагалась досягти правового результату, такий правочин не є таким, що не направлений на реальне настання правових наслідків.

Зазначаючи, що спірний договір поруки не був спрямований на реальне настання правових наслідків обумовлених таким договором, судами попередніх інстанцій взагалі не перевірено та не встановлено наявність умислу у діях обох сторін при вчиненні оспорюваного правочину, як обов'язкову умову для застосування даної підстави недійсності договору.

Статтею 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 1 статті 628 названого Кодексу передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (стаття 638 ЦК України).

Статтею 230 ЦК України унормовано правові наслідки вчинення правочину під впливом обману.

За приписами наведеної норми у разі, коли одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Сторона, яка застосувала обман, зобов'язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.

Згідно з частиною 1 статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

У розумінні наведених приписів обман - це навмисне введення в оману однією стороною правочину іншої сторони з метою вчинення правочину; це певні винні, навмисні дії сторони, яка намагається запевнити іншу сторону про такі властивості й наслідки правочину, які насправді наступити не можуть. Ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Зокрема цими обставинами може бути умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину.

Дійшовши висновку, що спірний договір поруки вчинений під впливом обману, оскільки договір поруки укладався з метою забезпечення виконання умов кредитного договору № 20-2199/2-1 від 23.07.2013, однак для ознайомлення позивачу було надано інший кредитний договір № 20-3703/2-1 від 22.11.2013 та позивачу не було відомо про укладення між банком та боржником договору про внесення змін та доповнень № 20-0020/2-1, відповідно до якого збільшено розмір процентної ставки, судами попередніх інстанцій також не встановлено наявності умислу у діях відповідача, тобто навмисне введення відповідачем позивача в оману для укладення спірного договору поруки.

Окрім того, суди дійшли висновку про відсутність чіткого визначення предмету договору, а саме, за яким саме кредитним договором ПАТ "Рівнеазот" виступає поручителем.

Однак, судами попередньої інстанції не надана належна правова оцінка п.1.1 договору поруки де визначений кредитний договір за яким у забезпечення зобов'язання позичальника укладено договір поруки, а також наявному у матеріалах справи протоколу заочного голосування наглядової ради ПАТ "Рівнеазот" № 30/01/15 від 30.01.2015, яким надавалась згода на укладення договору поруки саме в якості забезпечення кредитного договору про відкриття кредитної лінії № 20-2199/2-1 від 23.07.2013 з урахуванням договору про внесення змін та доповнень № 20-0020/2-1 до нього, укладеним між банком та ПрАТ "Сєвєродонецьке об'єднання АЗОТ".

Зважаючи на відсутність належного з'ясування викладених обставин, висновки судів першої та апеляційної інстанцій по суті даного спору не ґрунтуються на повному і всебічному розгляді в судовому процесі всіх обставин, встановлення яких є необхідним відповідно до норм законодавства, що регулюють спірні правовідносини.

Отже, суди попередніх інстанцій припустились неправильного застосування приписів ч. 1 ст. 4-7 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та ч. 1 ст. 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до ч. 1 ст. - 111-10 Господарського процесуального кодексу України є підставою для скасування прийнятих у справі судових рішень.

Враховуючи встановлені ст. - 111-7 Господарського процесуального кодексу України межі перегляду справи в касаційній інстанції, які не дають права касаційній інстанції встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями чи відхилені ними, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, оскаржувані судові акти підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті - 111-9 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Під час нового розгляду місцевому господарському суду необхідно врахувати викладене, всебічно з'ясувати всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для їх розгляду і вирішення спору по суті, і в залежності від цього прийняти основане на законі рішення.