Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Дерепи В.І. - головуючого (доповідача), Грека Б.М., Палія В.В., за участю повноважних представників: позивача - Нестеришина Я.С., відповідача - Зозулі О.Б., розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства "Вищий навчальний заклад "Міжрегіональна Академія управління персоналом" на постанову від 4 листопада 2013 року Київського апеляційного господарського суду у справі № 910/9776/13 за позовом Приватного акціонерного товариства "Київський мотоциклетний завод" до третя особа без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Приватного акціонерного товариства "Вищий навчальний заклад "Міжрегіональна Академія управління персоналом" ТзОВ "Прем'єр плюс" про визнання правочину частково недійсним,

Позивач звернувся до господарського суду м.Києва з позовом до відповідача про визнання недійсним пункту 1.1 договору № 44 від 20.10.2011 року, укладеного між сторонами у справі в частині встановлення площі належних позивачеві приміщень першого поверху адміністративно-побутового корпусу № 8 (літ.А) по вул.Сім'ї Хохлових, 8 в розмірі 825,4 кв.м та надання відповідачем позивачеві послуг з холодного водопостачання.

Рішенням господарського суду м.Києва від 4 липня 2013 року (суддя Пінчук В.І.) в позові відмовлено з тих підстав, що позивачем, всупереч вимог ст. 33 ГПК, не було надано суду обгрунтованих доказів того, що спірний пункт 1.1 договору суперечить вимогам діючого законодавства.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 14 жовтня 2013 року залучено до участі у справі третю особу без самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача ТзОВ "Прем'єр плюс".

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 4 листопада 2013 року рішення господарського суду скасовано та прийняте нове рішення, яким позов задоволений повністю. Визнано недійсним з моменту укладення положення пункту 1.1 договору № 44 від 20.10.2011 року, укладеного між сторонами у справі, в частині встановлення площі належних позивачеві приміщень першого поверху адміністративно-побутового корпусу № 8 (літ.А), розташованого по вул.Сім'ї Хохлових, 8 загальною площею 825,40 кв.м та надання відповідачем позивачеві послуг з холодного водопостачання.

У касаційній скарзі скаржник просить вказану постанову апеляційного господарського суду скасувати, як прийняту з порушенням норм матеріального і процесуального права, а рішення місцевого господарського суду залишити без змін.

Перевіривши матеріали справи та на підставі встановлених в ній фактичних обставин, проаналізувавши правильність застосування апеляційним господарським судом при прийнятті оскаржуваної постанови норм матеріального і процесуального права, суд вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Звертаючись з даним позовом до суду позивач, в обгрунтування заявлених позовних вимог, посилався на те, що при укладенні спірного договору було допущено помилку, а саме у п.1.1 договору № 44 від 20.10.2011 року замість фактично належних позивачу приміщень першого поверху адміністративно-побутового корпусу № 8 (літ.А), розташованого по вул.Сім'ї Хохлових, 8 загальною площею 223,1 кв.м зазначено загальний метраж 825,40 кв.м, що є підставою для визнання його недійсним на підставі ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.

Як правильно було встановлено судом першої інстанції, 20 жовтня 2011 року між сторонами у справі був укладений договір № 44 про надання послуг з передачі теплової енергії для потреб опалення.

Згідно спірного п.1.1 укладеного договору, відповідач (постачальник) зобов'язався надавати позивачу як власнику частини нежитлового приміщення першого поверху адміністративно-побутового корпусу №8 (літ.А), розташованого по вул.Сім'ї Хохлових, 8 загальною площею 825,4 кв. м послуги по забезпеченню тепловою енергією у вигляді: гарячої води на потреби опалення - в період опалювального сезону та холодного водопостачання і водовідведення - протягом року.

Відповідно до ч.1 статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

У відповідності до ч.1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків, внаслідок невідповідності вчинених дій вимогам закону.

Вирішуючи спір про визнання угоди (правочину) недійсною, господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Частинами 1-3 статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Приймаючи постанову про скасування рішення місцевого господарського суду та задовольняючи позовні вимоги позивача щодо визнання недійсним спірного пункту укладеного договору, апеляційний господарський суд виходив з того, що на підставі договору купівлі-продажу нерухомого майна від 12.10.2006 року позивач продав ТзОВ "Прем'єр плюс" нежилі приміщення першого поверху корпусу № 8 (літ.А) по вул. Сім'ї Хохлових, 8 загальною площею 1392,5 кв.м.

Згідно технічного паспорту Київського міського бюро технічної інвентаризації загальна площа приміщень, що належала позивачеві до укладення цього договору складала 1615,6 кв.м, а тому після відчуження частини приміщень ТзОВ "Прем'єр плюс" позивачу належать приміщення першого поверху адміністративно-побутового корпусу № 8 (літ.А) по вул. Сім'ї Хохлових, 8 загальною площею 223,1 кв.м.

Суд апеляційної інстанції вважав, що оскільки у зв'язку з цим позивачеві не можуть належати приміщення першого поверху адміністративно-побутового корпусу № 8 (літ.А) по вул. Сім'ї Хохлових, 8 загальною площею 825,4 кв.м і витрати позивача на оплату послуг відповідача за 602,3 кв.м цих приміщень є необгрунтованими, то позовні вимоги Приватного акціонерного товариства "Київський мотоциклетний завод" в частині визнання недійсним спірного пункту 1.1 договору № 44 від 20.10.2011 року слід задовольнити.

Проте, з вказаними висновками апеляційного господарського суду погодитись не можна, враховуючи наступне.

Розглядаючи даний спір та приймаючи оскаржувану постанову у справі, апеляційний господарський суд не звернув уваги та не дав належної правової оцінки тим обставинам, що спірний договір є таким, що укладений з дотриманням вимог ст.ст. 203, 205, 207 ЦК України.

Також, апеляційний господарський суд не врахував встановленого факту наявності та визнання зі сторони позивача перед відповідачем боргу в розмірі 59891,42 грн. за спірним договором № 44 від 20.10.2011 року, що підтверджується підписаною між сторонами у справі угодою про погашення заборгованості від 09.08.2012 року без будь-яких застережень.

Суд апеляційної інстанції, також не врахував, що правовідносини сторін з постачання питної води та приймання стічних вод існували між сторонами з березня 2005 року відповідно до укладеного між сторонами у справі договору № 05555/5-10/МЗ-80 від 25.03.2005 року.

За вказаних обставин, суд вважає, що висновки апеляційного господарського суду в тому, що у позивача були наявні підстави для звернення з даним позовом до відповідача про визнання недійсним спірного пункту договору, визнати законними і обгрунтованими не можна, оскільки вони спростовуються зібраними у справі доказами та протирічать вимогам цивільного законодавства щодо підстав недійсності правочину.

Поряд з цим, відмовляючи позивачеві в позові, місцевий господарський суд дійшов правильного висновку про відсутність доказів підтверджуючих факт наявності підстав щодо визнання недійсним спірного пункту договору № 44 від 20.10.2011 року.

Тому, судова колегія погоджується з тим, що місцевий господарський суд дійшов правильного висновку про необгрунтованість заявлених позивачем вимог і відмовив позивачеві в задоволені його позовних вимог про визнання недійсним пункту 1.1 договору № 44 про надання послуг з передачі теплової енергії для потреб опалення від 20 жовтня 2011 року за безпідставністю цих вимог.

Враховуючи наведене, суд вважає, що постанова апеляційної інстанції, як прийнята з порушенням норм матеріального і процесуального права, зокрема, ст. 43 ГПК, не може залишатись без змін і підлягає скасуванню.

Перевіряючи законність і обгрунтованість прийнятого місцевим господарським судом рішення у справі суд вважає, що суд першої інстанції повно і всебічно з'ясував та перевірив всі обставини у справі, дав належну правову оцінку доказам і прийняв законне і обгрунтоване рішення, яке необхідно залишити без змін.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 4 листопада 2013 року скасувати, задовольнивши касаційну скаргу.

Рішення господарського суду м.Києва від 4 липня 2013 року залишити без змін.