Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Мачульського Г.М. (доповідач), суддів Коробенка Г.П., Кравчука Г.А., розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу Дочірнього підприємства "Староконстянтинівський молочний завод" на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 у справі № 906/116/16 Господарського суду Житомирської області за позовом Дочірнього підприємства "Староконстянтинівський молочний завод" до Комунального підприємства "Агенція з питань регіонального розвитку" Житомирської обласної ради треті особи 1. Житомирське комунальне комерціалізоване підприємство "М'ясомолторг" Житомирської обласної ради 2.Житомирська обласна рада про визнання зобов'язання за договором оренди нерухомого майна припиненим та зобов'язання вчинити дії за участю - позивача: Зінкевич Д.В. (довіреність від 18.01.2016),

Звернувшись у суд з даним позовом, Дочірнє підприємство "Староконстянтинівський молочний завод" (далі - позивач) просило визнати припиненими зобов'язання за договором оренди нерухомого майна від 05.06.2014 № 751 (далі-договір), який укладено між Комунальним підприємством "Агенція з питань регіонального розвитку" Житомирської обласної ради (далі - відповідач) та позивачем, та зобов'язати відповідача вчинити дії по оформленню угоди про розірвання договору з метою приведення у відповідність до фактичного стану зобов'язання.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у зв'язку з скрутним матеріальним становищем, позивач припинив користування орендованим приміщенням, вивіз товар з цього приміщення, а відповідь відповідача від 29.10.2015 на пропозицію позивача розірвати договір була отримана позивачем поза межами одного місяця, який був встановлений у пропозиції, та відповідь відповідача від 14.09.2015 не містила ні заперечень, ні відмови щодо розірвання договору, тому слід вважати, що відповідач прийняв вказану пропозицію на підставі частини другої статті 642 ЦК України та договір є розірваним з 01.10.2015. Також позивач зазначав, що відповідач відмовився від підписання додаткової угоди про розірвання договору та акта приймання-передачі майна, чим порушив його відповідні права.

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 08.09.2016 (суддя Гансецький В.П.), залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Петухов М.Г., судді Гулова А.Г., Маціщук А.В.), у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі позивач просить скасувати вищевказані судові рішення та позов задовольнити, посилаючись на порушення та неправильне застосування судами норм матеріального і процесуального права.

Учасники судового процесу відповідно до приписів статті 111-4 Господарського процесуального кодексу України належним чином повідомлялися про день, час і місце розгляду касаційної скарги, однак відповідач та треті особи не використали наданого законом процесуального права на участь своїх представників у судовому засіданні, що не перешкоджає розгляду касаційної скарги.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 05.06.2014 між відповідачем (орендодавець) та позивачем (орендар) було укладено договір, згідно умов якого орендодавець передав, а орендар прийняв нежилі приміщення (морозильні камери інв. № № 3, 4, 6, 14, корисною площею 1223,60 кв.м; підсобні приміщення № № 1, 2, 5, 16, 17, 18, 35, 36, 37, 38, 39, корисною площею 126,70 кв. м.) в будівлі за адресою: м.Житомир, вул.Сингаївського 3, загальною площею 1847,80 кв.м, що підтверджується актом приймання-передачі від 05.06.2014.

Пунктом 8.1 договору встановлено, що договір діє з 05.06.2014 по 04.05.2017 включно.

Також встановлено, що листом від 27.08.2015 за № 27/08-15 позивач звернувся до голови Житомирської обласної ради (далі-третя особа-2), в якому просив розірвати договір, але відповідач листом від 14.09.2015 № 631/12 повідомив позивача, що відповідно до Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (2269-12) 11.09.2015 на засіданні робочої групи з питань використання майна обласної ради було розглянуто лист позивача та прийнято рішення відправити питання щодо дострокового розірвання договору оренди нерухомого майна, що перебуває на балансі Житомирського комунального комерціалізованого підприємства "М'ясомолторг" Житомирської обласної ради (далі-третя особа-1) на доопрацювання.

29.09.2015 позивач повторно звернувся до третьої особи-2 з листом № 971 про дострокове розірвання договору, посилаючись на неможливість оплачувати орендну плату та комунальні послуги з 01.10.2015, додавши додаткову угоду від 27.08.2015 № 27/08-1 про розірвання договору та акт приймання - передачі майна.

Листом від 30.09.2015 № 993/1 позивач звернувся до третьої особи-2, в якому зазначав, що згідно з п.8.2 договору місячний строк для розгляду пропозиції орендаря від 27.08.2015 минув 28.09.2015, а враховуючи відсутність будь-яких заперечень зі сторони орендодавця щодо розірвання договору, орендар вважає, що орендодавець акцептував всі запропоновані орендарем зміни у повному обсязі, тому договір є розірваний з 01.10.2015, проте листом від 13.10.2015 № 11-602 відповідач повідомив позивача, що засідання робочої групи з питань використання майна обласної ради на якому буде розглянуто питання розірвання договору, переноситься на 20.10.2015.

Третя особа-2 листом від 29.10.2015 № р-5-21/1680 повідомила позивача, що відповідно до п.8.3 договору він може бути розірваний достроково на вимогу однієї із сторін за рішенням суду у випадку невиконання умов даного договору та в інших випадках, передбачених чинним законодавством, а тому робочою групою з питань використання майна обласної ради, засідання якої відбулося 20.10.2015 прийнято рішення відмовити в достроковому розірванні договору.

Крім того встановлено, що листом від 21.04.2016 № 801/12 відповідач, враховуючи несплату позивачем протягом шести місяців орендної плати, на підставі статті 782 Цивільного кодексу України та пункту 3.7 договору повідомив позивача про відмову від договору та запропонував повернути передані в оренду нежилі приміщення, що знаходяться на балансі третьої особи-1 за актом приймання-передачі, а також запропонував направити уповноваженого представника позивача на 26.04.2016 о 17:00 год. для оформлення приймання передачі об'єкта оренди, який згідно повідомлення про вручення поштового відправлення був отриманий позивачем 25.04.2016.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, своє рішення про відмову у задоволенні позову мотивував тим, що відсутні підстави з якими позивач пов'язував свої вимоги для задоволення позову.

Підстави для скасування судових рішень відсутні виходячи із наступного.

Судами обох інстанцій встановлено, що пунктами 8.2, 8.3 договору передбачено, що зміна умов або розірвання даного договору можуть мати місце за погодженням сторін. Зміни та доповнення, що вносяться, розглядаються сторонами протягом місяця з дня отримання пропозицій. Договір може бути розірвано достроково на вимогу однієї зі сторін за рішенням суду у випадку невиконання умов договору та інших випадах, передбачених чинним законодавством України.

Відповідно до приписів статті 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" одностороння відмова від договору оренди не допускається (ч.1). Договір оренди може бути розірвано за погодженням сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України (ч.3).

Отже із наведених норм права та умов договору вбачається, що таке погодження розірвання договору має бути безсумнівним для інших осіб, які б сприймали його однозначно як волевиявлення на припинення зобов'язань.

В іншому ж випадку, за відсутності такого погодження договір може бути достроково розірвано за рішенням суду.

Звернувшись у суд із даним позовом позивач обґрунтовував його тим, що відповідь відповідача від 14.09.2015 на пропозицію позивача розірвати договір не містила ні заперечень, ні відмови щодо розірвання договору, тому, як вказував позивач, слід вважати, що відповідач прийняв вказану пропозицію на підставі частини другої статті 642 Цивільного кодексу України.

Разом з тим, із вище викладеного вбачається, що такі доводи позивача не ґрунтуються на вказаних нормах права та умовах договору, тому слід погодитися із висновками судів попередніх інстанцій про те, що позов задоволенню не підлягав.

Крім того, як встановлено судами і не заперечується позивачем, ним направлялися листи від 27.08.2015 № 27/08-15, від 29.09.2015 № 971 з пропозицією розірвати договір. Однак ці листи, як встановлено судами, направлялися третій особі-2, яка не є стороною договору, відтак позивач безпідставно визначив дату припинення договору з 01.10.2015, у зв'язку з тим, що він припинив користуватися орендованим приміщенням, оскільки питання щодо розірвання договору він не погоджував з орендодавцем.

Разом з тим, слід зазначити, що звернувшись у суд із позовом до відповідача позивач просив зобов'язати відповідача вчинити дії по оформленню угоди про розірвання договору з метою приведення у відповідність до фактичного стану зобов'язання.

Згідно статті 651 частини 2-ї Цивільного кодексу України (435-15) договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Отже вимога про розірвання договору має ініціюватися позивачем.

Між тим, позивач просив зобов'язати відповідача вчинити дії по оформленню угоди про розірвання договору однак не будучи позбавлений можливості оформити таку угоду із направленням її іншій стороні, такої угоди до позовної заяви не надав і судами не встановлено, що така угода взагалі існує. Отже обов'язок із її виготовлення повністю переклав на іншу сторону.

Із доводів, наведених позивачем, та вимог чинного законодавства не вбачається, що на момент звернення у суд із даним позовом у відповідача існував обов'язок по оформленню угоди про розірвання договору.

Позивач наведених обставин не спростував.

Доводи, викладені в касаційній скарзі, з посиланням на відповідні листи, не спростовують висновків суду апеляційної інстанції та частково зводяться до необхідності додатково перевірити докази, що, відповідно до приписів ст. 111-7 ч.2 Господарського процесуального кодексу України, при здійсненні у касаційному порядку перегляду судових рішень не допускається.

Посилання позивача на те, що суд апеляційної інстанції безпідставно відхилив клопотання про відкладення розгляду справи не є підставою для скасування прийнятої ним постанови, так як апеляційним судом не встановлено обставин, які б давали правові підстави для такого відкладення.

Так, згідно приписів статті 77 Господарського процесуального кодексу України відкладення розгляду справи в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, здійснюється коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.

Оскільки апеляційним судом не встановлено таких обставин, а позивач таких висновків суду апеляційної інстанції не спростував, такі доводи не можуть бути достатньою правовою підставою для скасування прийнятого судом апеляційної інстанції судового рішення.

Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності оскарженої постанови суду апеляційної інстанції.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни судових рішень мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскаржених рішень немає.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 п.1, 111-11 Господарського процесуального кодексу України,

Касаційну скаргу Дочірнього підприємства "Староконстянтинівський молочний завод" залишити без задоволення, а постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 14.11.2016 у справі Господарського суду Житомирської області №906/116/16, залишити без змін.