Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого Мачульського Г.М. (доповідач), суддів Коробенка Г.П., Шаргало В.І., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Ізюмської об'єднаної державної податкової інспекції головного управління Міндоходів у Харківській області на постанову Харківського апеляційного господарського суду від 14.01.2015 у справі № 922/3897/14 Господарського суду Харківської області за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АМІ" до Ізюмської об'єднаної державної податкової інспекції головного управління Міндоходів у Харківській області третя особа Управління казначейства України в Ізюмському районі Харківської області про стягнення суми,

Звернувшись в суд з даним позовом, Товариство з обмеженою відповідальністю "АМІ" (далі - позивач) просило стягнути з Ізюмської об'єднаної державної податкової інспекції головного управління Міндоходів у Харківській області (далі - відповідач) 105761,19 грн., з яких 91485,00 грн. - заборгованість за договором, 4203,30 грн. - 3% річних, 10072,89 - інфляційні витрати. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач не розрахувався за поставлену йому відповідно до умов укладеного договору поставки продукцію.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 11.11.2014 (суддя Аріт К.В.), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 14.01.2015 (колегія суддів у складі: головуючий суддя - Бондаренко В.П., судді Россолов В.В.,Тихий В.П.), позов задоволено повністю.

У касаційній скарзі відповідач просить скасувати постанову апеляційного суду і рішення суду першої інстанції та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції посилаючись на порушення судами норм матеріального права.

Переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, виходить з наступного.

Задовольняючи позов місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, своє рішення мотивував невиконанням відповідачем грошового зобов'язання за договором поставки.

Заперечуючи проти висновків судів відповідач у касаційній скарзі вказував на відсутність його вини з огляду на те, що судам не враховано подання ним третій особі платіжного доручення про сплату грошового зобов'язання, та невиконання останньою цього документу і повернення його без виконання і без відповідних відміток.

Підстави для скасування судових рішень відсутні виходячи з наступного.

Як встановлено судами на виконання умов договору поставки, укладеного між сторонами 19.12.2012, позивач поставив, а відповідач прийняв товари виробничо-технічного призначення на суму 91485,00 грн., що підтверджується видатковою накладною № 1219/104 від 19.12.2012, яка була підписана уповноваженими особами обох сторін та скріплена печатками. Факт поставки товару підтверджується також довіреністю № 23 на отримання товарно-матеріальних цінностей від 19.12.2012.

Відповідно до п.2.2 договору, документом, що підтверджує кількість поставленого товару є товарна (видаткова) накладна.

За умовами договору оплата товару здійснюється на підставі товарної (видаткової) накладної. Розрахунки здійснюються після поставки товару згідно видаткової накладної протягом семи календарних днів після поставки товару або отримання бюджетного призначення.

Судами встановлено, що станом на 20.12.2012 грошові кошти на оплату товару надійшли з Державного бюджету на рахунок відповідача, відкритий у третьої особи. Однак, враховуючи, що відповідач є бюджетною установою, відповідні грошові кошти у розмірі 91485,00 гривень були списані з рахунку відповідача, у відповідності до п.1 ст. 57 Бюджетного кодексу України.

За вказаних обставин відповідач не здійснив оплату товару, поставленого позивачем, з причин, що на його думку, не залежали від нього.

Відповідно до статті 599 Цивільного кодексу України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Якщо зобов'язання виконано не належним чином, то воно не припиняється, а навпаки на сторону, яка допустила неналежне виконання, покладаються додаткові юридичні обов'язки, в тому числі передбачені статтею 625 цього кодексу.

Згідно статті 625 вказаного кодексу боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання (ч.1). Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (ч.2).

Таким чином стягнення коштів, втрачених внаслідок інфляції, а також трьох процентів річних від простроченої суми є самостійним способом захисту цивільних прав і забезпечення виконання цивільних зобов'язань.

Відповідно до приписів статті 614 Цивільного кодексу України, на яку відповідач посилався у касаційній скарзі як на підставу для задоволення викладених у ній вимог, особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання (ч.1). Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання (ч.2).

Разом з тим, вирішуючи питання про наявність вини як умови застосування відповідальності, передбаченої статтею 625 вказаного кодексу, слід враховувати особливість правової природи цієї відповідальності.

Аналіз цієї норми вказує на те, що наслідки прострочення боржником грошового зобов'язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та 3 % річних не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора, а тому ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов'язання.

Оскільки грошові кошти є родовими речами, неможливість виконання такого зобов'язання (наприклад, внаслідок відсутності у боржника грошей та інших підстав) не звільняє його від відповідальності.

Враховуючи викладене, а саме що у відповідача перед позивачем виникло грошове зобов'язання, подання відповідачем третій особі платіжного доручення про сплату грошового зобов'язання не замінює собою виконання грошового зобов'язання, а тому невиконання третьою особою цього документу не звільняє відповідача від обов'язку виконати грошове зобов'язання.

Відповідно до приписів статті 111-9 ч.1 п.3 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення і передати справу на новий розгляд лише тоді, якщо суд припустився порушень норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Оскільки таких обставин судом касаційної інстанції не встановлено, підстави для скасування оскарженої постанови суду апеляційної інстанції відсутні.

У зв'язку із наведеним та відповідно до вимог статті 1211 частини третьої Господарського процесуального кодексу України (1798-12) виконання рішення місцевого господарського суду належить поновити.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9 п.1, 111-11 Господарського процесуального кодексу України,

Касаційну скаргу Ізюмської об'єднаної державної податкової інспекції головного управління Міндоходів у Харківській області залишити без задоволення, а постанову Харківського апеляційного господарського суду від 14.01.2015 у справі Господарського суду Харківської області № 922/3897/14, залишити без змін.

Поновити виконання рішення Господарського суду Харківської області від 11.11.2014.