910/11874/16 Про визнання недійсним договору позики (поворотної фінансової допомоги) - 16.03.2017 Прийняття

головуючого судді Ходаківської І.П., суддів Яценко О.В., Бакуліної С.В., розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Гриф Девелопмент Інвестмент" на постанову від 06.12.2016 Київського апеляційного господарського суду у справі № 910/11874/16 господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Гриф Девелопмент Інвестмент" до Товариства з обмеженою відповідальністю "БЦ Квартал М" про визнання недійсним договору

За участю представників сторін:

Від позивача - Бондар Д.В. (дов. від 16.01.17)

Від відповідача - Елманова В.А. (дов. від 27.05.16)

Товариство з обмеженою відповідальністю "Гриф Девелопмент Інвестмент" звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "БЦ Квартал М" про визнання недійсним з моменту укладення договору позики (поворотної фінансової допомоги) від 28.09.2012.

Рішенням від 13.09.2016 господарського суду міста Києва (суддя Борисенко І.І.) в задоволенні позову відмовлено. Рішення суду мотивовано схваленням спірного правочину юридичною особою, а також тим, що позивачем не було доведено, що відповідач знав чи за всіма обставинами не міг не знати про те, що оспорюваний правочин підписувався генеральним директором ОСОБА_7 з перевищенням повноважень.

Постановою від 06.12.2016 колегії суддів у складі: головуючого Андрієнка В.В. суддів: Буравльова С.І. Шапрана В.В. рішення від 13.09.2016 рішення господарського суду м. Києва залишено без змін.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Гриф Девелопмент Інвестмент" у касаційній скарзі просить рішення судів попередніх інстанцій скасувати, прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. Скарга мотивована неправильним застосуванням та порушенням судами норм чинного законодавства, зокрема,ст.ст. 203, 92, 97, 99 Цивільного кодексу України, а також невзяттям до уваги, що ОСОБА_7 не мала повноважень на підписання від імені позивача спірного договору.

ТОВ "БЦ Квартал М" у відзиві просить рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.

Розглянувши матеріали справи та касаційної скарги, проаналізувавши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів зазначає наступне.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 28.09.2012 між ТОВ "БЦ Квартал М" (позикодавець) та ТОВ "Гриф Девелопмент інвестмент" (позичальник) укладено договір позики (поворотної фінансової допомоги), за умовами якого позикодавець передає у власність позичальнику грошову поворотну безвідсоткову фінансову допомогу в національній валюті у сумі 350 000 грн (без ПДВ), а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів у визначений цим договором строк.

Згідно з п.п. 2.1., 2.3., 2.4. договору, позика надається позичальнику на безоплатній основі, тобто плата за користування грошовими коштами не стягується. Позика передається у безготівковій формі платіжним дорученням шляхом перерахування відповідних грошових коштів на поточний рахунок позичальника. Позика вважається переданою позичальникові в момент зарахування позики на поточний рахунок позичальника.

Відповідно до п. 3.1, 3.2, 3.3 договору, позика підлягає поверненню в повному розмірі до 23.09.2013. Повернення позики проводиться шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок позикодавця в установі банку. Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася на банківській рахунок позикодавця.

Згідно з п. 5.1. договору він вступає в силу з моменту фактичного передання грошових коштів позичальнику та діє до повного виконання сторонами їх зобов'язань за договором. Всі зміни та доповнення до даного договору укладаються в письмовій формі та підписуються обома сторонами.

Посилаючись на те, що спірний правочин було укладено з перевищенням повноважень (визначених п.п. 11.1, 10.1 Статуту), генеральним директором позивача ОСОБА_7, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Колегія суддів зазначає, що згідно із ст. 1046 Цивільного кодексу України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Статтею 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Згідно із ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Частиною 2 статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (абз. 4 пп. 2.1 п.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (v0011600-13) ).

Відповідно до ч. 1 ст. 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Порядок створення органів юридичної особи встановлюється установчими документами та законом.

Згідно з ч. 1 ст. 145 Цивільного кодексу України вищим органом товариства з обмеженою відповідальністю є загальні збори його учасників.

Частиною 4 статті 145 Цивільного кодексу України визначений перелік питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства, а також зазначено, що статутом товариства і законом до виключної компетенції загальних зборів може бути також віднесене вирішення інших питань.

Судами встановлено, що відповідно до п. 11.2 статуту позивача Генеральний директор діє від імені товариства в межах, передбачених законодавством і чим статутом. До компетенції генерального директора відносяться всі питання поточної діяльності Товариства, що не знаходяться в компетенції інших його органів управління. Генеральний директор самостійно, згідно з вимогами чинного законодавства України, рішеннями Загальних зборів учасників, керуючись інтересами товариства вирішує всі питання загального і поточного керівництва його діяльності, у тому числі розпоряджатися у встановленому порядку всіма коштами і майном товариства, приймає рішення фінансового характеру з урахуванням обмежень, встановлених цим статутом та загальними зборами учасників, укладає договори й угоди, видає доручення, у тому числі з правом передоручення в межах, встановлених п.п. 3 п. 10.1 Статуту.

Згідно із п. 10.1 статуту позивача загальні збори учасників товариства надають згоду на укладення генеральним директором товариства правочинів (договору, контрактів тощо) на суму, що перевищує 20 000,00грн та відчуження майна товариства.

Частиною 3 статті 92 Цивільного кодексу України встановлено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Частина третя статті 92 ЦК України встановлює виняток із загального правила щодо визначення правових наслідків вчинення правочину представником із перевищенням повноважень. Для третьої особи, яка уклала договір із юридичною особою, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи, в тому числі й повноважень виконавчого органу товариства, загалом не мають юридичної сили, хоча б відповідні обмеження й існували на момент укладення договору. Такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно (висновки Верховного Суду України у справі № 6-62цс16).

Судами встановлено, що позивачем не було доведено суду того, що відповідач знав чи за всіма обставинами не міг не знати про те, що оспорюваний правочин підписувався генеральним директором ОСОБА_7 з перевищенням повноважень.

Згідно із ст. 241 Цивільного кодексу України, правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою.

Пунктом 9.2 роз'яснення Вищого господарського суду України від 12.03.99 року N 02-5/111 (v_111800-99) "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" визначено, що наступне схвалення юридичною особою угоди, укладеної від її імені представником, який не мав належних повноважень, робить її дійсною з моменту укладення. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення до другої сторони угоди чи до її представника (лист, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення дій, які свідчать про схвалення угоди (прийняття її виконання, здійснення платежу другій стороні і т. ін.).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що на виконання умов спірного договору відповідач перерахував на рахунок позивача 250 000,00 грн позики, що підтверджується банківською випискою від 28.09.2012, копія якої міститься в матеріалах справи. В подальшому, відповідачем перераховано на рахунок позивача ще 100 000,00 грн, що підтверджується банківською випискою від 01.10.2012, копія якої міститься в матеріалах справи.

Тобто, відповідач виконав умови спірного договору щодо надання позики в розмірі 350 000,00 грн в повному обсязі.

04.10.2012 позивач повернув частину позики в розмірі 250 000, 00 грн, що підтверджується банківською випискою по рахунку, яка міститься в матеріалах справи.

Тобто, позивач частково виконав свої зобов'язання за спірним правочином на суму 250 000,00 грн.

В подальшому, відповідач звернувся до позивача з претензією вих. № 06/03 від 09.03.2016 про погашення наявної заборгованості в розмірі 100 000,00 грн. У відповідь на претензію позивач підтвердив наявність простроченої заборгованості за договором від 28.09.2012 в розмірі 100 000,00 грн та повідомив, що не в змозі погасити наявну заборгованість внаслідок відсутності фінансових можливостей. Разом з листом-відповіддю на претензію позивач підписав акт звіряння взаємних розрахунків за договором позики від 28.09.2012 на суму 100 000,00 грн.

Також, в матеріалах справи міститься лист від 05.10.2012 № 05/1, в якому позивач підтвердив факт укладення договору позики, отримання коштів в розмірі 350 000,00 грн та повернення позики на суму 250 000,00 грн, а також уточнив призначення платежу щодо повернення частини позики (поворотної безпроцентної фінансової допомоги за договором від 28.09.2012).

Таким чином, позивач за спірним договором частково виконав свої зобов'язання з повернення позики на суму 250 000,00 грн, листом від 05.10.2012 № 05/1 підтвердив факт укладення спірного договору, отримання коштів та часткове повернення позики, визнав заборгованість, зазначивши про це у листі-відповіді вих. 14/03/16 від 14.03.2016 та підписав акт звірки взаєморозрахунків. Судами обгрунтовано зазначено, що вказані обставини є свідченням того, що спірний правочин схвалений ТОВ "Гриф Девелопмент інвестмент" шляхом прийняття його до виконання.

Щодо посилання касатора як на підставу визнання правочину недійсним - укладення договору позики внаслідок зловмисної домовленості між представниками обох сторін (ст. 232 ЦК України), колегія зазначає наступне.

В силу приписів ст. 204 ЦК України правомірність правочину презюмується.

Тобто обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Згідно зі ст. 232 ЦК України правочин, вчинений внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.

Кваліфікація правочину, вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, зумовлює доведення та встановлення судом таких умов:

- від імені однієї із сторін правочину виступав представник;

- зловмисна домовленість і вчинення правочину з іншою стороною відбулася на підставі наявних повноважень представника;

- наявність умислу в діях представника щодо зловмисної домовленості;

- настання несприятливих наслідків для особи, яку представляють;

-наявність причинного зв'язку між зловмисною домовленістю і несприятливими наслідками для особи, яку представляють (п. 22 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 за № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) ).

Зловмисна домовленість - це умисна змова представника однієї сторони правочину з другою стороною, внаслідок чого настають несприятливі наслідки для особи, від імені якої вчинено правочин. У визнанні правочину недійсним з відповідної підстави доведенню підлягає не наявність волі довірителя на вчинення правочину, а існування умислу представника, який усвідомлює факт вчинення правочину всупереч інтересам довірителя, передбачає настання невигідних для останнього наслідків та бажає чи свідомо допускає їх настання. Наслідком такого визнання, крім загальних наслідків, визначених статтею 216 ЦК України, є виникнення у довірителя права вимагати від свого представника і другої сторони, зокрема, солідарного відшкодування збитків. При цьому представником не може вважатися орган юридичної особи, в тому числі її керівник, навіть якщо він діяв всупереч інтересам цієї особи: представництво в даному разі визначається за правилами глави 17 названого Кодексу (абзац 4 пункту 3.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 за № 11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" (v0011600-13) ).

Судами встановлено, що позивач не надав суду належних доказів, які підтверджують, що спірний договір був укладений представником позивача внаслідок зловмисної домовленості між директорами ТОВ "Гриф Девелопмент Інвестмент" та ТОВ "БЦ Квартал М".

Доводи позивача про те, що ТОВ "Гриф Девелопмент Інвестмент" та ТОВ "БЦ Квартал М" контролювались однією особою - ОСОБА_9 не підтверджені відповідними доказами, а отже є припущенням.

Посилання касатора на те, що ОСОБА_7 не була генеральним директором не приймаються до уваги, оскільки позивачем не надано доказів, що ОСОБА_7 не знаходиться у трудових відносинах з ТОВ "Гриф Девелопмент Інвестмент".

Відповідно до приписів статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх. Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Колегія суддів вважає, що судом апеляційної інстанції вірно застосовані норми матеріального та процесуального права.

Доводи, викладені у касаційній скарзі не спростовують зазначених вище висновків та пов'язані з вирішенням питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.