902/157/15 Про стягнення заборгованості за поставлений товар - 01.03.2016 Прийняття

суддів: Грейц К.В. - головуючого (доповідача), Бакуліної С.В., Поляк О.І., розглянувши матеріали касаційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестиційно-промислова група "Майстер" на постанову від 20.10.2015 Одеського апеляційного господарського суду у справі Господарського суду Одеської області № 902/157/15 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю-підприємства "Полімер" до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Поліпак" 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестиційно-промислова група "Майстер" про стягнення 28404,92 грн, за участю представників: позивача - не з'явились відповідача 1 - відповідача 2 - не з'явились не з'явились

Рішенням Господарського суду Одеської області від 17.08.2015 у справі № 902/157/15 (суддя Шаратов Ю.А.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 20.10.2015 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Ярош А.І., судді Головей В.М., Діброва Г.І.), частково задоволені позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю - підприємства "Полімер" (далі-позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Поліпак" (далі-відповідач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Інвестиційно-промислова група "Майстер" (далі-відповідач-2) про стягнення з відповідача-2 основної заборгованості за поставлений товар, 3% річних та інфляційних втрат у загальній сумі 28404,92 грн та стягнення з відповідачів солідарно 500,00 грн основної суми боргу, забезпечуваної договором поруки від 10.07.2014, укладеним з відповідачем-1. Стягнено з відповідача-2 на користь позивача 18564,84 грн основного боргу, 288,39 грн 3% річних, 2772,35 грн інфляційних втрат. В задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Відповідач-2 з рішенням та постановою у справі не згоден, в поданій касаційній скарзі просить їх скасувати та направити справу на новий розгляд до місцевого господарського суду, посилаючись на порушення та неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, а саме: ст. 40 Конституції України, ст. ст. 256, 261 Цивільного кодексу України, ст. 22.4 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" (2346-14) , ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні", приписів Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою НБУ від 21.01.2004 № 22 (z0377-04) , ст. ст. 4-2, 4-3, 22, 81 Господарського кодексу України.

Скаржник вважає безпідставними висновки попередніх судових інстанцій про можливість зарахування грошових коштів, сплачених за конкретним рахунком, в погашення заборгованості за попередньо поставлений товар, щодо якої спливла позовна давність. Крім того, скаржник також вважає, що висновок судів про часткову підставність заявленого позову зроблений на підставі неналежних доказів, які не можуть дійсно засвідчувати факт порушення відповідачем зобов'язань з оплати поставленого товару.

Ухвалою Вищого господарського суду України від 24.02.2016 задоволене клопотання скаржника про розгляд справи № 902/157/15 в режимі відеоконференції.

Представники сторін не скористались своїм процесуальним правом на надання відзиву на касаційну скаргу та на участь в судовому засіданні касаційної інстанції, що, однак, не перешкоджає розглядові касаційної скарги і про що сторони були попереджені ухвалами Вищого господарського суду України 15.02.2016 та від 24.02.2016.

Перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного та рішенні місцевого господарських судів, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що ТОВ "Полімер поставлено ТОВ "Інвестиційно-промислова група "Майстер" товар на загальну суму 700795,25 грн, а саме: за видатковою накладною від 14.05.2012 № 1793 на суму 29887,92грн; за видатковою накладною від 23.05.2012 № 1943 на суму 114767,71 грн; за видатковою накладною від 18.06.2012 № 2320 на суму 92678,17грн; за видатковою накладною від 16.10.2012 № 4114 на суму 31583,92 грн; за видатковою накладною від 19.10.2012 № 4162 на суму 57737,46 грн; за видатковою накладною від 25.10.2012 № 4257 на суму 33179,93 грн; за видатковою накладною від 30.10.2012 № 4336 на суму 70769,84грн; за видатковою накладною від 14.12.2012 № 5096 на суму 43145,82 грн; за видатковою накладною від 08.01.2013 № 00000000018 на суму 71574,84 грн; за видатковою накладною від 06.02.2013 № 00000000383 на суму 69894,84 грн; за видатковою накладною від 14.02.2013 № 00000000494 на суму 17324,96 грн; за видатковою накладною від 20.02.2013 № 00000000576 на суму 68249,84 грн.

Як вбачається з матеріалів справи, на оплату товару позивач виставляв відповідні рахунки, в тексті кожного з яких зазначено, що покупець погоджується з тим, що попередня оплата за рахунком в першу чергу зараховується в рахунок оплати за попередніми рахунками (в якості погашення боргів за попередньо відвантажену продукцію).

В свою чергу, ТОВ "Інвестиційно-промислова група "Майстер" здійснило часткову оплату товару, поставленого за вказаними вище видатковими накладними, в загальній сумі 682230,41 грн, що підтверджується наявними в матеріалах справи копіями банківських виписок, платіжними дорученнями та даними актів звірки взаємних розрахунків, складених сторонами як сумісно, так і окремо один від одного, втім, дані яких щодо суми оплати повністю співпадають.

Посилаючись на те, що внаслідок не повної оплати поставленого товару у відповідача-2 утворилась заборгованість в сумі в сумі 25031,56 грн, позивач пред'явив претензію № 110/06 від 19.06.2014, отриману відповідачем-2 10.07.2014, з вимогою про оплату цієї суми, а надалі звернувся до господарського суду за стягненням з останнього 25031,56 грн боргу та нарахованих на цей борг інфляційних втрат та 3% річних за період з 18.07.2014 по 22.01.2015 в сумах 2984,51 грн та 388,85 грн відповідно. Позовні вимоги обґрунтовані, зокрема, приписами ст. ст. 205, 525, 526, 530, 625 Цивільного кодексу України, ст. ст. 174, 180, 193 Господарського кодексу України.

Поряд з цим, попередніми судовими інстанціями також встановлено, що 10.07.2014 між ТОВ "Поліпак" (поручитель) та ТОВ "Полімер" (кредитор) укладено договір поруки б/н, за умовами якого поручитель зобов'язується відповідати перед кредитором за часткове виконання зобов'язань ТОВ "Інвестиційно-промислова група "Майстер" (боржник), в розмірі 500,00грн, що виникли на підставі усного договору поставки між кредитором та боржником, відповідно до видаткових накладних № 00000000494 від 06.02.2013 та № 00000000494 від 06.02.2013 (п.1.1 договору); предметом основного зобов'язання є наявна заборгованість ТОВ "Інвестиційно-промислова група "Майстер" перед ТОВ "Полімер" в розмірі 25031,56 грн, що виникла на підставі усного договору поставки, відповідно до видаткових накладних № 00000000494 від 06.02.2013 та № 00000000494 від 06.02.2013 (п.2.1 договору); поручитель відповідає перед кредитором за виконання зобов'язання боржником, згідно основного зобов'язання у сумі, що не перевищує 500,00 грн (п.4.1 договору).

У зв'язку з укладенням вказаного договору, позивачем також заявлена вимога про солідарне стягнення з ТОВ "Інвестиційно-промислова група "Майстер" та ТОВ "Поліпак" 500,00 грн суми боргу, забезпеченої порукою.

Вирішуючи спір у справі, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановив, що надані до справи рахунки, по яких відповідач-2 оплачував отриманий товар, містили примітку про те, що покупець згодний із зарахуванням здійснюваної оплати в рахунок боргів за попередньо відвантажену продукцію, у зв'язку з чим, сплачуючи вказані рахунки, останній фактично погоджувався на такі умови правочину, згідно з якими зазначення покупцем у платіжних дорученнях реквізитів конкретних рахунків не може вважатись оплатою за поставку товару по конкретній видатковій накладній та не впливає на визначення суми заборгованості по кожній поставці окремо. Враховуючи такі умови, дослідивши наявні у справі докази як поставки, так і оплати, попередні судові інстанції дійшли висновку про часткове доведення позивачем наявного боргу відповідача-2 за поставлений товар у сумі 18564,84 грн, у зв'язку з чим, здійснивши перерахунок заявлених до стягнення 3% річних та інфляційних втрат із вказаної суми заборгованості за відповідні періоди прострочення, визначили обґрунтованість їх стягнення в сумах 288,39грн та 2772,35 грн відповідно. Позовні вимоги про солідарне стягнення 500,00 грн суми боргу, забезпеченої порукою, визнані попередніми судовими інстанціями безпідставними, оскільки позивачем не надано суду жодного доказу на підтвердження існування перед ним заборгованості відповідача-2 саме за видатковими накладними від 06.02.2013 № 00000000494 і від 06.02.2013 № 00000000494, яка була визначена умовами договору поруки, та взагалі не надано вказаних накладних до матеріалів справи.

Колегія суддів погоджується з висновками попередніх судових інстанцій з огляду на таке.

Згідно з ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до приписів ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

Відповідно до ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ст. 525, 526 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Судами попередніх інстанцій вірно визначено, що поставка позивачем товару та його отримання відповідачем-2 по довіреностях за видатковими накладними, які містять найменування товару, його кількість, ціну і які підписані позивачем і відповідачем-2 та скріплені їх печатками, здійснення відповідачем-2 оплати товару за виставленими рахунками свідчить про укладення сторонами правочину у спрощений спосіб і виникнення на його підставі правовідносин з договору поставки.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 712 ЦК України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов'язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму. До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Відповідно до частини першої статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Відповідно до статті 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

Судами попередніх інстанцій, на підставі дослідження фактичних відносин сторін з поставки товару, яка здійснювалась без укладення єдиного письмового договору, встановлено, що позивачем поставлено відповідачеві-2 товар за наявними в матеріалах справи видатковими накладними на загальну суму 700795,25 грн.

Для оплати вказаного товару позивачем виставлялись відповідні рахунки, які містили примітки про те, що покупець згодний з тим, що оплата по рахунку зараховується в рахунок боргів за попередньо відвантажену продукцію.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, сплата відповідачем-2 рахунків із вказаною приміткою, які виставлялись йому на виконання укладеного у спрощений спосіб договору поставки, свідчить про узгодження сторонами цього договору такого способу його виконання, при якому зазначення покупцем у платіжних дорученнях про оплату товару реквізитів конкретних рахунків продавця не може вважатись оплатою за поставку товару по конкретній видатковій накладній та не впливає на визначення суми заборгованості по кожній поставці окремо, а відтак позивач мав право спрямувати отримані кошті на погашення наявної заборгованості минулих періодів.

Враховуючи встановлення попередніми судовими інстанціями обставин часткової оплати відповідачем-2 поставленого товару на суму 682230,41 грн, висновок про підставність позовних вимог в частині основного боргу в сумі 18564,84 грн колегія суддів вважає законними та обґрунтованими.

Вказані висновки спростовують твердження скаржника про невідповідність здійсненого позивачем зарахування приписам ст. 22.4 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" (2346-14) , ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" та Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженої постановою НБУ від 21.01.2004 № 22 (z0377-04) , оскільки, реалізуючи принцип свободи договору, закріплений нормою ст. 627 ЦК України, сторони узгодили інший порядок розподілення грошових коштів, сплачених на виконання зобов'язань поставки та визначили право позивача, незалежно від призначення платежу, зараховувати сплачені суми на погашення заборгованості за попередньо поставлений товар, факт існування якої відповідачем-2 не спростовано за допомогою належних та допустимих доказів.

При цьому, слід зазначити, що як загальна сума поставленого позивачем товару за наданими в обґрунтування позову видатковими накладними, так і загальна сума, перерахована відповідачем-2 на його оплату за наданими ним платіжними документами, за даними наявних в матеріалах справи актів звірки взаєморозрахунків, складених сторонами як сумісно, так і окремо один від одного, повністю співпадають.

Статтею 610 Цивільного кодексу України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч. 1 ст. 612 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За приписами ч. 2 ст. 530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Отже, враховуючи встановлений попередніми судовими інстанціями факт прострочення відповідачем зобов'язання по оплаті поставленого товару на суму 18564,84 грн, а також здійснений місцевим господарським судом перерахунок заявлених до стягнення 3% річних та інфляційних втрат із вказаної суми заборгованості в належних періодах, висновки про підставність стягнення з відповідача-2 3% річних в сумі 288,39 грн, нарахованих за період з 18.07.2014 (після перебігу 7-денного строку з дати отримання від позивача вимоги - претензії № 110/06 від 19.06.2014) по 22.01.2015 (дата, що передує пред'явленню позову), та інфляційних втрат в сумі 2772,35 грн, нарахованих за період з 01.08.2014 по 22.01.2015, колегія суддів вважає обґрунтованими.

Згідно зі ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ч. 1 ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Отже, враховуючи, що позивачем під час розгляду справи в попередніх судових інстанціях не доведено обставин поставки відповідачеві товарів на підставі видаткових накладних від 06.02.2013 № 00000000494 і від 06.02.2013 № 00000000494 та, відповідно, не надано доказів наявності заборгованості за цими накладними, висновки судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позовних вимог щодо солідарного стягнення з ТОВ "Інвестиційно-промислова група "Майстер" та ТОВ "Поліпак" 500,00 грн суми боргу, забезпеченої договором поруки, колегія суддів вважає законними.

Доводи скаржника про те, що попередніми судовими інстанціями безпідставно не застосовано позовної давності до заявлених позивачем вимог, колегією суддів відхиляються, оскільки після зарахування всіх здійснених платежів в рахунок заборгованості за весь поставлений товар за відповідачем-2 залишилась непогашеною заборгованість за останньою видатковою накладною від 20.02.2013 № 00000000576, строк пред'явлення позову за якою станом на дату звернення позивача до суду - 09.02.2015 ще не сплив.

Таким чином, колегія суддів вважає, що доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків господарських судів попередніх інстанцій про часткову підставність і ґрунтовність позовних вимог та фактично зводяться до необхідності переоцінити встановлені судами обставини і досліджені докази, що відповідно до ч. 2 ст. 111-7 ГПК України при здійсненні у касаційному порядку перегляду судових рішень не допускається.