Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України в складі:

розглянувши у порядку письмового провадження за винятковими обставинами за скаргою Свято-Михайлівської парафії (релігійної громади) Української Православної Церкви Київської єпархії "Храму на честь 1000-ліття хрещення Київської Русі" у Дарницькому районі м. Києва (далі - Парафія) про перегляд за винятковими обставинами ухвали Верховного Суду України від 5 липня 2000 року у справі за скаргою Парафії на розпорядження Київської міської державної адміністрації від 21 січня 2000 року № 77 "Про відмову в реєстрації змін і доповнень до Статуту Свято-Михайлівської парафії (релігійної громади) Української Православної Церкви Київської єпархії "Храму на честь 1000-ліття хрещення Київської Русі" у Дарницькому районі м. Києва",

У лютому 2000 року скаржник звернувся до Київського міського суду зі скаргою на зазначене вище розпорядження Київської міської державної адміністрації, обґрунтовуючи її тим, що відмова у реєстрації змін і доповнень до Статуту щодо переходу скаржника до Київського патріархату є незаконною, оскільки відповідне рішення було оформлено протоколом Парафіяльних зборів від 24 грудня 1999 року, складеним відповідно до вимог чинного законодавства.

Київський міський суд рішенням від 21 квітня 2000 року в задоволенні скарги відмовив, так як рішення Парафіяльних зборів від 24 грудня 1999 року не відображало волі більшості членів парафії, оскільки на цих зборах були присутніми 21 із 300 членів парафії, що є порушенням п. 2.1 Статуту, відповідно до якого збори є правомірними, якщо на них присутні 2/3 загальної кількості членів зборів. Крім того, заява про реєстрацію змін та доповнень до Статуту, як і протокол № 5 Парафіяльних зборів від 24 грудня 1999 року, не були підписані настоятелем, що також є порушенням п. 2.5 Статуту скаржника.

Судова палата в цивільних справах Верховного Суду України ухвалою від 5 липня 2000 року рішення суду першої інстанції залишила без змін. Додатково Судова палата зазначила, що Статут скаржника неповністю відповідає чинному законодавству, а саме пункти 2.12 та 2.13 Статуту, оскільки чинне законодавство не передбачає обов’язкового чи фіксованого членства віруючих цього віросповідання, а в правовому значенні Парафіяльні збори та загальні збори є поняттями тотожними, тому вказані положення Статуту призвели до фактичного усунення від вирішення статутних питань більшості релігійної громади та порушення їх права на віросповідання.

Рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України" (974_254) від 14 червня 2007 року встановлено, що мало місце порушення статті 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) у зв’язку з відмовою зареєструвати зміни і доповнення до Статуту скаржника з неналежних та недостатніх підстав, що не було виправлено національними судами.

Парафія звернулася до Верховного Суду України зі скаргою про перегляд за винятковими обставинами ухвали Верховного Суду України від 5 липня 2000 року, в якій просить цю ухвалу та рішення Київського міського суду від 21 квітня 2000 року скасувати і постановити нове рішення, яким подану скаргу задовольнити.

Скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до п. 2 ст. 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) Судова палата в адміністративних справах Верховного Суду України переглядає судові рішення за винятковими обставинами, якщо вони оскаржені з мотивів визнання судових рішень міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов'язання України.

Європейським судом по справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України" (974_254) досліджувалися питання щодо наявності втручання у право на свободу віросповідання скаржника, відповідності цього втручання закону, а також те, чи переслідувало втручання легітимну мету та чи було необхідним у демократичному суспільстві.

У зазначеному рішенні встановлено, що за результатами розгляду спору в межах національної судової процедури було порушено статтю 9 Конвенції, витлумачену у світлі п. 1 ст. 6 та ст. 11 Конвенції.

Водночас право на свободу віросповідання не було виправданим і брак гарантій проти свавільних рішень органів реєстрації не був виправлений національними судами, оскільки відсутність узгодженості та передбачуваності законодавства не дозволяла їм дійти інших висновків у справі.

Надаючи тлумачення статей 9 та 11 Конвенції в контексті обмеження передбачених ними прав, Європейський суд визнав, що в демократичному суспільстві дійсно може виникнути необхідність обмежити свободу віросповідання задля узгодження інтересів різних релігійних груп.

Зі змісту п. 2 ст. 9 Конвенції випливає, що свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише обмеженням, встановленим законом, і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У своєму рішенні по справі "Коккінакіс проти Греції" Європейський суд зазначив про нижченаведене. Як визначено у ст. 9 Конвенції, свобода думки, совісті та релігії виступає однією з підвалин "демократичного суспільства" у значенні, що вживається у п. 31 Конвенції. Основоположний характер прав, гарантованих його п. 1 ст. 9, знаходить своє відображення, зокрема, у формулюванні параграфа, що передбачає обмеження на них. На відміну від других параграфів статей 8, 10 і 11 Конвенції, які охоплюють права, що перераховуються в перших параграфах цих статей, у другому параграфі ст. 9 згадується лише про "свободу сповідувати релігію чи переконання". (п. 33).

Перелік таких обмежень, за вказівкою Європейського суду у справі "Свято-Михайлівська Парафія проти України" (974_254) , є вичерпним, вони мають чітко тлумачитись в межах обмеженої самостійної оцінки, наданої державі, і лише переконливі та нездоланні причини можуть виправдовувати запровадження таких обмежень (п. 137 Конвенції). При цьому держава має незначні межі для власної самостійної оцінки в цих питаннях.

Таким чином, при вирішенні спору по суті національні суди мали дослідити, чи було втручання у право на свободу віросповідання необхідним у демократичному суспільстві, тобто здійсненим в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Отже, здійснюючи правову оцінку обставин справи, суди повинні були спиратися на положення ст. 9 Конвенції, а також на прецедентне право Європейського суду, що є джерелом тлумачення вказаної статті, надаючи її приписам більш конкретного характеру.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" заходи загального характеру вживаються з метою забезпечення додержання державою положень Конвенції, порушення яких встановлено Рішенням цього суду, забезпечення усунення недоліків системного характеру, які лежать в основі виявленого Європейським судом порушення, а також усунення підстави для надходження до нього заяв проти України, спричинених проблемою, що вже була предметом розгляду в згаданому вище суді.

Заходами загального характеру відповідно до ч. 2 вказаної статті є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в рішенні системної проблеми та її першопричини, зокрема: а) внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування; б) внесення змін до адміністративної практики; в) забезпечення юридичної експертизи законопроектів; г) забезпечення професійної підготовки з питань вивчення Конвенції та практики Суду прокурорів, адвокатів, працівників правоохоронних органів, працівників імміграційних служб, інших категорій працівників, професійна діяльність яких пов'язана з правозастосуванням, а також із триманням людей в умовах позбавлення свободи; д) інші заходи, які визначаються (за умови нагляду з боку Комітету міністрів Ради Європи) державою-відповідачем відповідно до рішення з метою забезпечення усунення недоліків системного характеру, припинення спричинених цими недоліками порушень Конвенції та забезпечення максимального відшкодування їх наслідків.

Виходячи з вищевикладеного, а також з метою недопущення подальших порушень з боку національних судів та адміністративних органів на підставі статті 13 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" Верховний Суд України зазначає про неможливість обмеження права на свободу віросповідання шляхом необґрунтованої відмови у внесенні змін та доповнень до статутів релігійних груп, якими їхні члени оформлюють рішення про зміну церковно-конфесійного наставництва, якщо таке обмеження не є необхідним у демократичному суспільстві.

Відповідно до ч. 3 ст. 243 КАС Верховний Суд України задовольняє скаргу в разі визнання судового рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов'язання України. При цьому Верховний Суд України може скасувати його повністю або частково та направити справу на новий розгляд до суду першої, апеляційної чи касаційної інстанції залежно від того, суд якої інстанції першим допустив порушення міжнародних зобов'язань. Верховний Суд України може також скасувати судові рішення і прийняти нову постанову.

Відповідно до ч. 2 ст. 235 КАС перегляд судових рішень за винятковими обставинами є різновидом касаційного провадження.

Згідно з ч. 1 ст. 220 цього Кодексу суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального, а також процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, не встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

Разом із тим, з урахуванням повноважень, наданих Верховному Суду України як касаційній інстанції, у зв’язку з необхідністю додаткового з’ясування обставин спору та необхідності перевірки їх належними доказами постановлені у справі рішення підлягають скасуванню, а справа – направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

Таким чином, при новому розгляді суд, спираючись на приписи статей 9 і 11 Конвенції та їх тлумачення, що надається в рішеннях Європейського суду з прав людини, повинен дослідити, чи діяв відповідач згідно з п. 2 ст. 9 Конвенції, тобто чи було оскаржуване обмеження права, гарантованого п. 1 цієї статті, правомірним.

Керуючись статтями 235- 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

Скаргу Свято-Михайлівської парафії (релігійної громади) Української Православної Церкви Київської єпархії "Храму на честь 1000-ліття хрещення Київської Русі" у Дарницькому районі м. Києва задовольнити частково.

Ухвалу Верховного Суду України від 5 липня 2000 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до Окружного адміністративного суду м. Києва.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, встановленого пунктом 2 статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.