Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Овечкіна В.Е., суддів Чернова Є.В., Цвігун В.Л., за участю представників: позивача - Грінцов М.М., відповідача третьої особи - Хімчак Т.В., - не зявились, розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Державного територіально-галузевого об'єднання "Південно-Західна залізниця" (далі - ДТГО "Південно-Західна залізниця") на постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.01.2015 у справі № 910/24743/13 за позовом Міністерства внутрішніх справ України до (третя особа ДТГО "Південно-Західна залізниця" - ВЧ 3066 внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України) про розірвання договору оренди від 01.03.2001 № 38

Рішенням господарського суду м.Києва від 27.08.2014 (судді: Цюкало Ю.В., Босий В.П., Літвінова М.Є.) в позові відмовлено у зв'язку з необґрунтованістю позовних вимог.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.01.2015 (судді: Коршун Н.М., Алданова С.О., Дикунська С.Я.) рішення скасовано та прийнято нове рішення про задоволення позову шляхом розірвання з 01.11.2011 р. укладеного між сторонами договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 38 від 01.03.2001.

ДТГО "Південно-Західна залізниця" в поданій касаційній скарзі просить постанову скасувати, рішення залишити в силі, посилаючись на порушення та неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме ч.2 ст. 651, ч.3 ст. 653 ЦК України та ст.ст. 32, 34, 35, 43 ГПК України. Зокрема, скаржник вважає, що розірвання договору оренди з 01.11.2011 р. суперечить преюдиціальним фактам користування позивачем орендованим приміщенням станом на 01.01.2012 р., а саме шляхом виконання обов'язку орендарем з відшкодування витрат на утримання орендованого майна та наданих комунальних послуг протягом листопада-грудня 2011р., які (факти) встановлені судовими рішеннями у справі № 910/9112/13 між тими ж сторонами. Крім того, заявник вказує на неврахування апеляційним судом тих обставин, що орендодавець двічі листами від 08.02.2013 № НА-5/79 та від 24.09.2013 НА-5/832 (а.с.57-60,241 том 1) звертався до МВС України з пропозицією про розірвання договору оренди від 01.03.2001 та підписання додаткової угоди і акта приймання-передачі (повернення) майна з оренди, а не в листопаді 2011 року. Також, на думку відповідача, в основу постанови про задоволення позову покладено лист підпорядкованої позивачу Військової частини 3066 від 09.07.2013 № 10/830, з якою у відповідача склалися окремі орендні відносини на підставі договору оренди нерухомого майна від 05.02.2013 № 6375, а позивачем не надано доказів на підтвердження його позбавлення відповідачем можливості користуватися орендованим приміщенням.

Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників сторін, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана постанова - скасуванню з передачею справи на новий розгляд до Київського апеляційного господарського суду з наступних підстав.

Скасовуючи первісне рішення та приймаючи нове рішення про задоволення позову, апеляційний господарський суд виходив з того, що:

01.03.2001 року між ДТГО "Південно-Західна залізниця" (орендодавець) та Господарським управлінням МВС України (орендар) укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності №38, за умовами якого орендодавець зобов'язався передати Господарському управлінню МВС України в строкове платне користування службове приміщення загальною площею 69,9кв.м., розташоване на 2 поверсі великого флігеля за адресою: м. Київ, вул.Лисенка, 6, для забезпечення перевезень залізничним транспортом спецконтингенту, вантажів та особового складу органів внутрішніх справ. Вказане приміщення належить до державної власності та перебуває на балансі відповідача.

31.08.2001 року сторонами договору оренди підписано акт прийому-передачі приміщення № 18 площею 69,9 кв.м., розташованого на 2-ому поверсі великого флігеля за адресою м. Київ, вул. Лисенка, 6.

На підставі умов договору оренди строк його дії продовжувався з 01.03.2004 р. до 01.03.2007 р., з 01.03.2007 р. по 01.03.2010 р., з 01.03.2010 р. по 01.03.2013 р. та з 01.03.2013 р. по 01.03.2016 р..

26.09.2007 року між сторонами було укладено додаткову угоду до договору оренди у зв'язку з приєднанням Господарського управління до Міністерства внутрішніх справ (далі - позивач) на підставі наказу МВС № 33 від 07.02.2007 "Про реорганізацію підрозділів центрального апарату Міністерства", відповідно до якої сторони домовилися про заміну особи орендаря з Господарського управління МВС України на Міністерство внутрішніх справ України.

Як вбачається з позовної заяви та апеляційної скарги, листом від 08.02.2013 № НА-5/79 Державне територіально-галузеве об'єднання "Південно-Західна залізниця" звернулося до МВС України з пропозицією розірвати договір оренди, у зв'язку з існуванням наміру Державного територіально-галузевого об'єднання "Південно-Західна залізниця" укласти договір оренди нерухомого майна безпосередньо з військовою частиною № 3066 ВВ МВС України.

Апеляційним судом встановлено, що листами від 09.04.2013 № 25/10-2666 та від 21.05.2013 № 25/10-3640 Міністерство внутрішніх справ України не заперечило проти вказаної пропозиції, але запропонувало ДТГО "Південно-Західна залізниця" надати підтвердження прав начальника господарської служби залізниці підписувати угоду про припинення договору оренди нерухомого майна та акт приймання-передачі до нього, які були підтверджені листом ДТГО "Південно-Західна залізниця" від 31.05.2013 № НА5/619.

Матеріали справи свідчать про те, що в подальшому листування з приводу розірвання договору між сторонами було припинено у зв'язку зі зверненням ДТГО "Південно-Західна залізниця" в травні 2013р. до суду з позовом до МВС України про стягнення заборгованості за утримання орендованого нерухомого майна, що розглядався в рамках справи № 910/9112/13.

Як вбачається з листа Військової частини 3066 ВВ МВС України від 09.07.2013 № 10/830, 18 жовтня 2011 року за ініціативи ДТГО "Південно-Західна залізниця", військовослужбовці Військової частини № 3066 ВВ МВС України були переселені в інше службове приміщення (том І, а.с.152). Крім того, даний факт підтверджується листом Адміністративно-господарського управління департаменту матеріального забезпечення МВС України від 06.09.2013 № 25/10-6571 (том І, а.с.22).

Як пояснив представник позивача у судовому засіданні суду апеляційної інстанції, станом на момент звернення позивача з даним позовом відповідачем не було повернено орендоване майно в користування Міністерства внутрішніх справ України.

Враховуючи встановлені вище обставини, матеріалами справи підтверджено факт виселення військовослужбовців Військової частини № 3066 ВВ МВС України зі службового приміщення загальною площею 69,9 кв.м., яке розташоване на 2-ому поверсі великого флігеля за адресою: м.Київ, вул.Лисенка, 6.

За приписами ч.2 ст. 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною.

Відповідно до ч.3 ст. 26 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" на вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.

В силу ч.ч.2,3 ст. 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються. Якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

Враховуючи встановлені вище обставини, а саме встановлення факту порушення орендодавцем умов договору оренди нерухомого майна № 38 від 01.03.2001, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про відмову позивачу у задоволенні вимог щодо розірвання вказаного договору оренди нерухомого майна. Тому позовні вимоги про розірвання договору оренди нерухомого майна з 01.11.2011 року визнані апеляційним судом обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Проте, колегія не може погодитися з передчасним висновком апеляційного суду про наявність підстав для розірвання договору оренди саме з 01.11.2011 р., з огляду на таке.

Відповідно до ч.1 ст. 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.

Згідно з ч.2 ст. 795 ЦК України повернення наймачем предмета договору найму оформляється документом (актом), який підписується сторонами договору. З цього моменту договір найму припиняється.

Таким чином, орендар на підтвердження виконання зобов'язання за договором оренди (найму) вправі в судовому порядку вимагати прийняття від нього орендодавцем майна, яке було предметом договору, та документального оформлення такого прийняття згідно з ч.1 ст. 545 та ч.2 ст. 795 ЦК України.

Колегія враховує, що наведеної правової позиції дотримується також Верховний Суд України при здійсненні перегляду судових рішень господарських судів у справах зі спорів, що виникають з подібних орендних правовідносин (постанова ВСУ від 20.03.2012 у справі № 1/5005/5719/2011).

В порушення приписів ст.ст. 43, 101, 105 ГПК України апеляційним судом залишено поза увагою та без надання належної правової оцінки наявні у справі листи від 08.02.2013 № НА-5/79, від 31.05.2013 № НА-5/619 та від 24.09.2013 НА-5/832 (а.с.52-60,241 том 1), якими відповідач протягом лютого-вересні 2013 р. неодноразово звертався до МВС України з пропозиціями про розірвання договору оренди від 01.03.2001, підписання додаткової угоди про таке розірвання і акта приймання-передачі (повернення) майна з оренди, проте, вказані пропозиції залишені позивачем без відповіді.

Вказані дії орендодавця відповідають приписам ч.1 ст. 781 та ч.2 ст. 795 ЦК України.

Натомість, як встановив суд першої інстанції та не спростував апеляційний суд, позивач (орендар) в подальшому запропонував відповідачу підписати угоду про припинення договору оренди від 01.03.2001 без складання акта приймання-передачі нерухомого майна, а орендодавець залишив цю пропозицію без реагування.

З врахуванням приписів ч.2 ст. 795 ЦК України, колегія вважає, що позивач як орендар не довів вжиття ним всіх залежних від нього заходів для припинення договору оренди за згодою сторін в період з лютого по вересень 2013 р., зокрема, шляхом оформлення акта приймання-передачі на підтвердження повернення майна з оренди.

В основу ж оскаржуваної постанови покладено висновок суду апеляційної інстанції про те, що листом Військової частини 3066 від 09.07.2013 № 10/830, підпорядкованої позивачу, та листом Адміністративно-господарського управління департаменту матеріального забезпечення МВС України від 06.09.2013 № 25/10-6571 підтверджується факт переселення військовослужбовців згаданої військової частини в інше службове приміщення 18.10.2011р. за ініціативою орендодавця, а раніше орендоване майно не було повернуто в користування МВС України, що в розумінні ч.2 ст. 651 ЦК України є істотним порушенням договору оренди зі сторони орендодавця, достатнім для розірвання договору.

Однак, згідно з ч.2 ст. 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Апеляційним судом належним чином не обґрунтовано, в чому саме полягає істотність порушення орендодавцем умов договору оренди, зважаючи на те, що орендар протягом 2013 року ухилявся від підписання акта приймання-передачі (повернення) майна з оренди, як того вимагає ч.2 ст. 795 ЦК України.

Крім того, відповідно до ч.3 ст. 653 ЦК України у разі якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.

Таким чином, цивільним законодавством чітко встановлено момент припинення зобов'язань сторін внаслідок дострокового розірвання договорів в судовому порядку, який (момент) не може настати раніше набрання законної сили відповідним судовим рішенням.

Оформлене ж оскаржуваною постановою розірвання договору оренди з 01.11.2011 р., тобто більш як за два роки до виникнення між сторонами спору про розірвання договору оренди (позов подано у грудні 2013 р.), не відповідає приписам ч.3 ст. 653 ЦК України та принципам добросовісності, розумності та справедливості, закріпленим п.6 ст. 3 цього Кодексу.

Колегія погоджується з твердження скаржника про те, що висновок суду апеляційної інстанції про наявність підстав для розірвання договору оренди саме з 01.11.2011 р. суперечить преюдиціальним фактам користування позивачем орендованим приміщенням протягом листопада-грудня 2011 р., які встановлено судовими рішеннями у справі № 910/9112/13 між тими ж сторонами.

Адже, згідно з ч.3 ст. 35 ГПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Так, рішенням господарського суду м.Києва від 18.07.2013 у справі № 910/9112/13, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 26.11.2013 та постановою ВГСУ від 17.02.2014, встановлено той факт, що відповідно до умов договору на відшкодування експлуатаційних витрат від 04.11.2011 № ПЗ/НА-116755/НЮ з листопада по грудень 2011 року у Міністерства внутрішніх справ України існував обов'язок зі сплати відповідачу відшкодування його витрат на утримання орендованого майна та надання комунальних послуг. При цьому, оплата послуг здійснювалась на підставі актів приймання наданих послуг та рахунків-фактур, що виставлялися орендодавцем в порядку, передбаченому пунктом 2.2 договору.

За таких обставин, в порушення ст.ст. 35, 101, 105 ГПК України апеляційним судом належним чином не відхилено твердження орендодавця про те, що позивачем не надано доказів на підтвердження позбавлення його можливості користуватися орендованим приміщенням після 01.11.2011 р.

Тим більше, що в разі чинення орендодавцем перепон у користуванні майном, орендар не був позбавлений можливості звернутися з позовом про усунення перешкод у користуванні ним, оскільки згідно зі ст. 28 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" орендареві забезпечується захист його права на майно, одержане ним за договором оренди, нарівні із захистом, встановленим законодавством щодо захисту права власності. Орендар може зажадати повернення орендованого майна з будь-якого незаконного володіння, усунення перешкод у користуванні ним, відшкодування шкоди, завданої майну громадянами і юридичними особами, включаючи орендодавця.

Також апеляційна інстанція не спростувала висновок місцевого господарського суду про те, що сам по собі лист Військової частини 3066 від 09.07.2013 № 10/830, в якому йдеться про переміщення відділу військових та спеціальних перевезень на Південно-Західній залізниці Північного територіального командування ВВ МВС України з кімнати 18 у кімнату 22, не є належним доказом порушення відповідачем права користування позивача об'єктом оренди, оскільки цей лист підтверджує переміщення вказаного відділу, який не є орендарем.

При цьому, апеляційним судом залишено поза увагою та без належної правової оцінки укладений між РВ ФДМ України по м.Києву та ВЧ 3066 внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України договір оренди нерухомого майна від 05.02.2013 № 6375, об'єктом оренди за яким є нежиле приміщення меншої площі (37,30кв.м.) за тією ж адресою, що й за договором оренди нерухомого майна № 38 від 01.03.2001. Зокрема, судом не досліджено як співвідносяться між собою обставини укладення договору оренди нерухомого майна від 05.02.2013 № 6375 та направлення відповідачем листа від 08.02.2013 № НА-5/79 з пропозицією до МВС України про розірвання договору оренди від 01.03.2001, та чи існує між ними правовий зв'язок.

Отже, наведене вище вимагає від суду касаційної інстанції достеменно встановлювати фактичні обставини справи, зокрема, щодо істотності чи неістотності порушення орендодавцем договору оренди як підстави для його розірвання, моменту розірвання договору, дійсного моменту звільнення приміщень орендарем тощо, що безумовно виходить за межі перегляду справи в порядку касації (ч.2 ст. 111-7 ГПК України) та є підставою для скасування оскаржуваної постанови і передачі справи на новий розгляд до апеляційного господарського суду у зв'язку з неповним встановленням та з'ясуванням ним обставин справи, які мають істотне значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до п.3 ст. 111-9 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Зважаючи на те, що вищезгадані порушення норм процесуального права (ст.ст. 35, 43, 101, 105 ГПК України), які унеможливили достеменне встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, допущені тільки судом апеляційної інстанції, колегія вбачає достатні правові підстави для часткового задоволення касаційної скарги шляхом скасування постанови та передачі справи на новий розгляд до Київського апеляційного господарського суду.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7- 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу Державного територіально-галузевого об'єднання "Південно-Західна залізниця" задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 26.01.2015 у справі № 910/24743/13 скасувати з передачею справи на новий розгляд до Київського апеляційного господарського суду.