911/2825/15 Про визнання недійсними розпоряджень, визнання недійсним договору оренди, визнання недійсними державних актів на право власності, витребування земельних ділянок - 14.12.2016 Прийняття

Коробенка Г.П., - головуючого (доповідач), Кравчука Г.А., Рогач Л.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали касаційної скарги Першого заступника прокурора Київської області на постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.09.2016 у справі № 911/2825/15 Господарського суду Київської областіза позовом Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі: 1) Кабінету Міністрів України 2) Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства 3) Державного підприємства "Вищедубечанське лісове господарство" до 1) Вишгородської районної державної адміністрації Київської області 2) Громадської організації "Садівниче товариство "Лебедівка" 3) Товариства з обмеженою відповідальністю "БІ Долина Девелопмент" за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідачів: 1) ОСОБА_4, 2) ОСОБА_5, 3) ОСОБА_6, 4) ОСОБА_7, 5) ОСОБА_8, 6) ОСОБА_9, 7) ОСОБА_10, 8) ОСОБА_11, 9) ОСОБА_12, 10) ОСОБА_13, 11)ОСОБА_14, 12) ОСОБА_15 про визнання недійсними розпоряджень, визнання недійсним договору оренди, визнання недійсними державних актів на право власності, витребування земельних ділянок У судовому засіданні взяли участь представники:

від прокуратури: Кравчук О.А. (прокурор відділу ГПУ);

від позивача 1: Захарчук А.В. (представник КМУ за дов. від 12.12.2016);

від позивача 2: не з'явився;

від позивача 3: не з'явився;

від відповідача 1: не з'явився;

від відповідача 2: не з'явився;

від відповідача 3: Кукоба О.М. (представник за дов. від 14.09.2016);

третіх осіб: не з'явились;

Перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства, ДП "Вищедубечанське лісове господарство" звернувся до господарського суду Київської області з позовом до Вишгородської районної державної адміністрації Київської області, громадської організації "Садівниче товариство "Лебедівка", ТОВ "БІ Долина Девелопмент" про: визнання недійсним розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації № 557 від 19.09.2005; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного 22.09.2005 між Вишгородською районною державною адміністрацією та громадською організацією "Садівниче товариство "Лебедівка", який зареєстровано в книзі записів державної реєстрації договорів оренди за № 040534200006; визнання недійсним розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації № 233 від 19.04.2006; визнання недійсними державних актів на право власності серії НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8 на земельні ділянки площами 0,1496 га видані 14.04.2010 ТОВ "БІ ДОЛИНА ДЕВЕЛОПМЕНТ" та витребування на користь держави в особі Кабінету Міністрів України та Державного підприємства "Вищедубечанське лісове господарство" з незаконного володіння ТОВ "БІ Долина Девелопмент" земельні ділянки загальною площею 1,1686 га з кадастровими номерами НОМЕР_9; НОМЕР_10; НОМЕР_11; НОМЕР_12; НОМЕР_13; НОМЕР_14; НОМЕР_15; НОМЕР_16, які розташовані на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області, з нормативною грошовою оцінкою 52 820,72 грн.

Рішенням Господарського суду Київської області від 27.08.2015, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 06.10.2015, в задоволені позовних вимог відмовлено повністю. Судові рішення мотивовані пропуском строку позовної давності.

Постановою Вищого господарського суду України від 13.07.2016, постанову апеляційної інстанції скасовано, справу скеровано на новий розгляд до Київського апеляційного господарського суду, оскільки судом відмовлено у позові у зв'язку зі спливом позовної давності без встановлення наявності чи відсутності підстав для задоволення позову по суті позовних вимог та без застосування законодавства, що регулює спірні правовідносини.

Здійснивши новий розгляд справи, Київський апеляційний господарський суд постановою від 20.09.2016 рішення суду першої інстанції залишив без змін, а апеляційну скаргу Першого заступника прокурора Київської області - без задоволення. Суд визнав, що позов не підлягає задоволенню по суті вимог, позаяк розпорядження Вишгородської РДА від 19.09.2005 № 557 "Про передачу в оренду земельної ділянки садівницькому товариству "Лебедівка"" було прийнято в межах наданих законодавством повноважень, а в оренду було надано землі сільськогосподарського призначення, а не лісогосподарського; прокурором в обґрунтування позовної заяви вказано на порушення порядку передачі земель лісогосподарського призначення лише під час передачі їх у приватну власність, а не в оренду, а тому положення ст. 42 Лісового кодексу України (далі - ЛК України) до спірних правовідносин не застосовуються; ГО "СТ "Лебедівка"" сплачено втрати лісогосподарського виробництва, що підтверджується банківськими меморіальними ордерами про сплату збитків на рахунок ДП "Вищедубечанське лісове господарство" від 22.10.2004; оскільки земельні ділянки, передані розпорядженням Вишгородської РДА від 19.04.2006 № 233, сформовані в результаті поділу ділянки площею 5,3954 га, яка перебувала в оренді ГО "СТ "Лебедівка"", законом не вимагалось розробка проекту землеустрою щодо їх відведення. Окрім того оскільки оскаржувані розпорядження Вишгородської РДА є ненормативними актами органу місцевого самоврядування, які вичерпали свою дії внаслідок виконання, тому не можуть бути визнані недійсними в судовому порядку. При цьому прокуратурою поданий позов поза межа позовної давності без визначення поважності причин пропуску цього строку.

Не погоджуючись з прийнятими рішенням від 27.08.2015 та постановою від 20.09.2016, Перший заступник прокурора Київської області звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить оскаржувані судові акти скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову, мотивуючи касаційну скаргу неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Зокрема, скаржник зазначає, що судами не враховано, що в силу положень ст. 22 Земельного кодексу України (надалі - ЗК України (2768-14) ) та ст. 42 ЛК України спірні земельні ділянки на момент передачі їх в оренду ГО "СТ "Лебедівка"" належали до земель лісогосподарського призначення, які в силу положень глави 11 ЛК України (3852-12) , ст. 57 ЗК України могли надаватись у користування лише підприємствам, установам та організаціям у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих цілей, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та проведення науково-дослідних робіт. Вважає скаржник безпідставним та таким, що суперечить положенням ст.ст. 156, 157, 207, 208 ЗК України, посилання апеляційного суду на банківські меморіальні ордери як на підтвердження нарахуванням та відшкодуванням втрат лісогосподарського виробництва внаслідок вилучення спірних земельних ділянок для потреб, не пов'язаних із веденням лісового господарства, оскільки вважає, що це два різні види платежу з відмінними підставами, суттю та нормативним регулюванням. На думку скаржника безпідставним є висновок суду апеляційної інстанції щодо неможливості визнання недійсними оскаржуваних розпоряджень Вишгородської РДА у судовому порядку в силу того, що останні є ненормативними актами, які вичерпали свою дію. Відтак скаржник зазначає, що висновки суду апеляційної інстанції щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог в частині законності вилучення земельної ділянки з постійного користування ДП "Вищедубечанське лісове господарство" та подальшого надання її в оренду ГО "СТ "Лебедівка"", передачі у приватну власність громадянам та відчуження ТОВ "БІ ДОЛИНА ДЕВЕЛОПМЕНТ"" є безпідставними та не ґрунтуються на нормах матеріального права. Також скаржник вважає, що судами невірно визначено початок відліку позовної давності з огляду на доводи зазначені в касаційній скарзі.

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при винесенні оспорюваних судових актів, знаходить необхідним в задоволені касаційної скарги відмовити з огляду на наступне.

Як встановлено апеляційним господарським судом, розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації Київської області № 557 від 19.09.2005 "Про передачу в оренду земельної ділянки садівницькому товариству "Лебедівка", затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки садівницькому товариству "Лебедівка", розроблену Вишгородським районним відділом № 11 Київської регіональної філії державного підприємства "Центр державного земельного кадастру при Держкомземі України", вилучено із земель державного підприємства "Вищедубечанське лісове господарство" (Пірнівське лісництво, квартал 161, виділ 1,2,6,8) на території Лебедівської сільської ради земельну ділянку загальною площею 5,3954 га, надано садівницькому товариству "Лебедівка" в оренду терміном на 49 років земельну ділянку загальною площею 5,3954 га під розміщення садівницького товариства на території Лебедівської сільської ради за межами населеного пункту.

22.09.2005 на підставі вищезазначеного розпорядження № 557 від 19.09.2005 між Вишгородською районною державною адміністрацією Київської області (орендодавець) та громадською організацією "Садівниче товариство "Лебедівка" (орендар) укладено договір оренди земельної ділянки.

Розпорядженням Вишгородської районної державної адміністрації Київської області № 233 від 19.04.2006 "Про передачу у власність земельних ділянок членам садівницького товариства "Лебедівка", затверджено матеріали технічної документації із землеустрою щодо виготовлення державних актів на право власності на земельні ділянки членам садівницького товариства "Лебедівка"; передано безкоштовно у власність земельні ділянки членам садівницького товариства "Лебедівка" згідно із списком, що додається.

На підставі розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації Київської області № 233 від 19.04.2006 "Про передачу у власність земельних ділянок членам садівницького товариства "Лебедівка" третім особам 1-10 видані державні акти на право власності на земельні ділянки.

Відповідно до договорів купівлі-продажу від 04.07.2006, 06.07.2006 та 12.07.2006, належні третім особам 1-10 земельні ділянки були продані третій особі 11.

Внаслідок укладання договорів купівлі-продажу від 20.07.2007, копії яких наявні в матеріалах справи, земельні ділянки були відчужені третій особі 12, яка у свою чергу уклала договори купівлі-продажу від 25.12.2007 з ТОВ "БІ Долина Девелопмент".

На підставі договорів купівлі-продажу від 25.12.2007 ТОВ "БІ Долина Девелопмент" 08.04.2008 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку НОМЕР_17 на земельну ділянку площею 1,1686 га з кадастровим номером НОМЕР_18.

ТОВ "БІ Долина Девелопмент" здійснено поділ земельної ділянки площею 1,1686 га з кадастровим номером НОМЕР_18 на 8 (вісім) окремих земельних ділянок з кадастровими номерами НОМЕР_9; НОМЕР_10; НОМЕР_11; НОМЕР_12; НОМЕР_13; НОМЕР_14; НОМЕР_15; НОМЕР_16 та отримано державні акти на право власності на земельні ділянки від 14.04.2010 року НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8.

Судами при розгляді справи встановлено, що предметом даного позову є визнання недійсними розпоряджень № 557 від 19.09.2005 і № 233 від 19.04.2006, визнання недійсним договору оренди, визнання недійсними державних актів на право власності, витребування земельних ділянок, а підставою визначено те, що оспорювані розпорядження були прийняті Вишгородською районною державною адміністрацією в порушення ст. 6, 14, 19 Конституції України, ст.ст. 22, 56, 84, 116, 118 Земельного кодексу України, ст. 42 Лісового кодексу України, ст.ст. 3, 21, 43 Закону України "Про місцеві державні адміністрації", оскільки ліси не можуть передаватися у власність для сільськогосподарських цілей (за виключенням винятку, передбаченого ч.2 ст. 56 Земельного кодексу України). Зазначені обставини, на думку прокурора, були підставою для визнання оспорюваного договору оренди недійсним на підставі ст.ст. 203, 215 ЦК України, ст. 6, 15 Закону України "Про оренду землі", ст. 21 Земельного кодексу України. Прокурор зазначав, що відповідно до ст. 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно без відповідної правової підстави заволоділа ним, а спірні земельні ділянки вибули з державної власності всупереч законодавству та волі держави в особі уповноваженого на те органу. Прокурор вказував, що оскаржуваними розпорядженнями і діями щодо вилучення, передачі земельних ділянок в оренду та в приватну власність порушено право власності держави на землі лісового фонду, які не можуть передаватися з державної у приватну власність, а також інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, ефективного використання лісогосподарських земель, їх відтворення. Зазначене відповідно до п.2 ст. 121 Конституції України, ст. 20 Господарського процесуального кодексу України, ст. 36-1 Закону України "Про прокуратуру" є підставою для захисту інтересів держави органами прокуратури шляхом пред'явлення позову.

Отже для задоволення даного позову необхідна наявність фактичних обставин, що входять до предмета доказування, а саме протиправність: 1)вилучення земельної ділянки із користування ДП "Вищедубечанське лісове господарство", 2)надання в оренду земельних ділянок членам ГО "Лебедівка", 3)купівлі-продажу спірних ділянок фізичними особами та відповідачем-3.

Відповідно до частини першої статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Законом України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини (995_004) 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції" № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року (475/97-ВР) ратифіковано Конвенцію про захист прав і основних свобод людини (995_004) 1950 року (далі - Конвенція), Перший протокол та протоколи № 2, 4, 7, 11 до Конвенції.

Згідно із статтею 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що позбавлення права власності має бути пропорційним, тобто необхідна наявність справедливого балансу між вимогами загального інтересу спільноти і вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Окрім того, має простежуватись раціональний зв'язок між застосованими засобами і переслідуваною метою будь-якого заходу, який позбавляє особу її майна (справа Джеймс проти Сполученого королівства).

При цьому вилучення права володіння, раніше наданого державною установою, є порушенням Конвенції про захист прав і основних свобод людини (995_004) 1950 року, навіть якщо державна установа не мала повноважень надавати заявнику право володіння майном згідно національного законодавства (справа "Стретч проти Сполученого Королівства").

При винесенні оскаржуваної постанови про відмову в задоволенні позовних вимог апеляційний господарський суд встановив, що Вишгородська районна державна адміністрація була наділена повноваженнями приймати рішення про вилучення земельних ділянок лісового фонду, розташованих на території Лебедівської сільської ради (Пірнівське лісництво, квартал 161, виділ 1,2,6,8), межі яких встановлені в Законі України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" (899-15) , позаяк частиною 3 ст. 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією (254к/96-ВР) і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією (254к/96-ВР) і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Відповідно до ст. 149 Земельного кодексу України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Сільські, селищні, міські ради вилучають земельні ділянки комунальної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб, крім особливо цінних земель, які вилучаються (викупляються) ними з урахуванням вимог ст. 150 цього Кодексу.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, районні ради вилучають земельні ділянки спільної власності відповідних територіальних громад, які перебувають у постійному користуванні, для всіх потреб.

Районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для:

а) сільськогосподарського використання;

б) ведення лісового і водного господарства, крім випадків, визначених частиною дев'ятою цієї статті;

в) будівництва об'єктів, пов'язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо). Земельний кодекс України (2768-14) в ст. 79 визначає, що земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.

Згідно ч. 2. ст. 79 Земельного кодексу України визначено, що право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.

До розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади (п. 12 розділу Х Перехідних положень Земельного кодексу (2768-14) ).

Відповідно до ст. 20 Земельного кодексу України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Згідно із ст.ст. 1, 2 Закону України "Про землеустрій" межування земель це комплекс робіт із встановлення чи відновлення в натурі (на місцевості) меж адміністративно-територіальних утворень, меж земельних ділянок власників, землекористувачів, у тому числі орендарів, із закріпленням їх межовими знаками встановленого зразка, які проводяться під час виконання робіт із землеустрою. Видами робіт із землеустрою являються обстежувальні вишукувальні, топографо-геодезичні, картографічні, проектні та проектно-вишукувальні роботи, що виконуються з метою складання документації із землеустрою.

Землеустрій забезпечує встановлення і закріплення на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень, територій природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, меж земельних ділянок власників і землекористувачів.

Статтею 20 Закону України "Про землеустрій" визначено, що землеустрій проводиться в обов'язковому порядку на землях усіх категорій незалежно від форми власності в разі вилучення земельних ділянок.

Відповідно до ст. 50 Закону України "Про землеустрій" проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок складаються у разі надання, передачі, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок. Порядок складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 9 "Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок" затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26.05.2004 року за № 677 (677-2004-п) , встановлено, що проект відведення земельної ділянки виконавець погоджує із землевласником або землекористувачем, органом земельних ресурсів, природоохоронним органом, санітарно-епідеміологічною службою, органом містобудування і архітектури та охорони культурної спадщини.

Як встановлено апеляційним судом, матеріалами проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки відповідачу-2 у користування було визначено: відповідно до українського класифікатора цільового використання землі земельна ділянка відведена до земель сільськогосподарського призначення. Код цільового використання 1.0. ( для ведення садівництва).

Апеляційний суд встановив і те, що Державним підприємством "Вищедубечанське лісове господарство" було надано висновок № 425 про те, що враховуючи позитивні висновки всіх заінтересованих служб району та області, погоджує вилучення земельної ділянки площею 5,4 га під розміщення садівницького товариства "Лебедівка" на умовах оренди терміном 49 років при умові відшкодування збитків та втрат, нанесених вилученням цієї земельної ділянки з лісогосподарського виробництва згідно постанови Кабінету Міністрів України від 17.11.1997 № 1279 (1279-97-п) . До зазначеного висновку додано розрахунок грошової оцінки збитків, нанесених вилученням даної земельної ділянки, який складає 299 700 грн.

Відповідно до ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом (ч. 5 ст. 116 ЗК України).

Відповідно до ст. 124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

Передача в оренду земельних ділянок громадянам і юридичним особам із зміною їх цільового призначення та із земель запасу під забудову здійснюється за проектами відведення в порядку, встановленому статтями 118, 123 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 35 Земельного кодексу України Громадяни України із земель державної і комунальної власності мають право набувати безоплатно у власність або на умовах оренди земельні ділянки для ведення індивідуального або колективного садівництва.

Відповідно до ст. 93 Земельного кодексу України право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Згідно ч.3 ст. 21 Земельного кодексу України встановлено, що для ведення садівництва у власність та користування надаються лише землі сільськогосподарського призначення, а не лісогосподарського.

Відтак апеляційний суд обґрунтовано визнав, що розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації Київської області № 557 від 19.09.2005 року "Про передачу в оренду земельної ділянки садівницькому товариству "Лебедівка" було прийнято в межах наданих законодавством повноважень. На підставі вищезазначеного розпорядження відповідачу-2 в оренду було надано земельну ділянку сільськогосподарського, а не лісогосподарського призначення відповідно до проекту землеустрою щодо її відведення.

Окрім того апеляційною інстанцією мотивовано відхилені посилання прокуратури на порушення порядку передачі земель лісогосподарського призначення саме під час передачі їх у приватну власність, позаяк судом апеляційної інстанції при дослідженні матеріалів справи встановлено, що в державних актах на право власності на земельні ділянки цільовим призначенням земель було "ведення садівництва", що відповідно до класифікації видів цільового призначення земель, що затвердження наказом Державного комітету України із земельних ресурсів № 548 від 23.07.2010 (z1011-10) є підкатегорією земель сільськогосподарського призначення.

Встановлений частиною 15 розділу Х Перехідних положень земельного кодексу у відповідній редакції мораторій на відчуження земель стосується виключно ділянок сільськогосподарського призначення для ведення селянського (фермерського) господарства та земельних часток (паїв) та не розповсюджується на землі сільськогосподарського призначення "для ведення садівництва".

Щодо посилання прокурора на порушення ст. 42 Лісового кодексу України, то апеляційний суд обґрунтовано визнав, що приватизація земельних ділянок членами ГО "Лебедівка" та подальший продаж земельних ділянок фізичним особам та відповідачу-3 відбувалась без зміни їх цільового призначення та з дотриманням законодавства, а тому у даному випадку положення ст. 84 Земельного кодексу України та 42 Лісового кодексу України (3852-12) не застосовуються, оскільки об'єктом приватизації є землі сільськогосподарського призначення.

В частині того, що скаржник не погоджується з оцінкою апеляційним судом банківських меморіальних ордерів то, по-перше, їх переоцінка як і будь-яких доказів, знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, а по-друге, апеляційний суд з матеріалів справи встановив, що проект землеустрою по відведенню земельної ділянки Відповідачу-2 містить наданий Державним підприємством "Вишедубечанське лісове господарство" розрахунок грошової оцінки збитків, нанесених вилученням із лісогосподарського виробництва земельної ділянки. Зазначений висновок був затверджений Вишгородською районною державною адміністрацією 09.12.2004 року за № 228-2. Відповідно до зазначеного висновку, збитки, завдані вилученням земельної ділянки, були оцінені в 299 700 гривень.

Відтак апеляційний суд дійшов мотивованого висновку, що на виконання імперативних правил статті 207 Земельного кодексу України щодо необхідності відшкодування втрат лісогосподарського виробництва, відповідно до затвердженого розрахунку втрат, відповідач-2 здійснив оплату 299 700 гривень, що підтверджується відповідними банківськими меморіальними ордерами з призначенням платежу збитки нанесені вилученням земельної ділянки згідно рах. 455 від 22.10.2004 без ПДВ від СТ Лебедівка.

Окрім того апеляційний суд законно вказав, що розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації № 557 від 19.09.2005 року та розпорядження Вишгородської районної державної адміністрації № 233 від 19.04.2006 року є ненормативними актами органу місцевого самоврядування, які вичерпали свою дію внаслідок їх виконання, а відтак їх скасування не породжує наслідків для власника земельних ділянок, оскільки у нього виникло право володіння земельною ділянкою, і це право ґрунтується на правовстановлюючих документах. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду України, зокрема від 06.07.2016 у справі № 916/876/13/3-514гс16, а тому доводи касаційної скарги в цій частині визнаються судом неспроможними.

Посиланням прокурора на відсутність проекту погодження до оскаржуваного розпорядження № 233 від 19.04.2006, яким було затверджено матеріали технічної документації із землеустрою щодо видачі державних актів на право власності на земельні ділянки членам садівницького товариства "Лебедівка" також надавалась оцінка судом апеляційної інстанції та вони підставно відхилені судом з огляду на те, що відповідно до ч.2 ст. 118 ЗК України рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Відповідно до статті 50 Закону України "Про землеустрій" в редакції чинній, на час винесення оскаржуваного Розпорядження № 233 Порядок складання проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Пунктом 2 Постанови Кабінету Міністрів України від № 677 від 26 травня 2004 року (677-2004-п) "Про затвердження Порядку розроблення проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок" визначено, що проект відведення земельної ділянки не розробляється у разі, коли: земельна ділянка, межі якої визначено в натурі (на місцевості), надається у користування або безоплатно передається у власність без зміни її цільового призначення. В такому випадку, надання земельної ділянки у власність здійснюється на підставі матеріалів технічної документації.

Відповідно до пункту 1.13 Наказу Державного комітету України по земельних ресурсах № 43 від 04.05.1999 року "Про затвердження Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі" (z0354-99) складання державного акта на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою при передачі земельної ділянки, що була раніше надана громадянам, підприємствам, установам, організаціям і об'єднанням громадян всіх видів, у постійне користування або при переоформленні правоустановних документів на ці земельні ділянки, проводиться після відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та закріплення їх довгостроковими межовими знаками встановленого зразка за затвердженою в установленому порядку відповідною технічною документацією.

Враховуючи те, що земельні ділянки були сформовані в результаті поділу ділянки, площею 5,3954 га, яка перебувала у користуванні відповідача-2, апеляційний суд обгрунтовано визнав, що передача зазначених земельних ділянок у власність членам ГО "Лебедівка" могла здійснюватися без розроблення проекту землеустрою лише на підставі матеріалів технічної документації, які в подальшому були затверджені відповідачем-1.

Правомірність безоплатної передачі земельних ділянок, які знаходилися у користуванні садового товариства у власність членам такого товариства лише на підставі затверджених матеріалів технічної документації підтверджується і позицією Державного комітету України із земельних ресурсів, що викладена в листі від 20 серпня 2009 року № 11585/17/10-09 (v1158675-09) "Щодо приватизації земельних ділянок садового товариства". На підставі аналізу норм статті 118 ЗК України та пункту 1.13 Інструкції Державний комітет України із земельних ресурсів приходить до висновку, що приватизація раніше наданої у користування земельної ділянки, здійснюється на підставі розробленої технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право на земельну ділянку.

Таким чином, посилання прокурора щодо незаконності приватизації земельних ділянок членами ГО "Лебедівка" без проекту землеустрою щодо їх відведення, законно відхилені апеляційним судом, оскільки розроблення проекту у даному разі чинним на той час законодавством не вимагалося.

Поряд з цим суд апеляційної інстанції законно відмовив і у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними державних актів на право власності серії НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3, НОМЕР_4, НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8 на земельні ділянки площами 0,1496 га (кадастровий номер НОМЕР_9), 0,1496 га (кадастровий номерНОМЕР_10), 0,1496 га (кадастровий номер НОМЕР_11), 0,1496 га (кадастровий номер НОМЕР_12), 0,1496 га (кадастровий номер НОМЕР_13), 0,1496 га (кадастровий номер НОМЕР_14), 0,1496 га (кадастровий номер НОМЕР_15), 0,1216 га (кадастровий номер НОМЕР_16) виданих 14.04.2010 року ТОВ "БІ ДОЛИНА ДЕВЕЛОПМЕНТ" та витребування на користь держави в особі Кабінету Міністрів України та Державного підприємства "Вищедубечанське лісове господарство" з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "БІ Долина Девелопмент" земельних ділянок загальною площею 1,1686 га з кадастровими номерами НОМЕР_9; НОМЕР_10; НОМЕР_11; НОМЕР_12; НОМЕР_13; НОМЕР_14; НОМЕР_15; НОМЕР_16 розташованих на території Лебедівської сільської ради Вишгородського району Київської області з нормативною грошовою оцінкою 52 820,72 грн.

Згідно приписів статей 316, 317, 319 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

За змістом права власності, визначеного у статті 317 ЦК України, власникові належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Право володіння означає юридично забезпечену власникові можливість мати майно у своєму безпосередньому фізичному чи юридичному віданні, у сфері свого фактичного господарського чи іншого впливу, отже, майно вважається таким, що перебуває у володінні власника і тоді, коли він фізично ним не володіє.

Право користування - юридично закріплена можливість власника щодо використання майна та вилучення з нього корисних властивостей, а право розпорядження - юридично закріплена можливість власника самостійно вирішувати юридичну та фактичну долю майна.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (пункт 1 статті 321 вказаного Кодексу).

Позитивний аспект права власності означає можливість реалізації прав на річ (майно) без участі всіх інших осіб, а негативний - усунення всіх інших осіб від речі і захист її від всіх цих осіб.

Захист права власності врегульовано главою 29 ЦК України (435-15) , яка передбачає наступні способи захисту: право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння (ст. 387), на витребування майна від добросовісного набувача (ст. 388), витребування грошей та цінних паперів (ст. 389), захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння (ст. 391), визнання права власності (ст. 392) тощо.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (стаття 330 цього Кодексу).

У свою чергу, норма статті 387 ЦК України встановлює право власника витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (віндикаційний позов).

Однією з особливостей цього позову, як правило, є відсутність спорів з приводу належності позивачу майна на праві власності чи іншому титулі. В протилежному випадку власник має право звернутися до суду з двома вимогами - про визнання права власності на майно та усунення перешкод у здійсненні щодо нього правомочностей.

Згідно зі статтею 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Таким чином, статтею 388 ЦК України передбачено можливість витребування майна власником від добросовісного набувача, такі випадки обмежені та можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він його передав, поза їх волею.

У разі коли відчуження майна мало місце два і більше разів після недійсного (нікчемного) правочину, це майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного чи нікчемного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною 1 статті 388 ЦК України.

У такому випадку діюче законодавство не пов'язує можливість витребування майна у добросовісного набувача з обставинами щодо наявності у відчужувача за останнім у ланцюгу договорів договором, права відчужувати це майно.

Відповідно до ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі тощо. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

При розгляді віндикаційного позову позивач повинний підтвердити право власності на витребуване майно, факт вибуття майна з його володіння, наявність майна у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном. На підтвердження наявності у позивача суб'єктивного права на витребуване майно позивач повинен надати суду відповідні докази.

Оскільки апеляційним судом встановлено законність вилучення земельної ділянки із користування ДП "Вищедубечанське лісове господарство", правомірність надання в оренду земельних ділянок членам ГО "Лебедівка", законність купівлі-продажу спірних ділянок фізичними особами та відповідачем-3, касаційна інстанція визнає обґрунтованим висновок апеляційного господарського суду щодо відмови у позові щодо визнання недійсними державних актів на право власності.

Доводи касаційної скарги щодо початку перебігу позовної давності за позовними вимогами визнаються касаційним судом неспроможними, позаяк здійснивши новий розгляд спору апеляційний господарський суд відмовив у позові по суті вимог, а переоцінка встановленого судами початку перебігу вказаного строку знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції та не впливає на підстави відмови у задоволенні даного позову.