Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т.Б. - головуючого, Пількова К.М., Чумака Ю.Я.,

секретар судового засідання - Підгірська Г.О.,

за участю представників:

позивача - Ситенко О.Д.,

відповідачів - Проніна Г.Т.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Макарівського районного споживчого товариства

на постанову Київського апеляційного господарського суду від 30.10.2017 (Разіна Т.І. - головуючий, Коротун О.М., Яковлєв М.Л.) і рішення Господарського суду Київської області від 02.02.2017 (Антонова В.М. - головуючий, Мальована Л.Я., Христенко О.О.) у справі

за позовом Макарівського районного споживчого товариства

до Наливайківської сільської ради Київської області та Макарівського сільського споживчого товариства

про визнання права власності,

У квітні 2009 року Макарівське районне споживче товариство звернулося до Господарського суду Київської області з позовом до Наливайківської сільської ради Київської області та Макарівського сільського споживчого товариства про визнання права власності на господарський магазин, розташований за адресою: Київська обл., Макарівський р-н, с. Наливайківка, вул. Леніна, посилаючись, зокрема, на положення статей 328, 392 Цивільного кодексу України.

У відзиві на позовну заяву Макарівське сільське споживче товариство просило відмовити у задоволенні позову, наголошуючи, зокрема на недоведеності позивачем здійснення будівництва спірного об'єкта та ненаданні ним доказів на підтвердження його вимог про визнання права власності.

Ухвалами Господарського суду Київської області від 25.06.2009, 22.04.2013, 03.03.2014 провадження у справі зупинялося до вирішення іншої справи № К6/090-09.

Рішенням Господарського суду Київської області від 14.01.2016 (Щоткін О.В. - головуючий, Бабкіна В.М., Конюх О.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.04.2016 (Баранець О.М. - головуючий, Ропій Л.М., Пашкіна С.А.), у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 30.06.2016 (Бондар С.В., Васищак І.М., Студенець В.І.) рішення Господарського суду Київської області від 14.01.2016 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.04.2016 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду рішенням Господарського суду Київської області від 02.02.2017 (Антонова В.М. - головуючий, Мальована Л.Я., Христенко О.О.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 30.10.2017 (Разіна Т.І. - головуючий, Коротун О.М., Яковлєв М.Л.), у задоволенні позову відмовлено з підстав недоведення позивачем своїх вимог.

Не погоджуючись із судовими рішеннями, Макарівське районне споживче товариство у касаційній скарзі просить скасувати рішення Господарського суду Київської області від 02.02.2017 і постанову Київського апеляційного господарського суду від 30.10.2017, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, вважає помилковими висновки судів щодо недоведення факту правонаступництва Макаріського районного споживчого товариства всупереч висновкам суду у справі № К6-090-09/19, а також нормам Цивільного кодексу УРСР (1540-06) у редакції 1963 року, який діяв на час прийняття статуту Макарівського районного споживчого товариства та згідно з яким не вимагалося обов'язкового внесення запису про правонаступництво до установчих документів підприємства.

Скаржник зазначив, що судами не було встановлено обставин проведення реєстрації і наявності правовстановлюючих документів на спірне майно у Макарівського сільського споживчого товариства, яке, у свою чергу, як зазначив скаржник, не довело правових підстав первинного виникнення у нього права власності на спірне нерухоме майно, як і не надало доказів участі у витратах на спорудження цього майна та доказів передачі спірного майна у його власність. При цьому суди залишили поза увагою, що спірне нерухоме майно перебувало у Макарівського сільського споживчого товариства саме у користуванні на підставі договору оренди від 01.12.2001 № 8-юр.

Макарівське районне споживче товариство наголошує, що спірне нерухоме майно - кафе "Вікторія" (господарський магазин) було побудовано у 1986 році колгоспом "Родина" на замовлення і за кошти саме позивача - Макарівського районного споживчого товариства, що не взято судами до уваги.

У відзиві на касаційну скаргу та доповненнях до нього Макарівське сільське споживче товариство просить залишити її без задоволення, а судові рішення у справі - без змін вказуючи, зокрема, що Макарівське районне споживче товариство не є тією юридичною особою, яка здійснювала будівництво спірного об'єкта нерухомості та жодного відношення до колективного майна споживчої кооперації району немає. Крім того, позивачем не надано документів на підтвердження його створення у результаті реорганізації Макарівської райспоживспілки, тобто документів на підтвердження правонаступництва щодо прав і обов'язків цієї райспоживспілки.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як убачається з матеріалів справи предметом спору є вимога Макарівського районного споживчого товариства про визнання права власності на підставі статей 328, 392 Цивільного кодексу України.

За змістом статей 317, 318 Цивільного кодексу України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Статтею 321 цього Кодексу встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно зі статтею 328 Цивільного кодексу України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (995_004) , ратифікованою Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР (475/97-ВР) (далі - Конвенція), зокрема статтею 1 Протоколу № 1, передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, позбавлення особи свого майна, крім як в інтересах суспільної необхідності і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права не допускається, одночасно визнається право держави на здійснення контролю за використанням власності відповідно до загальних інтересів або для забезпечення податків, інших зборів чи штрафів.

Неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України (254к/96-ВР) та законом, є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 2 частини 1 статті 3 Цивільного кодексу України)

Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено статтею 16 цього Кодексу.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Для визначення предмета позову як способу захисту права чи інтересу важливе значення має перелік способів захисту цивільного права та інтересу, наведений у статті 16 Цивільного кодексу України, за змістом якої способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права, припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, тощо. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: 1) якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов'язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов'язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов'язального права); 2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

За приписами процесуального законодавства позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред'явлено позовну вимогу. Тобто учасники справи - це суб'єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів, і на яких поширюється законна сила судового рішення. Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов'язання (боржник).

Відповідачем у позові про визнання права власності є будь-яка особа, яка має сумнів у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес.

Статтями 1 і 2 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній до 15.12.2017, яка діяла на час звернення позивача до суду та прийняття оскаржуваних судових рішень) передбачено право, зокрема підприємств, установ, організацій, інших юридичних осіб на звернення до господарського суду з позовною заявою за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 54 цього Кодексу встановлено форму і зміст позовної заяви, яка повинна містити, у тому числі, зміст позовних вимог, виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги; зазначення доказів, що підтверджують позов; відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися.

Згідно зі статтею 32 Господарського процесуального кодексу України доказами в справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

За змістом статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим (стаття 43 Господарського процесуального кодексу України).

Як убачається зі змісту судових рішень, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди зазначили, що закон зобов'язує позивача при зверненні до господарського суду довести наявність свого права і факт його порушення або оспорення з боку зобов'язаної особи - відповідача, а позов у порядку статті 392 Цивільного кодексу України про визнання права власності пред'являється на захист існуючого, наявного права, що виникло у позивача за передбачених законодавством підстав і підтверджується належними та допустимими доказами. Підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України є оспорення або невизнання існуючого права, а не намір набути таке право за рішенням суду.

Проте, як зазначено судами попередніх інстанцій, позивачем не було надано на підтвердження своїх вимог належних та допустимих доказів в розумінні приписів статей 33, 34, 36, 43 Господарського процесуального кодексу України на підтвердження заявлених позовних вимог про визнання права власності у цьому випадку.

Згідно зі статтею 300 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній з 15.12.2017, що діяла на час здійснення касаційного провадження) переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

За змістом частини 1 статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведені приписи законодавства та обставини, встановлені судами попередніх інстанцій, зокрема щодо ненадання позивачем належних доказів на підтвердження його позовних вимог, колегія суддів зазначає, що оскаржені у справі судові рішення ухвалено із додержанням норм матеріального і процесуального права, тому підстав для їх скасування немає.

Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (частина 14 статті 129 Господарського процесуального кодексу України).

Керуючись статтями 300, 301, пунктом 1 частини 1 статті 308, статтями 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

1. Касаційну скаргу Макарівського районного споживчого товариства залишити без задоволення.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 30.10.2017 та рішення Господарського суду Київської області від 02.02.2017 у справі № 9/056-09/6/4 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.