Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі:

головуючого Кривенка В.В.,

суддів: Гусака М.Б., Панталієнка П.В.,

Самсіна I.Л., Терлецького О.О., Тітова Ю.Г., -

розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою Конотопської міжрайонної державної податкової інспекції Сумської області (далі - МДПI) справу за її позовом до Відкритого акціонерного товариства "Буринський завод сухого молока" (далі - ВАТ), за участю - Прокурора Сумської області, про визнання недійсним господарського зобов'язання,

в с т а н о в и л а:

У липні 2006 року МДПI звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати недійсними договори поставки від 7 квітня 2005 року, укладені між ВАТ та Товариством з обмеженою відповідальністю "Віком" (далі - ТОВ) на суму 2 386 500 грн, кожний, і господарські зобов'язання, які виникли на підставі цих договорів, як такі, що не відповідають вимогам чинного законодавства та вчинені з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, та на підставі статті 208 Господарського кодексу України (436-15) (далі - ГК) стягнути з відповідача в доход держави все одержане.

Господарський суд Сумської області постановою від 28 листопада 2006 року в задоволенні позову відмовив, пославшись на невідповідність доводів позивача даним податкового обліку відповідача, висновкам актів перевірки ВАТ від 25 червня 2005 року, 1 червня 2006 року та постанові слідчого прокуратури Сумської області від 17 липня 2006 року про закриття кримінальної справи відносно посадових осіб відповідача, а також на те, що останній мав належним чином оформлені податкові накладні і тому правомірно включив до податкового кредиту витрати на придбання товарів у ТОВ.

Постановою від 16 квітня 2007 року Харківський апеляційний господарський суд це рішення скасував, позов задовольнив частково, визнавши недійсними вищезазначені договори. При цьому суд виходив із того, що спірні договори були направлені на безпідставне отримання з державного бюджету відшкодування податку на додану вартість (далі - ПДВ). Відмовляючи в частині вимог про стягнення з відповідача в доход держави всього одержаного за угодою на підставі статті 208 ГК, апеляційний суд виходив із того, що господарські операції з купівлі-продажу молочної продукції не здійснювалися.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 13 листопада 2007 року рішення суду апеляційної інстанції скасував, рішення суду першої інстанції залишив у силі.

У скарзі про перегляд ухвалених у справі судових рішень за винятковими обставинами МДПI, посилаючись на наявність підстави, установленої пунктом 1 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) (далі - КАС), просить Верховний Суд України скасувати рішення касаційного суду, а рішення апеляційного суду залишити в силі.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що доводи скаржника є частково обгрунтованими виходячи з нижченаведеного.

Касаційний суд, скасовуючи рішення апеляційного суду у порушення вимог статті 220 КАС перевищив межі власних повноважень, визнав доведеними обставини, не встановлені у судовому рішенні, яке було предметом його перевірки, та безпідставно зробив власну правову оцінку встановлених ним обставин.

Водночас, як установлено апеляційним судом, що діяв у межах своєї компетенції, 7 квітня 2005 року ТОВ уклало дві угоди - № 2 та № 23-КП, згідно з якими ВАТ спочатку продало ТОВ молочну продукцію на суму 2 863 800 грн, а потім купило в останнього цю продукцію за таку ж саму суму. Причому розрахунки за цими угодами здійснювались у зворотному порядку, а саме: ВАТ перерахувало зазначену суму в рахунок оплати товару за договором № 23-КП ТОВ, а потім ТОВ за договором № 2 сплатило цю ж суму ВАТ. З огляду на наведене та через відсутність у ТОВ коштів для здійснення оплати продукції за договором № 2 суд апеляційної інстанції погодився з висновком ДПI, що оскільки угоди купівлі-продажу зазначеної продукції укладені в один і той самий день, оплата здійснювалась у зворотному порядку, продукція фактично не вивозилася, націнки на товар ні покупець, ні продавець товару не робили, експорт цього товару відбувся наступного дня після оформлення документів на виконання укладених угод купівлі-продажу між ВАТ та ТОВ, то зазначені угоди мали ознаки фіктивності, тобто метою укладених договорів не була передача товару.

Крім того, апеляційний суд обгрунтовано визнав доводи позивача про те, що відповідач є переробним підприємством, на яке поширюється дія пункту 11.21 статті 11 Закону України від 3 квітня 1997 року № 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) . Оскільки податкові зобов'язання з ПДВ із реалізованих товарів за першою угодою у сумі 224 951 грн ВАТ віднесло до спеціальної декларації, 252 348 грн 51 коп. - до загальної, а податковий кредит із цього податку при придбанні товарів за другою угодою воно повністю віднесло до загальної декларації, то такі дії були направлені на безпідставне одержання коштів державного бюджету.

Обставини нездійснення господарських операцій між сторонами договорів, установлені апеляційним судом, давали йому підстави стверджувати, що спірні угоди купівлі-продажу не були зумовлені характером виробничої або іншої господарської діяльності позивача, оскільки не мали на меті отримання доходу від цих операцій. Намір одержати дохід лише в обраний спосіб - шляхом відшкодування ПДВ з бюджету - не можна розглядати як самостійну ділову мету.

За наведених обставин наявність у покупця належно оформлених документів, необхідних відповідно до Закону "Про податок на додану вартість" (168/97-ВР) для віднесення певних сум до податкового кредиту, зокрема виданих ТОВ податкових накладних, не є підставою для відшкодування ПДВ, оскільки судом встановлено фіктивний характер укладених правочинів, нездійснення самих господарських операцій. Податковий орган мав підстави вважати правочини нікчемними, а апеляційний суд - погодитися з обгрунтованістю висновку податкового органу, що метою платника податку було протиправне одержання доходу за рахунок відшкодування ПДВ.

За змістом частини 1 статті 208 ГК, якщо господарське зобов'язання визнано недійсним - вчиненим з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а в разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також усе належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише в однієї зі сторін усе одержане нею має бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.

Наведену норму слід застосовувати з урахуванням того, що відповідно до статті 228 Цивільного кодексу України (435-15) правочин, спрямований на незаконне заволодіння майном держави, вважається таким, що порушує публічний порядок (частина 1), а отже, є нікчемним (частина 2). Як установлено в частині 2 статті 215 цього Кодексу, визнання судом нікчемних правочинів недійсними не вимагається. Відповідно до частини 1 статті 216 зазначеного Кодексу недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Тому позови податкових органів про визнання такого правочину (угоди, господарського зобов'язання) недійсним судовому розгляду не підлягають.

Органи державної податкової служби, вказані в абзаці 1 статті 10 Закону України від 4 грудня 1990 року № 509-XII "Про державну податкову службу в Україні" (509-12) , можуть на підставі пункту 11 цієї статті звертатися до судів із позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. Висновок про визнання судом нікчемності правочину є правовою оцінкою і має бути викладений у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.

З огляду на викладене ухвала касаційного суду підлягає скасуванню повністю, а постанова апеляційного суду - в частині вимог про визнання недійсним господарського зобов'язання, із закриттям провадження.

Рішення апеляційного суду у частині відмови у задоволенні вимог про стягнення у доход держави з ВАТ одержаного підлягає залишенню без змін. Санкції, встановлені частиною 1 статті 208 ГК, підпадають під визначення адміністративно-господарських санкцій, дане у статті 238 цього Кодексу, невичерпний перелік яких наведено у його статті 239. На момент звернення ДПI до суду з цим позовом закінчились строки застосування адміністративно-господарських санкцій, встановлені статтею 250 ГК.

Керуючись статтями 241 - 243 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) , колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

постановила:

Скаргу Конотопської міжрайонної державної податкової інспекції Сумської області задовольнити частково.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 13 листопада 2007 року скасувати, постанову Харківського апеляційного господарського суду від 16 квітня 2007 року у частині вимог про визнання недійсним господарського зобов'язання скасувати, провадження закрити, у іншій частині - залишити в силі.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 частини 1 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (2747-15) .