Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Остапенка М.І., суддів: Гончарука П.А., Стратієнко Л.В. розглянувши касаційну скаргу Державної фінансової інспекції України на постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.02.2015 року у справі за позовом Державної інноваційної фінансово-кредитної установи до третя особа: Приватного акціонерного товариства "Банківська акціонерна страхова компанія" Державна фінансова інспекція України про визнання недійсним договору та стягнення коштів

у лютому 2014 року, Державна інноваційна фінансово-кредитна установа звернулась до господарського суду з позовом у якому,з посиланням на невідповідність вимогам закону та приписи ст. ст. 215, 26 ЦК України просила визнати недійсним укладений з Приватним акціонерним товариством "Банківська акціонерна страхова компанія" договір страхування № 04-04-2008/07 від 04.04.2008 року та стягнути 9 045 000 грн. страхового платежу.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 16.06.2014 року до справи залучено в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Державну фінансову інспекцію України.

Рішенням господарського суду міста Києва від 20.10.2014 року у задоволені позову відмовлено.

За наслідками перегляду справи в апеляційному порядку, постановою Київського апеляційного господарського суду від 04.02.2015 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постановлені у справі судові рішення оскаржено в касаційному порядку й ухвалою Вищого господарського суду України від 15.04.2015 року порушено касаційне провадження у справі за скаргою третьої особи - Державної фінансової інспекції України, у якій вона посилається на порушення судами норм матеріального та процесуального права і просить судові рішення скасувати, прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

Заслухавши суддю-доповідача, представників третьої особи, відповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши наведені у касаційній скарзі доводи, колегія суддів вважає, що скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції та апеляційним господарським судом під час перегляду справи в апеляційному порядку, Державне агентство України інвестицій та інновацій та Державна інноваційна фінансово-кредитна установа, видами діяльності якої є фінансове посередництво, надання кредитів тощо, уклали договір № 12-08 від 23.03.2007 року про надання, передбачених Законом України "Про державний бюджет України на 2007 рік" (489-16) коштів державного бюджету на реалізацію інноваційних та інвестиційних проектів у галузях економіки країни.

Укладаючи цей договір, Державна інноваційна фінансово-кредитна установа зобов`язалось за власний рахунок укласти договір страхування своєї відповідальності за неповернення коштів державного бюджету, передбачивши у цьому договорі, що страхові виплати у разі настання страхового випадку перераховуються до державного бюджету на відповідний рахунок, у держказначействі (п. 3.2.2 договору).

Умови цього договору щодо укладання договору страхування позивачем своєї відповідальності за повернення бюджетних коштів, за яким вигодонабувачем визнавався б державний бюджет України виконано не було.

У свою чергу, 23.10.2007 року Державна інноваційна фінансово-кредитна установа уклала договір № 07-009/К з Державним акціонерним товариством "Чорноморнафтогаз" про надання останньому 200 000 000 грн. кредиту зі строком повного його погашення 04.12.2012 року.

Страхування позичальником своєї відповідальності за повернення кредиту цей договір не передбачав.

Страхувальником та вигодонабувачем ризиків неповернення кредиту, наданого за рахунок бюджетних коштів відповідно до кредитного договору (копія якого повинна була додаватись до договору страхування) стала Державна інноваційна фінансово-кредитна установа, яка 04.04.2008 року уклала договір добровільного страхування фінансових ризиків № 04-04-2008/07 з ЗАТ "Банківська акціонерна страхова компанія" за умовами якого страховим випадком визнавалось невиконання позичальником обов`язку по сплаті суми кредиту та плати за користування кредитом згідно з умовами договору, наслідком чого є невиконання страхувальником своїх зобов`язань перед бюджетом по договору № 12-08 від 23.03.2007 року, якщо при цьому мало місце визнання позичальника банкрутом, а страхувальником вичерпано всі можливості задоволення своїх вимог за кредитним договором за рахунок наданого позичальником забезпечення повернення кредиту.

Страховий платіж страхувальником сплачено у визначений договором страхування строк, тоб то його було виконано.

Згідно ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

За приписами ст. 257 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю (частина перша статті 258 ЦК України). Водночас законодавець не допускає зміни порядку обчислення позовної давності, встановленого імперативними нормами статей 253- 255 ЦК України.

Перебіг строку позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

Статтею 92 ЦК України визначено, що дії органу або особи, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, у відносинах із третіми особами розглядаються як дії самої юридичної особи.

Відтак, для юридичної особи (суб'єкта підприємницької діяльності) як сторони правочину (договору) днем початку перебігу строку позовної давності слід вважати день вчинення правочину (укладання договору), оскільки він збігається із днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права.

З огляду на наведені вище правові норми суди правомірно визнали безпідставними посилання позивача на необхідність обчислення позовної давності з часу складання 12.04.2011 року акта Головного контрольно-ревізійного управління № 06-21/24, обґрунтовано зазначили про початок перебігу позовної давності з часу укладання спірного договору 04.04.2008 року та спливу строку, в межах якого особа може розраховувати на захист своїх прав чи інтересів судом до 05.04.2011 року.

Сплив позовної давності є підставою для відмови у позові у разі заяви сторони про її застосування, а оскільки відповідач просив про застосування позовної давності, позивач про визнання поважними причини пропущення позовної давності не заявляв і яких-небудь обставин, які б свідчили про це не навів, господарський суд першої інстанції і апеляційний господарський суд правомірно постановили про відмову у позові за спливом позовної давності і підстав для скасування судових рішень за наведених третьою особою у касаційній скарзі мотивів, судова колегія Вищого господарського суду України не вбачає.

Враховуючи наведене, керуючись ст. ст. 111-9, 111-11 ГПК України, Вищий господарський суд України, -

Касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову Київського апеляційного господарського суду від 04.02.2015 року - без змін.