Вищий господарський суд у складі колегії суддів: головуючого судді Євсікова О.О., суддів Кролевець О.А., Попікової О.В., розглянувши касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк Камбіо" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 25.03.2015 р. (головуючий суддя Калатай Н.Ф., судді Рябуха В.І., Ропій Л.М) у справі № 910/28363/14 Господарського суду міста Києва за позовом Публічного акціонерного товариства "Кондитерська фабрика "А.В.К. м. Дніпропетровськ" до Публічного акціонерного товариства "Банк Камбіо", третя особа Комунальне підприємство "Дніпроводоканал" Дніпропетровської міської ради", про стягнення 41.111,00 грн., за участю представників: позивача не з'явились, відповідача Звєрєва О.В., третьої особи не з'явились,

Позов заявлено про стягнення з відповідача безпідставно набутих коштів в сумі 40.000,00 грн., які позивач платіжним дорученням № 3364 від 25.09.2014 р. сплатив на розрахунковий рахунок третьої особи, відкритий у відповідача, а також про стягнення з відповідача 3 % річних в сумі 151,00 грн. та збитків від інфляції в сумі 960,00 грн.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 09.02.2015 р. у справі № 910/28363/14 позов задоволено повністю.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 25.03.2015 р. рішення Господарського суду міста Києва від 09.02.2015 р. у справі № 910/28363/14 змінено: викладено його резолютивну частину в такій редакції: "Позов задовольнити частково. Стягнути " з Публічного акціонерного товариства "Банк Камбіо" на користь ППублічного акціонерного товариства "Кондитерська фабрика "А.В.К. м. Дніпропетровськ" основний борг в сумі 40.000,00 грн. та витрати зі сплати судового збору в сумі 1.777,63 грн. В іншій частині позову відмовити.".

Не погодившись з рішенням місцевого суду та постановою суду апеляційної інстанції, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить вказані рішення та постанову скасувати і прийняти нове рішення, яким у позові відмовити.

Вимоги касаційної скарги мотивовані тим, що судом апеляційної інстанції було неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми матеріального права, зокрема положення п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 2, п. 1 ч. 5 ст. 36, п. 1 ч. 6 ст. 37, ч. 1, п. п. 3, 4 ч. 2 ст. 37 Закону України "Про гарантування вкладів фізичних осіб", ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність". Доводи касаційної скарги зводяться до того, що судами не було враховано, що вимога позивача є саме вимогою кредитора та не може бути виконана відповідачем в силу положень ч. 5 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у зв'язку із введенням у відповідача тимчасової адміністрації.

Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги, проте в судове засідання представники позивача та третьої особи не з'явились. Зважаючи на те, що явку представників сторін не було визнано обов'язковою, а також на достатність матеріалів справи для прийняття рішення, колегія суддів, беручи до уваги встановлені ст. 111-8 ГПК України строки розгляду касаційних скарг, дійшла висновку про можливість розглянути справу за відсутності вказаних представників.

Колегія суддів, обговоривши доводи касаційної скарги, заслухавши представника відповідача, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, платіжним дорученням № 3364 від 25.09.2014 р. позивач з розрахункового рахунку № 26007619940497 в ПАТ "Промінвестбанк" сплатив на розрахунковий рахунок третьої особи № 26000800100158, відкритий у відповідача, грошові кошти в сумі 40.000,00 грн. з призначенням платежу: "оплата за воду та стоки згідно рахунку № 75 от 02.09.2014 р., договору № 0954/00085 від 29.01.2014 р. ПДВ (20%) 6.666,67". Проте вказане платіжне доручення відповідачем виконаного не було, кошти від відповідача на рахунок третій особі не надійшли і позивачу повернуті не були.

З огляду на вказані обставини позивач звернувся до відповідача з листом № 01/3386 від 16.10.2014 р. "Про повернення грошових коштів", в якому просив негайно повернути грошові кошти в сумі 40.000,00 грн.

На вказаний лист відповідач не відповів, грошові кошти позивачу не повернув.

13.11.2014 р. позивач звернувся до відповідача з листом № 01/3701 від 11.11.2014 р. "Нагадування "Про повернення грошових коштів", в якому просив протягом трьох банківських днів з моменту отримання цього листа повернути грошові кошти в сумі 40.000,00 грн.

21.11.2014 р. на адресу позивача від відповідача надійшло повідомлення про невиконання розрахункового документу, в якому відповідач зазначив про невиконання платіжного доручення № 3364 від 25.09.2014 р. у зв'язку з відсутністю достатніх коштів на кореспондентському рахунку та зазначив про те, що вказані кошти відповідач 26.09.2014 р. взяв на облік за позабалансовим рахунком 98041080010000.980.

Постановою Правління Національного банку України від 04.12.2014 р. № 782 "Про віднесення ПАТ "Банк Камбіо" до категорії неплатоспроможних" відповідача визнано неплатоспроможним, а рішенням виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 04.12.2014 р. № 140 "Про запровадження тимчасової адміністрації у ПАТ "Банк Камбіо" з 05.12.2014 р. розпочато процедуру виведення відповідача з ринку шляхом запровадження в ньому тимчасової адміністрації.

Відповідач спірні кошти не повернув, з огляду на що позивач звернувся до суду з цим позовом.

Пункт 20.1 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" (2346-14) встановлює, що ініціатором переказу може бути платник, а також отримувач у разі ініціювання переказу за допомогою платіжної вимоги при договірному списанні та в інших випадках, передбачених законодавством, і стягувач, що отримує відповідне право виключно на підставі визначених законом виконавчих документів у випадках, передбачених законом.

Ініціювання переказу здійснюється за такими видами розрахункових документів: платіжне доручення; платіжна вимога-доручення; розрахунковий чек; платіжна вимога; меморіальний ордер (п. 22.1 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" (2346-14) ).

Стаття 21 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" встановлює, що ініціювання переказу проводиться шляхом: 1) подання ініціатором до банку, в якому відкрито його рахунок, розрахункового документа; 2) подання платником до будь-якого банку документа на переказ готівки і відповідної суми коштів у готівковій формі; 3) подання ініціатором до відповідної установи - учасника платіжної системи документа на переказ, що використовується у відповідній платіжній системі для ініціювання переказу; 4) використання держателем електронного платіжного засобу для оплати вартості товарів і послуг або для отримання коштів у готівковій формі; 5) подання отримувачем платіжної вимоги при договірному списанні; 6) надання клієнтом банку, що його обслуговує, належним чином оформленого доручення на договірне списання; 7) внесення готівкових коштів для подальшого переказу за допомогою платіжних пристроїв.

Стаття 30 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" встановлює, що: переказ вважається завершеним з моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або її видачі йому в готівковій формі (п. 30.1); банк отримувача в разі надходження суми переказу протягом операційного дня зобов'язаний її зарахувати на рахунок отримувача або виплатити йому в готівковій формі в той самий день або в день (дата валютування), зазначений платником у розрахунковому документі або в документі на переказ готівки (п. 30.2).

Отже, відповідно до приписів чинного законодавства відповідач зобов'язаний був виконати платіжне доручення позивача № 3364 від 25.09.2014 р. та зарахувати на розрахунковий рахунок третьої особи грошові кошти в сумі 40.000,00 грн., проте вказані грошові кошти третій особі не перерахував, а 26.09.2014 р. взяв для обліку за позабалансовим рахунком 98041080010000.980, не маючи правових підстав для таких дій.

Стаття 1073 ЦК України встановлює, що у разі несвоєчасного зарахування на рахунок грошових коштів, що надійшли клієнтові, їх безпідставного списання банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом.

Судами встановлено, що відповідач порушення не усунув, безпідставно зарахувавши спірні кошти на позабалансовий рахунок 98041080010000.980.

За правилами ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події, до вимог, в тому числі, про повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні.

Судами також встановлено, що матеріали справи не містять доказів того, що платіжне доручення позивача № 3364 від 25.09.2014 р. було виконано або грошові кошти в сумі 40.000,00 грн. були повернуті позивачу, так само, як і доказів того, що спірні грошові кошти набуті відповідачем не безпідставно.

З огляду на викладене, суди дійшли обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення з відповідача безпідставно набутих грошових коштів в сумі 40.000,00 грн.

Водночас апеляційний суд вірно відзначив, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо законності та обґрунтованості позовних вимог про стягнення з відповідача 3 % річних в сумі 151,00 грн. та збитків від інфляції в сумі 960,00 грн. з огляду на таке.

Згідно з п. 32.1 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" (2346-14) банк, що обслуговує платника, та банк, що обслуговує отримувача, несуть перед платником та отримувачем відповідальність, пов'язану з проведенням переказу, відповідно до цього Закону та умов укладених між ними договорів.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 1214 ЦК України у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).

Стаття 536 ЦК України встановлює, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами (ч. 1); розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства (ч. 2).

Переглядаючи спір по суті, колегія суддів також відзначає таке.

Обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних не виникає у випадках повернення коштів особі, яка відмовилася від прийняття зобов'язання за договором (ст. 612 ЦК України), повернення сум авансу та завдатку, повернення коштів у разі припинення зобов'язання (в тому числі шляхом розірвання договору) за згодою сторін або визнання його недійсним, відшкодування збитків та шкоди, повернення безпідставно отриманих коштів (ст. 1212 ЦК України), оскільки відповідні дії вчиняються сторонами не на виконання взятих на себе грошових зобов'язань, а з інших підстав.

Проценти річних, про які йдеться у частині другій ст. 625 ЦК України, необхідно відрізняти від процентів за користування чужими коштами, передбачених статтею 536 названого Кодексу. Стягнення процентів річних є заходом відповідальності за порушення грошового зобов'язання і одночасно, як зазначалося, способом захисту майнового права та інтересу кредитора, тобто зобов'язанням сплатити кошти, тоді як проценти, зазначені у ст. 536 ЦК України, - це плата за користування чужими коштами, в тому числі безпідставно одержаними, збереженими грішми (ст. 1214 ЦК України).

Підставами для застосування до правовідносин сторін ст. 536 ЦК України є, по-перше, факт користування чужими коштами, по-друге - встановлення розміру відповідних процентів договором або чинним законодавством (наприклад, ст. ст. 1048, 1054, 1061 ЦК України). Спільним для цих процентів є те, що вони нараховуються саме у зв'язку з користуванням чужими коштами. Положення ж частини другої ст. 625 ЦК України в частині сплати процентів річних застосовуються за наявності порушення грошового зобов'язання. Тому, зокрема, якщо в законі або в укладеному сторонами договорі передбачено розмір процентів за користування чужими коштами (ст. 536 ЦК України), то це не позбавляє кредитора права звернутися до боржника з позовом про стягнення як зазначених процентів, так і трьох процентів річних (якщо інший їх розмір не передбачено договором або Законом) - за наявності порушення боржником грошового зобов'язання.

Якщо договором або чинним законодавством не передбачено розміру процентів за користування чужими коштами, то припис частини другої ст. 625 ЦК України може бути застосований господарським судом лише за наявності порушення боржником грошового зобов'язання.

Така ж позиція викладена в п. 5.2 та Розділі 6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013 р. № 14 "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" (v0014600-13) .

Отже, застосування до спірних правовідносин приписів частини другої ст. 625 ЦК України є безпідставним оскільки вимоги позивача не є грошовими в розумінні вказаної статті, в той час як законом, зокрема ч. 1 ст. 1073 ЦК України, не встановлений розмір процентів, які підлягають стягненню у разі безпідставного одержання чи збереження грошей.

За таких обставин позовні вимоги про стягнення з відповідача 3 % річних та збитків від інфляції задоволенню не підлягають як безпідставні та такі, що не ґрунтуються на приписах чинного законодавства. Рішення суду першої інстанції в цій частині підставно скасовано апеляційним судом.

Щодо посилань скаржника на те, що спірна вимога позивача є саме вимогою кредитора та не може бути виконана відповідачем в силу положень ч. 5 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" у зв'язку із введенням у відповідача тимчасової адміністрації, то колегія суддів погоджується з висновком судів про те, що вказані заперечення відповідача не можуть бути прийняті до уваги, оскільки порушення відповідачем своїх зобов'язань мало місце до рішення виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 04.12.2014 р. № 140 та вказані процедурні обмеження щодо розпорядження майном та коштами банку не є забороною кредиторам банку щодо реалізації передбаченого Конституцією України (254к/96-ВР) права звернення до суду за захистом порушеного права.

Відповідно до ст. 111-5 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.

Згідно зі ст. 111-7 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Зважаючи на обмеженість процесуальних дій касаційної інстанції, пов'язаних із встановленням обставин справи та їх доказуванням, колегія суддів відхиляє всі інші доводи скаржника, які фактично зводяться до переоцінки доказів та необхідності додаткового встановлення обставин справи, а також на довільному тлумаченні чинного законодавства.

Відповідно до ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

На думку колегії суддів, висновок апеляційного суду про наявність правових підстав для часткового задоволення заявлених позовних вимог є законним, обґрунтованим, відповідає нормам чинного законодавства, фактичним обставинам справи і наявним у ній матеріалам, а доводи касаційної скарги його не спростовують.

З огляду на викладене, підстав для зміни або скасування прийнятої у справі постанови апеляційної інстанції не вбачається.

Керуючись ст.ст. 85, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, суд

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства "Банк Камбіо" залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 25.03.2015 р. у справі № 910/28363/14 - без змін.