520/16157/15-а Про визнання протиправним та скасування розпорядження районної державної адміністрації про прийняття в експлуатацію будівель - 26.09.2019 Прийняття

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського районного суду м. Одеси (суддя Калашнікова О. І.) від 28 квітня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду (головуючий суддя Крусян А. В., судді: Вербицька Н. В., Джабурія О. В.) від 06 липня 2016 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Київської районної адміністрації Одеської міської ради, треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Одеська міська рада, про визнання протиправним та скасування розпорядження,

У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернулася до Київського районного суду м. Одеси з адміністративним позовом до Київської районної адміністрації Одеської міської ради (далі - Київська РА Одеської міськради), треті особи: ОСОБА_2, ОСОБА_3, Одеська місьрада, в якому просила визнати протиправним та скасувати розпорядження Київської РА Одеської міськради від 26 грудня 2002 року № 2216 "Про прийняття в експлуатацію будівель по АДРЕСА_1, ОСОБА_2 ".

Постановою Київського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2016 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2016 року, у задоволені позову відмовлено.

Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що оскаржуване розпорядження Київської РА Одеської міськради від 26 грудня 2002 року № 2216 прийняте на підставі, у межах та спосіб, визначений законодавством, а тому відсутні підстави для його скасування.

Не погоджуючись з такими рішеннями судів попередніх інстанцій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, ОСОБА_1 звернулася до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2016 року і прийняти нове судове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

У касаційній скарзі ОСОБА_1 зазначає, що ОСОБА_2 здійснив самовільне будівництво по АДРЕСА_1, яке не могло прийматися в експлуатацію, оскільки нібито останній не отримував документи, що посвідчують право власності на земельну ділянку та право на здійснення будівництва. Також ОСОБА_1 стверджує, що ОСОБА_2 не отримував згоди від інших співвласників будинку на здійснення будівництва.

26 липня 2016 року Вищий адміністративний суд України відкрив касаційне провадження у цій справі.

15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів" (2147а-19) , яким КАС України викладено в новій редакції.

Відповідно до підп. 4 п. 1 розд. VII "Перехідні положення" КАС України касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду ухвалою від 24 вересня 2019 року прийняв справу до свого провадження та призначив її до розгляду.

Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи та перевіривши матеріали справи, колегія суддів установила таке.

На підставі рішення виконавчого комітету Одеської міськради від 03 квітня 1955 року № 252 та договору про надання земельної ділянки у безстрокове користування від 06 червня 1955 року ОСОБА_4 була надана земельна ділянка загальною площею 584 кв. м. для будівництва будинку в районі 3 станції Чорноморської дороги, ділянка № 5.

17 вересня 1969 року згідно договору купівлі-продажу ОСОБА_4 продав ОСОБА_5 7/25 частин будинку, що знаходиться по АДРЕСА_1 .

18 липня 1983 року шлюб між ОСОБА_2 та його дружиною ОСОБА_5 (дошлюбне прізвища ОСОБА_5 ) розірваний, за ОСОБА_2 визнано право власності на 7/25 часток домоволодіння, площею 17,7 кв. м. по АДРЕСА_1 .

В 2002 році ОСОБА_2 здійснив реконструкцію частини житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 шляхом прибудови житлової споруди літ. "А2" загальною площею 24,3 кв. м. (житловою 13,4 кв. м.), нежитлового приміщення сараю літ. "І" та вбиральні літ. "Е".

11 грудня 2002 року ОСОБА_2 звернувся до Київської РА Одеської міськради з заявою про прийняття до експлуатації прибудови на земельній ділянці, яка належить йому на праві приватної власності.

В подальшому, згідно акта прийому в експлуатацію споруджених (реконструйованих) об`єктів від 19 грудня 2002 року вказані приміщення прийняті до експлуатації державною технічною комісією. Даний акт був затверджений розпорядженням Київської РА Одеської міськради від 26 грудня 2002 року за № 2216.

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 09 серпня 2004 року за ОСОБА_2 зареєстровано право приватної спільної часткової власності на 7/25 часток домоволодіння за вказаною вище адресою. Співвласниками домоволодіння є: ОСОБА_2 (власник 7/25 часток на підставі рішення народного суду Київського району м. Одеси від 18 липня 1983 року); ОСОБА_3 (власник 15/50 часток на підставі договору дарування від 10 серпня 2004 року); ОСОБА_1 (власниця 21/50 часток вказаного житлового будинку на підставі договору дарування від 29 липня 2013 року).

В 2015 році, звернувшись до суду з позовом про визначення порядку користування земельною ділянкою між співвласниками житлового будинку по АДРЕСА_1, ОСОБА_1 дізналась, що на прибудову літ. "А2", сарай літ. "І" та вбиральню літ. "Е" у ОСОБА_2 наявні дозвільні документи: розпорядження Київської РА Одеської міськради від 26 грудня 2002 року № 2216 "Про прийняття в експлуатацію будівель по АДРЕСА_1, ОСОБА_2 ".

Не погоджуючись з таким розпорядженням, ОСОБА_1 звернулася до суду з цим адміністративним позовом за захистом порушених, на її думку, прав та інтересів.

Дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи про оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій, перевіривши матеріали справи й заслухавши суддю-доповідача про обставини справи, колегія суддів дійшла таких висновків.

За приписами ч. 1 ст. 341 КАС України визначено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги.

Згідно з положеннями ч. 4 ст. 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до ч. 1, 2 та 3 ст. 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, ст. 2 та ч. 4 ст. 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду знаходить, що постанова Київського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2016 року та ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2016 року відповідають зазначеним вимогам процесуального закону, а доводи касаційної скарги є необґрунтованими з огляду на наступне.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 120 Земельного кодексу України (далі - ЗК України (2768-14) ) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

У разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду кількома особами право на земельну ділянку визначається пропорційно до часток осіб у праві власності жилого будинку, будівлі або споруди.

Отже, підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. При цьому ЗК України (2768-14) серед підстав набуття права на землю не визначає оформлення права на земельну ділянку.

Водночас, право на забудову виникає у особи, яка набула права на земельну ділянку на законних підставах, після здійснення нею дій, передбачених ст. 26 - 32 Закону України від 17 лютого 2011 року № 3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності" (далі - Закон № 3038-VI (3038-17) ).

Відповідно до п. "б" ст. 31 Закону № 3038-VI до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження щодо прийняття участі у прийнятті в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів у порядку, встановленому законодавством та здійснення в установленому порядку державного контролю за дотриманням законодавства, затвердженої містобудівної документації при плануванні та забудові відповідних територій.

Крім того, ст. 14 Закону України від 16 листопада 1992 року № 2780-XII "Про основи містобудування" визначено, що проведення робіт з прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів відноситься до компетенції виконавчих органів сільських, селищних, міських рад. Прийняття в експлуатацію приватних житлових будинків садибного типу, дачних і садових будинків, господарських споруд, прибудов, будівництво яких здійснено без залучення підрядних організацій, проводиться за результатами технічного обстеження будівельних конструкцій та інженерних мереж таких об`єктів.

За приписами п. 3.5 Положення про РА Одеської міськради, затвердженого рішенням виконавчого комітету Одеської міськради від 15 червня 1999 року № 524, установлено, що у галузі будівництва районна адміністрація приймає в експлуатацію завершені будівництвом об`єкти індивідуальної житлової забудови.

Як вбачається з матеріалів справи, спірне розпорядження від 26 грудня 2002 року № 2216 "Про прийняття в експлуатацію будівель по АДРЕСА_1, ОСОБА_2 " відповідачем прийнято на підставі акта прийому в експлуатацію споруджених (реконструйованих) об`єктів від 19 грудня 2002 року, за яким вказані вище приміщення прийняті до експлуатації державною технічною комісією.

Обґрунтовуючи свою позицію, ОСОБА_1 стверджує, що ОСОБА_2 здійснив самовільне будівництво по АДРЕСА_1 (прибудову літ. "А2", сарай літ. "І" та вбиральню літ. "Е"), оскільки у нього відсутні документи, які посвідчують право власності на земельну ділянку.

З цього приводу колегія суддів зазначає таке.

Як підтверджено матеріалами справи, земельна ділянка по АДРЕСА_1 у 1955 році в установленому законом порядку була надана ОСОБА_4 для індивідуального житлового будівництва, а у вересні 1969 року ОСОБА_5 (дружина ОСОБА_2 ) купила 7\25 частин житлового будинку за вказаною адресою. В подальшому рішенням народного суду Київського району м. Одеси від 18 липня 1983 року за ОСОБА_2 визнано право власності на 7\25 частин житлового будинку по АДРЕСА_1 .

Таким чином, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про безпідставність вказаних вище доводів скаржниці.

У своєму позові та касаційній скарзі ОСОБА_1 . звертає увагу, що ОСОБА_2 не отримував згоди інших співвласників будинку ( ОСОБА_7 і ОСОБА_8 ) на здійснення будівництва.

Колегія суддів також погоджується з твердженням судів попередніх інстанцій про необґрунтованість цих посилань, оскільки в жовтні та листопаді 2002 року ОСОБА_2 отримав згоду на узаконення проведеної ним прибудови до житлового будинку по АДРЕСА_1 від усіх наявних на той час співвласників. Вказане підтверджується особистими розписками ОСОБА_8, ОСОБА_9 та ОСОБА_7, які містяться у матеріалах справи.

Що стосується аргументів ОСОБА_1 про неправильне зазначення в спірному розпорядженні адреси ( АДРЕСА_1 замість АДРЕСА_1 ) і розміру площі прибудови (загальна площа 24,3 кв. м. в тому числі житлова 13,4 кв. м.), колегія суддів вважає вірними висновки судів першої та апеляційної інстанцій про необґрунтованість цих доводів, оскільки назва вулиці змінювалась при перекладі з російської мови на українську (з назви "Рассвета" на "Світанкова", а згодом - "Світанку"), а надані до суду копії технічних паспортів за 1999 та 2012 роки, висновок про технічний стан конструкцій частини будинку за 2001 рік свідчать, що прибудова літ. "А2" у будинку АДРЕСА_1 з моменту закінчення будівництва не змінювалась і має загальну площу 24,3 кв. м., в тому числі житлову 13,4 кв. м.

Ураховуючи викладене, Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що розпорядження Київської РА Одеської міськради від 26 грудня 2002 року № 2216 "Про прийняття в експлуатацію будівель по АДРЕСА_1, ОСОБА_2 " прийняте на підставі, у межах та спосіб, визначений законодавством, у зв`язку з чим відсутні підстави для його скасування.

Інших доводів та доказів, аніж ті, які були оцінені судами попередніх інстанцій, касаційна скарга не містить.

З огляду на викладене Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду знаходить, що постанова Київського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2016 року та ухвала Одеського апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2016 року є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.

Суд касаційної інстанції при прийнятті даного рішення також застосовує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в п. 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії", заява № 303-A, п. 29).

Відповідно до ст. 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення апеляційного суду, то відповідно до ст. 139 КАС України судові витрати не підлягають новому розподілу.

Керуючись ст. 341, 345, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Галицької районної адміністрації Львівської міської ради залишити без задоволення, постанову Київського районного суду м. Одеси від 28 квітня 2016 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2016 року залишити без змін.