Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою заступника Генерального прокурора України про перегляд за винятковими обставинами ухвали Вищого адміністративного суду України від 14 лютого 2008 року в справі за позовом заступника прокурора Голосіївського району м. Києва в інтересах держави в особі Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі – Відділення Фонду) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Данзас Київ ЛТД" (далі – ТОВ) про стягнення 120 858,33 грн,

У червні 2006 року позивач звернувся до суду з позовом до ТОВ про стягнення 120 858,33 грн., мотивуючи це тим, що відповідач, порушуючи положення Закону України від 21 березня 1991 року № 875-ХІІ "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" (875-12) (далі – Закон № 875-ХІІ (875-12) ), у 2005 році не працевлаштував трьох інвалідів, а тому заступник прокурора просив задовольнити позов.

Постанову Господарського суду м. Києва від 28 вересня 2006 року, якою в задоволенні позову було відмовлено, Київський апеляційний господарський суд скасував постановою від 21 листопада 2006 року і позов задовольнив.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 14 лютого 2008 року цю постанову скасував, а постанову суду першої інстанції залишив у силі.

У скарзі заступника Генерального прокурора України порушено питання про перегляд за винятковими обставинами та скасування ухвали Вищого адміністративного суду України від 14 лютого 2008 року у зв’язку з неоднаковим застосуванням однієї й тієї самої норми права в рішенні суду касаційної інстанції, а саме статей 18- 20 Закону України № 875-ХІІ.

Приймаючи ухвалу, суд касаційної інстанції керувався тим, що у 2005 році кількість робочих місць, які підлягають створенню на підприємствах для працевлаштування інвалідів, визначалася не відповідно до зазначеного Закону, а на підставі рішень місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів відповідних рад. Водночас касаційний суд зазначив, що згідно з статтями 18-20 цього Закону, ст. 177 Господарського кодексу України, п. 12 ч. 1 ст. 34 Закону України від 21 травня 1997 "Про місцеве самоврядування в Україні" обов’язок відповідача створити робочі місця для інвалідів не супроводжується його обов’язком їх працевлаштувати.

Усуваючи розбіжності в застосуванні законодавства, яке гарантує соціальну захищеність інвалідів, необхідно виходити з того, що діяльність держави щодо цих осіб виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону № 875-ХІІ з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, не забороненою законом.

Право інвалідів на працю, їх працевлаштування реалізується шляхом створення спеціального робочого місця, адаптацією основного й додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей інваліда.

Разом з тим ст. 18 Закону № 875-ХІІ встановлено обов’язок підприємств, установ, організацій, фізичних осіб, які використовують найману працю, виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації та забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством; надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, суд апеляційної інстанції правильно визначив, що створення робочих місць для інвалідів супроводжується обов’язком підприємства вжити всіх вищеперерахованих заходів. Оскільки відповідач інвалідів у своєму штаті не мав, службі зайнятості не повідомляв про вакантні робочі місця для інвалідів, то висновок суду апеляційної інстанції щодо правомірності стягнення з відповідача штрафних санкцій згідно зі ст. 20 Закону № 875-ХІІ є обґрунтованим.

За таких обставин рішення суду касаційної інстанції є незаконним і підлягає скасуванню, рішення суду апеляційної інстанції – залишенню без змін.

Керуючись статтями 241- 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

Скаргу заступника Генерального прокурора України задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України (rs1894891) від 14 лютого 2008 року скасувати.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 21 листопада 2006 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.