Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Черкащенка М.М. - головуючого, (доповідач) Нєсвєтової Н.М., Студенця В.І. розглянувши матеріали касаційної скаргиПАТ "Рівнеазот"на постанову та на рішення Київського апеляційного господарського суду від 16.08.2012 року господарського суду міста Києва від 06.07.2012 рокуу справі господарського судуміста Києва за позовом ПАТ "Рівнеазот"доНАК "Нафтогаз України" про визнання недійсним договору в засіданні взяли участь представники:

- позивача:Бруль А.С.- відповідачаМельник В.В.

У квітні 2012 року ПАТ "Рівнеазот" звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до НАК "Нафтогаз України" про визнання недійним договору поставки природного газу №10/09-П від 31.10.2009 року, укладеного між сторонами.

Рішенням господарського суду міста Києва від 06.07.2012 року в задоволенні позову відмолено. Відмовляючи в задоволені позову, місцевий господарський суд мотивував недоведеністю обставин, за наявності яких, спірний договір може бути визнаний недійсним.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 16.08.2012 року рішення місцевого господарського суду від 06.07.2012 року залишено без змін.

Не погоджуючись з прийнятими рішеннями, ПАТ "Рівнеазот" подало касаційну скаргу, в якій просить рішення господарського суду міста Києва від 06.07.2012 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.08.2012 року скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог.

В обґрунтування своїх вимог, скаржник посилається на неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права, що призвело до прийняття незаконних судових рішень.

Колегія суддів, розглянувши наявні матеріали, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, 31.10.2009 року між НАК "Нафтогаз України" (як продавцем) та ВАТ "Рівнеазот" (правонаступником якого є позивач) (як покупцем), був укладений договір поставки природного газу №10/09-П, за умовами якого, продавець зобов'язався у лютому -червні 2009 року передати у власність покупцю, а покупець -прийняти та оплатити на умовах даного договору природний газ, в обсязі, вказаному в розділі 2 договору, що становить 132.169.114 куб.м.

Згідно п.3.2, п.3.3 договору, приймання-передача газу оформлюється шляхом підписання сторонами актів приймання-передачі газу. З дня підписання сторонами зазначених актів, до покупця переходить право власності на газ.

Загальна сума договору становить 315 865 678,78 грн. (п.4.2 договору), яка має бути сплачена покупцем відповідно до узгодженого п.5.1 договору графіку з листопада 2009 року по червень 2010 року.

Судами було встановлено, що на виконання умов договору, відповідач передав, а позивач прийняв природний газ у кількості, визначеній договором, що підтверджено відповідними актами приймання -передачі.

Позивач просить визнати недійсним зазначений договір поставки з тих підстав, що спірний договір був укладений позивачем на вкрай невигідних для нього умовах та під впливом тяжких обставин.

Під невигідним умовами позивач вказує: високу ціну на природний газ; п.5.5 договору, відповідно до якого, відповідач має право припинити постачання газу у разі невиконання позивачем своїх зобов'язань за договором; а також п.10.2 договору, який передбачає умови, за яких спірний договір може бути розірваний в односторонньому випадку.

Тяжкими обставинами, за переконанням позивача є його скрутний фінансовий стан.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 ЦК України, сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного Кодексу України (435-15) , інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків (ст.ст. 11, 626 ЦК України), які мають виконуватись належним чином і в установлений строк, відповідно до договору (ст. 526 ЦК України), одностороння відмова від виконання зобов'язання не допускається (ст. 525 ЦК України).

Відповідно до ст. 617 ЦК України особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталось в наслідок випадку, або непереборної сили.

Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов'язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів потрібних для виконання зобов'язання, відсутність у боржника відповідних коштів.

Частиною 1 статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою ст.203 цього Кодексу, а саме - зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч.3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Так, частиною 1 ст. 233 ЦК України, встановлено, що правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Правочин який вчиняється особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризується тим, що особа вчиняє їх добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини. За відсутності тяжких обставин потерпіла особа взагалі або на зазначених умовах не укладала би правочин.

За переконанням колегії суддів, тяжка обставина є оцінювальною категорією і має визначатися судом з урахуванням всіх обставин справи. Сторона, яка оскаржує правочин, повинна довести, що за відсутності тяжких обставин вона взагалі, або на зазначених умовах не укладала би правочин.

При цьому, наявність тяжких обставин, а саме відсутність грошових коштів та банкрутство, є наслідком підприємницької діяльності позивача, яку він здійснює на свій ризик.

У пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6.11.2009р. №9 "Про судовому практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) , зазначено, що правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім'ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутству та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти таких правочин.

Судами попередніх інстанцій встановлено та з матеріалів справи вбачається, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що на момент укладення спірного договору він перебував у скрутному фінансовому становищі, яке б виражалося у відсутності коштів для нормального ведення господарської діяльності, чи для нього існувала загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно було укласти правочин на умовах, які позивач вважає невигідними. При цьому, невигідність умов, доведена також не була.

Відповідно до ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

З огляду на вищевикладене колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій стосовно того, що наведені позивачем доводи, не можуть бути підставою для визнання оспорюваного договору недійсним з підстав, наведених у позовній заяві.

Відповідно до вимог ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Касаційна інстанція не має права вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

З урахуванням меж перегляду справи в суді касаційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржувані судові рішення є такими, що прийняті на підставі повного, всебічного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи, з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, а тому, відсутні підстави для їх зміни чи скасування.

Щодо доводів скаржника, викладених у касаційній скарзі, то вони не приймаються судом касаційної інстанції до уваги, оскільки не спростовують висновків суду, покладених в основу оскаржуваних судових рішень, а лише зводяться до переоцінки досліджених судами доказів та встановлених обставин справи, що не віднесено до компетенції суду касаційної інстанції.

Виходячи з викладеного та керуючись ст.ст. 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,

Касаційну скаргу залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 16.08.2012 року та рішення господарського суду міста Києва від 06.07.2012 року у справі №5011-69/5329-2012 залишити без змін.