826/5798/16 Про визнання неправомірним та скасування рішення Головного управління Державної міграційної служби України про відмову у визнанні громадянина Ірану біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - 18.12.2019 Прийняття

В квітні 2016 року до Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся громадянин Ірану ОСОБА_1 (далі - позивач) з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМСУ), третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві (далі - третя особа), в якому просив:

визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України від 12 березня 2016 року № 146-16 про відмову у визнанні громадянина Ірану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

зобов`язати повторно Державну міграційну службу України розглянути заяву громадянина Ірану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що оскаржуване рішення прийнято відповідачем безпідставно, без врахування всіх обставин, якими позивач обґрунтовував наявність підстав для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Позивачем зазначено, що є громадянином Ірану, який змушений через обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за ознакою віросповідання покинути країну походження.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Постановою Окружного адміністративного суду від 12 грудня 2016 року, залишеною ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 17 лютого 2017 року, у задоволенні позовних вимог у даній справі відмовлено повністю.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що подана заява позивачем не відповідала критеріям, визначеним пунктом 5 Директиви Ради Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянства як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04. Так, доводи позивача про те, що останній не може повернутися до Ірану у зв`язку із погрозами вбивством та фізичною розправою по релігійним причинам ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях та не мають документального підтвердження.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що, виходячи з пояснень позивача, наданих під час співбесід, позивачем не надано жодних доказів на підтвердження можливої загрози життю ані під час звернення до органу міграційної служби, ані під час розгляду та перевірки його заяви міграційним органом, ані під час розгляду справи судом.

Суд звертав увагу, що за змістом листа СБУ № 12/74 від 06 лютого 2015 року позивача було затримано представниками Чопського прикордонного загону при спробі незаконного перетину українсько - словацького кордону з метою потрапляння до Німеччини, та за вказані дії позивачу було заборонено в`їзд в Україну до 29 жовтня 2017 року.

Суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що під час розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби обґрунтовано встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на Батьківщині його особисто або членів його сім`ї за релігійною ознакою.

Короткий зміст та обґрунтування вимог касаційної скарги та її рух в касаційній інстанції

27 лютого 2017 року від Богдана Д. А., представника позивача ОСОБА_1, надійшла касаційна скарга на постанову Окружного адміністративного суду від 12 грудня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 07 лютого 2017 року, в якій просив скасувати оскаржувані судові рішення з підстав порушення та неправильного застосування норм процесуального та матеріального права, та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.

В обґрунтування скаржник посилався на те, що, само по собі твердження позивача мають бути достатнім обґрунтуванням реальності загрози життю та здоров`я, а твердження суддів попередніх інстанцій про недоведеність тверджень позивача щодо погроз та тиску з боку родини його дружини по причині зміни релігії на християнство, а також щодо суб`єктивного бачення позивача стосовно загрози його життю, здоров`ю та безпеці в країні походження, Ірані, не відповідає положенням Позиції УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців".

Скаржник зазначав, що судами порушено норми процесуального права у частині покладення доказування повністю на позивача, а саме пункту 10 Позиції УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" щодо стандартів доказування, Керівництва УВКБ ООН та статей 71, 72 КАС України.

Зауважував, що судами допущено порушення статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод в частині заборони нелюдського або такого, що принижує честь і гідність поводження, оскільки при поверненні до Ірану на позивача чекають саме таке відношення та покарання за віросповідання.

Також скаржник зазначав, що шукач притулку не повинен хотіти жити в Україні, щоб отримати статус біженця, тобто ця обставина не є критерієм для визнання/ відмови у визнанні біженцем.

Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 28 лютого 2017 року відкрито касаційне провадження за касаційної скаргою представника позивача громадянина Ірану ОСОБА_1 - Богдана Дмитра Анатолійовича на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 грудня 2016 року та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 07 лютого 2017 року у даній справі.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017року № 2147-VІІІ "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) (далі - Закон № 2147-VІІІ).

Статтею 327 Кодексу адміністративного судочинства України в редакції вищевказаного Закону, обумовлено, що судом касаційної інстанції в адміністративних справах є Верховний Суд.

У зв`язку із початком роботи Верховного Суду, на виконання підпунктів 1, 7 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" КАС України (2747-15) матеріали касаційної скарги передано до Верховного Суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" КАС України (2747-15) касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

07 лютого 2018 року відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя - доповідач) Білоус О.В., суддів Стрелець Т.Г., Желтобрюх І.Л.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями, який здійснено на підставі розпорядження заступника керівника апарату Верховного Суду - керівника секретаріату Касаційного адміністративного суду від 31 травня 2019 року № 560/0/78-19 у зв`язку із зміною спеціалізації та введенням до іншої палати судді - доповідача Білоус О.В. (Рішення зборів суддів Верховного Суду в Касаційному адміністративному суді від 20.05.2019 № 14), що унеможливлює його участь у розгляді касаційних скарг, визначено новий склад колегії суддів: головуючий суддя (суддя-доповідач) Єресько Л.О., судді Загороднюк А.Г., Соколов В.М.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду Єресько Л.О. від 16 грудня 2019 року дана касаційна скарга прийнято до провадження, закінчено підготовчі дії та призначено її до розгляду в попередньому судовому засіданні відповідно до статті 343 КАС України.

Позиція інших учасників справи

Від відповідача надійшли заперечення на касаційну скаргу, заперечуючи проти останньої, зазначав із посиланням на Позицію УВКБ ООН "Про обов`язки та стандарти доказів у біженців" 1998 року, що обов`язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, тобто заявник повинен переконати посадову особу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Зазначали, що доводи позивача ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях та не мають документального підтвердження, повідомлені під час проведення співбесід відомості різняться за своїм змістом та є суперечливими.

Установлені судами фактичні обставини справи

Як встановлено судами попередніх інстанцій ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби у місті Києві із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 20 січня 2015 року № 12.

За змістом вказаної заяви - анкети ОСОБА_1 просив визнати себе біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки був змушений залишити Іран по релігійним причинам, родичі його колишньої дружини працюють на Хоменеї та погрожували його вбити, ще навіть до того як заявник вирішив змінити релігію. Зазначено, що брат його дружини націлений його вбити, застосовуючи всю владу. Вказував, що ніколи не дотримувався всіх канонів мусульманства, а родина його колишньої дружини дуже радикально релігійна. Заявником зазначено, що він є опікуном двох дітей, які приїхали з ним, бо для них також небезпечно в Ірані, не може повернутися в Іран, тому що може бути вбитим через зміну релігії.

Крім того у заяві - анкеті від 20 січня 2015 року № 12 вказано, що паспорт забраний прикордонниками, дозвіл на перебування в Україні відсутній.

06 лютого 2015 року управлінням у справах біженців ГУ ДМСУ в місті Києві складено та завізовано начальником управління висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (справа № 2015KYIV0012), відповідно до якого заступник начальника управління у справах біженців - начальник відділу по роботі з біженцями Полегка К.Р., на підставі прийнятої заяви, проведеної співбесіди, відповідно до пункту 4 статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", вважала за доцільне прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання громадянина Ірану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

06 лютого 2015 року начальником ГУ ДМСУ в місті Києві винесено наказ від 06 лютого 2015 року № 68 "Про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. Ірану ОСОБА_1 ".

06 лютого 2015 року ГУ ДМСУ в місті Києві направлено запити до ГУ СБУ у м. Києві та Київській області, начальнику відділу Укрбюро Інтерполу ГУ МВС України в м. Києві щодо повідомлення про результати перевірки наявності обставин, за яких заявника ОСОБА_1 не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Наказом ГУ ДМСУ в місті Києві від 06 квітня 2015 року № 214 продовжено строк розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту гр. ОСОБА_1 до 06 травня 2015 року.

Листом від 14 квітня 2015 року № 1/398 ГУ СБУ у м. Києві та Київській області повідомлено, що інформація, яка може перешкоджати в отриманні статусу біженця громадянином Ірану ОСОБА_1 відсутня.

Одночасно повідомлено, що вказаний іноземець 25 жовтня 2014 року був затриманий представниками Чопського прикордонного загону при спробі незаконного перетину україно - словацького кордону з метою подальшого потрапляння до Німеччини. В результаті грубого порушення міграційного законодавства України стосовно іранця винесено постанову ДПС України про закриття в`їзду до України терміном до 29 жовтня 2017 року.

Також вищевказаним листом повідомлено, що за наявними даними вказана особа зверталася до підрозділів ГУ ДМС України в Закарпатській області із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового чи тимчасового захисту.

06 травня 2015 року складено висновок, а також додатки до висновку від 26 серпня 2015 року, від 18 лютого 2016 року, за змістом якого відповідно до абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", у зв`язку із недоведеністю у заявника обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також, з недоведеністю щодо загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи торту, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, рекомендовано ДМС України прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянину Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1

12 березня 2016 року ДМС України прийнято рішення № 146-16 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина Ірану ОСОБА_1, через відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" (3671-17) .

На підставі вказаного рішення ГУ ДМС України у місті Києві складено повідомлення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 30 березня 2016 року № 106.

Не погодившись з рішенням ДМС України від 12 березня 2016 року №146-16, позивач звернувся до суду із його оскарженням.

Позиція Верховного Суду

Релевантні джерела права й акти їх застосування

Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" від 08.07.2011 № 3671-VI (3671-17) (надалі - Закон № 3671). За даним Законом в Україні існують два види захисту: статус біженця і статус додаткового захисту.

За визначеннями, закріпленими у пунктах 1, 13 частини 1 статті 1 Закону № 3671:

- біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань;

- особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.

Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 5 Закону № 3671 особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з абзацом 5 частини першої статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону № 3671 оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.

Частиною 7 статті 7 Закону № 3671 встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.

Порядок розгляду заяви після прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлений статтею 9 Закону № 3671.

Зокрема, частинами 1 та 2 вказаної статті встановлено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців; працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.

Відповідно до частини шостої статті 8 Закону № 3671 рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

Частиною 11 статті 9 Закону № 3671 передбачено, що після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з частиною 5 статті 10 Закону № 3671 за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Відповідно до частини другої статті 13 Закону № 3671 особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов`язана, зокрема, подати центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до пункту 1 Положення про Державну міграційну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2014 року № 360 (360-2014-п) (далі - Положення) Державна міграційна служба України (ДМС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра внутрішніх справ і який реалізує державну політику у сферах міграції (імміграції та еміграції), у тому числі протидії нелегальній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Згідно з пунктом 2 Положення ДМС у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства.

Оцінка висновків судів, рішення яких переглядаються, та аргументів учасників справи

Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить із такого.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом підлягають застосуванню правила статті 341 КАС України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. У суді касаційної інстанції не приймаються і не розглядаються вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Згідно частини 3 статті 211 КАС України (в редакції чинній до 15 грудня 2017) підставами касаційного оскарження є порушення судом норм матеріального чи процесуального права, що кореспондує нормі частини 4 статті 328 КАС України (в редакції чинній після 15 грудня 2017).

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних рішень на момент їх ухвалення визначалися статтею 159 КАС України (в редакції чинній до 15 грудня 2017), відповідно до якої судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справ, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Предметом судового контролю у даному провадженні є рішення ДМС України від 12 березня 2016 року № 146-16 про відмову у визнанні громадянина Ірану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

В касаційній скарзі представник позивача посилається на те, що відповідачем при прийнятті вищевказаного рішення не було враховано, що позивач є християнином, та, враховуючи наявну інформацію по країні походження (Ірак), твердження позивача щодо ризику його життю та здоров`ю внаслідок переходу з ісламу до християнства є обґрунтованими та правдоподібними.

Виходячи із буквального тлумачення статті 1 Закону № 371, небажання особи, яка звертається за наданням статусу біженця, або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об`єктивними обставинами, які стали причинами побоювання повернутися до такої країни.

Колегія суддів погоджується із висновками суддів попередніх інстанцій, що зміна позивачем віросповідання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не є достатньою підставою, яка свідчить про побоювання позивача стати жертвою переслідування на релігійному ґрунті у країні-походження.

Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року визначено, що поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов`язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.

Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців (надалі - Керівництво), для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування, надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Залежно від певних обставин отримання і надання документів, які можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особою, котра звертається за встановленням статусу біженця, може бути взагалі неможливим, тому така обставина не є підставою для визнання відсутності умов, за наявності яких надається статус біженця або визнання особи такою, що потребує додаткового захисту.

За таких обставин, підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої Державною міграційною службою України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 р. N 649 (z1146-11) , інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.

Згідно з п. 195 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара ООН у справах біженців особа у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до Позиції Управління Верховного комісара Організації Об`єднаних Націй (далі - УВКБ ООН) у справах біженців "Про обов`язки та стандарти доказів у заявах біженців" (1998 року) факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов`язок доведення реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосується його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв`язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов`язок встановлювати чи оцінювати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об`єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі наданням ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані.

У заяві про надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.

Під час розгляду зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.

При цьому, таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб`єктом переслідування державні органи чи ні.

Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).

Об`єктивна сторона пов`язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.

Оцінка таким побоюванням обов`язково повинна надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватися від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ України тощо.

Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням у країні.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що під час співбесіди позивач повідомляв, що він не зазнавав насилля за ознаками раси, релігії, національності, громадянства та політичними поглядами, а був наявний тиск зі сторони колишньої дружини та її родичів. При цьому, доводи заявника ґрунтуються лише на суб`єктивних твердженнях та не мають документального підтвердження, а наведені під час співбесід відомості різняться за своїм змістом та є суперечливими.

Як слідує із встановлених судами обставин справи, що позивач виїхав з країни без будь-яких перешкод з боку влади країни, що також свідчить про відсутність будь-якого переслідування в країні його громадянської належності.

Судами встановлено, під час співбесіди від 29 січня 2015 року позивач зазначив, що приїхав в Україну, оскільки в Україну легко отримати візу, проте не хотів тут залишаться, а мав намір потрапити в Словаччину далі в Австрію, а потім може в США.

Наведене дало підстави для висновками судів попередніх інстанцій, що позивач (заявник) не мав наміру залишатися в Україні, а використовував її лише як транзитну країну.

Пунктом 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року) визначено відмінність економічного мігранта від біженця, а саме якщо особа добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці. Така особа може керуватися в своїх діях бажанням змін або пригод, сімейними або іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїжджає виключно з економічних міркувань, то вона є економічним мігрантом, а не біженцем.

В матеріалах особової справи позивача міститься лист Головного управління СБУ у м. Києві та Київській області від 14 квітня 2015 року № 1/398, відповідно до якого позивач 25 жовтня 2014 року був затриманий представниками Чопського прикордонного загону при спробі незаконного перетину українсько-словацького кордону з метою подальшого потрапляння до Німеччини, та за такі дії стосовно позивача винесено постанову ДПС України про закриття в`їзду до України терміном до 29 жовтня 2017 року. Доказів оскарження вказаного рішення про заборону на в`їзд до України суду не надано.

За міжнародним захистом позивач звернувся лише 20 січня 2015 року.

Значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про надання статусу біженця в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому мотив звернення із заявою про надання статусу біженця може бути іншим, зокрема, спроба легалізуватися на території України.

Колегія суддів касаційної інстанції погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що за результатами розгляду відомостей, наведених в анкеті позивача, співбесід останнього з посадовими особами відповідача та виявлених з відкритих електронних джерел фактів, не встановлено об`єктивного підтвердження наявності обґрунтованих побоювань позивача та реальної небезпеки для останнього стати в Ірані жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, що свідчить про відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які є необхідними для визнання особи біженцем або такою, яка потребує додаткового захисту в Україні.

Доводи ж касаційної скарги не спростовують висновків судів попередніх інстанцій і зводяться до переоцінки встановлених судами обставин справи, які були перевірені та проаналізовані судами.

Докази та обставини, на які посилається заявник в касаційній скарзі, були предметом дослідження судами першої та апеляційної інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судами попередніх інстанцій були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Колегія суддів наголошує на тому, що перевірка законності судових рішень судів першої та апеляційної інстанції, згідно за статтею 341 КАС України, здійснюється верховним Судом виключно у частині застосування норм матеріального та процесуального права.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги.

З огляду на викладене, висновки суддів попередніх інстанцій є правильними, обґрунтованими, відповідають нормам матеріального та процесуального права, підстави для скасування чи зміни оскаржуваних судових рішень відсутні.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення першої та (або) апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Частиною першою статті 350 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

На підставі викладеного, Верховний Суд констатує, що оскаржувані судові рішення ґрунтується на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна юридична оцінка із правильним застосуванням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, а суди під час розгляду справи не допустили порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи, відповідно підстави для скасування чи зміни оскаржених судових рішень відсутні.