914/3236/14 Про визнання недійсним інвестиційного договору - 28.03.2016 Прийняття

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державної інспекції сільського господарства Українина постанову Львівського апеляційного господарського суду від 16.12.2015 р. (судді: Кордюк Г.Т., Давид Л.Л., Юрченко Я.О.) у справі № 914/3236/14 господарського суду Львівської області за позовом Державної інспекції сільського господарства України до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Опора-БКБ", 2. Державного підприємства "Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації" за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача 1. Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області, 2. Фонд державного майна Україниза участю Прокурора Львівської області провизнання недійсним інвестиційного договору № 42 від 07.12.2012 р. за участю представників: від позивача не з'явились від відповідачів 1. ОСОБА_2, довіреність б/н від 24.04.2015 р. 2. не з'явились від третіх осіб, які не заявляють самостійних вимогна предмет спору, на стороні позивача 1. не з'явились 2. ОСОБА_3, довіреність № 545 від 31.12.2015 р. від прокуратури Попенко О.С., прокурор відділу ГПУ, службове посвідчення № 042031 від 15.03.2016 р.

Державна інспекція сільського господарства України звернулась до господарського суду Львівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Опора-БКБ" (далі - ТОВ "Опора-БКБ"), Державного підприємства "Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації" (далі - ДП "Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації") про визнання недійсним інвестиційного договору №42 від 07.12.2012 р.

В обґрунтування своїх вимог позивач послався на те, що спірний договір за свою правовою природою є договором про спільну діяльність. При цьому, вказаний договір укладено без погодження з Державною інспекцію сільського господарства, чим, на думку заявника, порушено приписи ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Рішенням господарського суду Львівської області від 20.11.2014 р. у справі №914/3236/14, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 22.12.2014 р., в задоволенні позову відмовлено.

Постановою Вищого господарського суду України від 02.03.2015 р. у справі №914/3236/14 вказані судові рішення скасовано, справу направлено на новий розгляд до господарського суду Львівської області.

Під час нового розгляду на виконання вказівок, викладених в постанові Вищого господарського суду України від 02.03.2015 р., до участі у справі, в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача, залучено Регіональне відділення Фонду державного майна України по Львівській області та Фонд державного майна України.

Поряд з цим, із заявою про вступ у справу звернувся прокурор Львівської області.

В свою чергу, позивач подав до суду додаткові пояснення, у яких зазначив, що, серед іншого, оспорюваний договір укладено стосовно майна, яке перебуває у державній власності, без дотримання відповідних процедур, а саме без погодження уповноваженого здійснювати управління державним майном органу. Крім того, результатом виконання сторонами умов спірного інвестиційного договору стане побудова житлового будинку на земельній ділянці, яка має інше цільове призначення та не відводилась для таких потреб.

За результатами нового розгляду справи №914/3236/14 господарським судом Львівської області прийнято рішення від 12.05.2015 р., яким задоволено позов, визнано недійсним інвестиційний договір №42 від 07.12.2012 р., скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою місцевого господарського суду від 16.04.2015 р., вирішено питання про розподіл судових витрат.

Своє судове рішення господарський суд Львівської області мотивував наступним:

- спірний договір є договором про спільну діяльність та в силу приписів Закону України "Про управління об'єктами державної власності" (185-16) повинен погоджуватись Фондом державного майна України, тому за відсутності такого погодження відповідач 2 не мав достатнього обсягу цивільної дієздатності на укладення цього договору;

- інвестиційний договір укладено з порушення встановленого порядку набуття права користування земельною ділянкою та норм законодавства щодо дотримання цільового призначення земельної ділянки;

- умови договору №42 від 07.12.2012 р. суперечать нормам ч. 4 та ч. 5 ст. 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Однак, переглядаючи рішення місцевого господарського суду, апеляційний господарський суд прийшов до протилежних висновків. Так, господарський суд апеляційної інстанції визначив, що спірний договір не є договором про відчуження майна, яке перебуває в державній власності, а також вказаний договір не породжує, не змінює і не припиняє у його сторін прав на земельну ділянку.

При цьому, господарський суд апеляційної інстанції звернув увагу на ту обставину, що відповідно до п. 8.1.2 статуту відповідач 2 має право самостійно, без погодження уповноваженого органу управління, здійснювати власне будівництво, реконструкцію, капітальний та поточний ремонт основних фондів.

Зважаючи на це, постановою Львівського апеляційного господарського суду від 16.12.2015 р. у справі №914/3236/14 рішення господарського суду Львівської області від 12.05.2015 р. скасовано в частині задоволення позовних вимог та в цій частині прийнято нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Не погодившись з постановою апеляційного господарського суду, Державна інспекція сільського господарства України звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Львівського апеляційного господарського суду від 16.12.2015 р. та залишити в силі рішення господарського суду Львівської області від 12.05.2015 р.

В обґрунтування своїх вимог, заявник касаційної скарги посилається на порушенням господарським судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 15.03.2016 р., колегією суддів у складі: головуючий суддя - Ємельянов А.С. (доповідач у справі), судді: Карабань В.Я., Ковтонюк Л.В., касаційну скаргу Державної інспекції сільського господарства України прийнято до провадження. Розгляд справи призначено на 28.03.2016 р.

Розпорядженням В.о. керівника апарату Вищого господарського суду України №08.03-04/550 від 23.03.2016 р., у зв'язку із відпусткою судді Карабаня В.Я., призначено автоматичну зміну складу колегії суддів у судовій справі № 914/3236/14, за результатами якої для розгляду даної справи визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Ємельянов А.С. (доповідач у справі), судді: Ковтонюк Л.В., Чернов Є.В.

Розпорядженням В.о. керівника апарату Вищого господарського суду України №08.03-04/602 від 28.03.2016 р., у зв'язку з перебуванням судді Чернова Є.В на лікарняному, призначено автоматичну зміну складу колегії суддів у судовій справі №914/3236/14, за результатами якої для розгляду даної справи визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя - Ємельянов А.С. (доповідач у справі), судді: Ковтонюк Л.В., Корнілова Ж.О.

В судове засідання 28.03.2016 р. з'явились представники відповідача 1, третьої особи 2 та прокуратури.

Представники позивача, відповідача 2 та третьої особи 1 в судове засідання не з,явились, причини неявки суду не повідомили.

Відповідно до ст. 22 Господарського процесуального кодексу України, сторони зобов'язані добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.

З врахуванням вищенаведеного, судова колегія приходить до висновку про можливість розгляду касаційної скарги без участі представників позивача, відповідача 2 та третьої особи 1.

Представник прокуратури в судовому засіданні підтримав доводи, викладені в касаційній скарзі.

Представник відповідача 1 в судовому засіданні заперечив проти задоволення касаційної скарги та просив залишити без змін оскаржувану постанову апеляційного господарського суду.

Представник третьої особи 2 в судовому засіданні зазначив, що у вирішенні питання про задоволення касаційної скарги або відмови в її задоволенні покладається на розсуд суду.

Колегія суддів, вивчивши матеріали справи, заслухавши представників учасників судового процесу, які були присутні в судовому засіданні, дослідивши правильність застосування господарським судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи та досліджено господарськими судами попередніх інстанцій, 07.12.2012 р. між відповідачем - 1 (інвестор) та відповідачем - 2 (замовник) укладено інвестиційний договір №42, відповідно до п. 2.1 якого предметом договору є участь сторін у реконструкції (з добудовою і надбудовою) об'єкту з отриманням у власність відповідних часток у комплексі на умовах договору.

Згідно з п. 2.2 вказаного договору замовник передає інвестору свої функції з проектування та реконструкції об'єкту, за винятком функцій для забезпечення відведення та передачі згідно акту інвестору земельної ділянки для реконструкції об'єкта, розташованого на ній.

Замовник надає своє право користування земельною ділянкою у якості інвестиції, а інвестор інвестує в об'єкт реконструкції. Після здачі об'єкта в експлуатацію, замовник набуває право власності на реконструйовані нежитлові приміщення загальною площею не менше ніж 180 кв.м. відповідно до узгодженого сторонами акту розподілу площ (п.п. 2.3 - 2.5 спірного договору).

На період реконструкції інвестор безоплатно забезпечує замовника придатним для експлуатації приміщенням, що передбачено п.3.2.18 інвестиційного договору №42 від 07.12.2012 р.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Згідно з ч. 2 ст. 203 Цивільного кодексу України, особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Статтею 215 вказаного кодексу передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.

При цьому, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин, що зазначено в абз. 4 пп. 2.1 п. 2 постанови пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013 р. (v0011600-13)

Враховуючи вищевикладене, вирішуючи спір про визнання недійсним інвестиційного договору №42 від 07.12.2012 р., господарським судам необхідно було встановити наявність або відсутність фактичних обставин, які відповідно до приписів чинного законодавства є підставами для визнання правочину недійсним.

За приписами ст. 1 Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

В свою чергу, інвестиційною діяльністю є сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій (ст. 2 Закону України "Про інвестиційну діяльність").

Відповідно до ст. 9 Закону України "Про інвестиційну діяльність" основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладання договорів, вибір партнерів, визначення зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності.

Отже, зміст інвестиційного договору складають взаємні права та обов'язки учасників інвестиційної діяльності, спрямовані на реалізацію інвестицій з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

В результаті дослідження наявних в матеріалах справи доказів апеляційним господарським судом встановлено, що позивачем надано погодження на укладення спірного інвестиційного договору, про що, зокрема, свідчить лист Державної інспекції сільського господарства №33-8-11/5476.

Разом з цим, господарським судом апеляційної інстанції визначено, що вказаний договір не є договором, за яким здійснюється розпорядження майном, що перебуває у державній власності, а, отже, чинним законодавством не передбачено обов'язкове погодження такого договору Фондом державного майна або його регіональними відділеннями. Відповідної позиції дотримуються і залучені до участі у справі треті особи.

Зважаючи на викладене, господарський суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що відповідач 2 володів необхідним обсягом цивільної дієздатності для укладення оспорюваного договору.

Колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з наведеним, вважає такі висновки апеляційного господарського суду законними та обґрунтованими.

Крім того, з огляду на зміст п. 2.2 інвестиційного договору №42 від 07.12.2012 р., правильним також є висновок господарського суду апеляційної інстанції стосовно того, що у спірному договорі зазначено про право користування земельною ділянкою, як нематеріальним активом, тому його положення не передбачають продажу чи передачі відповідної земельної ділянки відповідачу 1. Про вказане, зокрема, свідчить і те, що ДП "Львівський виробничо-технічний центр стандартизації, метрології та сертифікації" не є власником земельної ділянки.

Поряд з цим, не знайшли свого підтвердження і посилання позивача на порушення сторонами спірного договору вимог законодавства щодо дотримання цільового призначення землі, оскільки з матеріалів справи вбачається, що відповідна земельна ділянка передана відповідачу 2 у постійне користування для обслуговування побутового корпусу, з функцією використання - землі громадського призначення, що відповідає приписам ст.ст. 38, 39 Земельного кодексу України.

Одночасно, апеляційний господарський суд відхилив доводи позивача про невідповідність інвестиційного договору №42 від 07.12.2012 р. нормам ст. 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", з огляду на те що вказаними нормами не передбачено заборони передання функцій забудовника іншим особам.

За таких обставин, апеляційним господарським судом не встановлено і факту порушення сторонами спірного інвестиційного договору норм чинного законодавства, на яке також посилається позивач.

При цьому, нормами ст. 204 Цивільного кодексу України встановлена презумпція правомірності правочину.

Таким чином, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

З урахуванням наявних у матеріалах справи доказів, апеляційний господарський суд прийшов до висновку, що позивачем всупереч вимогам ст. 33 Господарського процесуального кодексу України не надано доказів існування на момент укладення оспорюваного договору обставин, з якими приписи ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України пов'язують недійсність правочину.

В свою чергу, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція не вправі встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, а лише на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Вказане закріплено в ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України.

Отже, враховуючи, що апеляційним господарським судом було у повній мірі встановлено всі обставини, які мають значення для даної справи та таким обставинам була надана правильна юридична оцінка, суд касаційної інстанції вважає, що оскаржувана постанова Львівського апеляційного господарського суду не підлягає зміні чи скасуванню.

Разом з цим, доводи викладені в касаційній скарзі відхиляються, як такі, що стосуються переоцінки доказів у справі, що виходить за межі повноважень господарського суду касаційної інстанції.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 111-9 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.