5002-33/4288-2011 Про визнання права власності на будівлю рятувальної станції за громадською організацією "Товариство рятування на водах України" та визнання недійсним рішення виконкому міської ради на підставі якого видано свідоцтво про право власності на зазначену будівлю - 11.10.2012 Прийняття

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора Автономної Республіки Крим в інтересах держави в особі Фонду державного майна України на постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 11.07.2012 у справі № 5002-33/4288-2011 господарського суду Автономної Республіки Крим за позовом громадської організації "Товариство рятування на водах України"до:Виконавчого комітету Алупкінської міської ради, Верховної Ради України треті особи: Комунальне підприємство Алупкінської міської ради "Алупкінське БТІ", Кримська республіканська рятувально-водолазна служба про визнання права власності та визнання недійсним рішення,за участю представників позивача:Лисак Л.В.,відповідачів:не з'явились, ГПУ: Ходаківський М.П.,ФДМУ: Дембовська В.В.,

У жовтні 2011 року громадська організація "Товариство рятування на водах України" звернулась до господарського суду з позовною заявою до виконавчого комітету Алупкінської міської ради АР Крим та Верховної Ради України, в якій, згідно з подальшим уточненням, просила суд визнати за нею право власності на будівлю рятувальної станції літ. А, (рятувальна станція) загальною площею 66,7 кв.м., в тому числі приміщення першого поверху 1-1 площею 9,3 кв.м., 1-2 площею 13,1 кв.м., 1-3 площею 9,3 кв.м., 1-4 площею 8,4 кв.м., а також приміщення другого поверху 2-1 площею 7,5 кв.м., 2-2 площею 6,0 кв.м., які розташовані за адресою: АР Крим, м. Алупка, Палацове Шосе, 20, та визнати недійсним рішення виконавчого комітету Алупкінської міської ради № 71 від 09 березня 2004 року, на підставі якого видано свідоцтво про право власності на нежитлову будівлю літ. А рятувальної станції, розташовану за адресою: АР Крим, м. Алупка, Палацове Шосе, 20.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що оспореним рішенням виконавчого комітету Алупкінської міської ради спірне майно було необгрунтовано віднесено до державної власності, тоді як, за доводами позивача, саме він на законних підставах набув право власності на нього, відтак, оскільки це право не визнають відповідачі, позивач також просив суд захистити наявне право шляхом його визнання.

Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 24.11.2011, залишеним без змін постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 11.07.2012, позовні вимоги задоволено повністю.

Не погоджуючись з прийнятими у справі судовими рішеннями, заступник прокурора Автономної Республіки Крим в інтересах держави в особі Фонду державного майна України подав касаційну скаргу до Вищого господарського суду України, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення про відмову в позові.

Підтримуючи правову позицію прокурора, Фонд державного майна України надіслав до Вищого господарського суду пояснення, в яких також просить оскаржені судові рішення скасувати та відмовити в позові.

Так, прокурор та Фонд державного майна України посилаються на те, що судами попередніх інстанцій надано неправильну оцінку встановленим обставинам та наявним у справі доказам, неправильно застосовано норми матеріального права, які були чинними на час передачі спірного майна від Міністерства житлово-комунального господарства УРСР Республіканському товариству рятування на водах Української РСР, а також положення чинного законодавства, та всупереч приписам процесуального законодавства, задоволено позовні вимоги за відсутності належних і достатніх доказів їх обґрунтованості.

Переглянувши в касаційному порядку оскаржені постанову апеляційного суду та рішення місцевого суду, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Як встановлено господарськими судами та вбачається з матеріалів справи, позивач зареєстрований в якості всеукраїнської громадської організації 07.12.1992, про що свідчить Свідоцтво про реєстрацію об'єднання громадян № 342 від 07.12.1992 та Статут товариства рятування на водах України, зареєстрований Міністерством юстиції України 07.12.1992, відповідно до якого позивач є всеукраїнською громадською організацією, яка об'єднує громадян і створена у результаті їхнього вільного волевиявлення на основі добровільності і спільності інтересів в досягненні мети та завдань, передбачених цим статутом. Товариство рятування на водах України створене Установчим з'їздом товариства рятування на водах Української РСР 08.10.1970 та здійснює свою діяльність відповідно до Конституції України (254к/96-ВР) , Закону України "Про об'єднання громадян" (2460-12) , Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" (755-15) , інших законодавчих актів, що регулюють діяльність громадських організацій (пункти 1.1-1.3 статуту).

Згідно з п. 5.1 Статуту товариства рятування на водах України його кошти формуються за рахунок: індивідуальних членських внесків, колективних членських внесків, надходжень від господарської діяльності, створених Товрятводом України госпрозрахункових організацій, підприємств; добровільних благодійних пожертвувань, та інших внесків громадян, установ та організацій.

Відповідно до ст. 21 Закону України від 16.06.1992 № 2460-XII "Про об'єднання громадян" об'єднання громадян може мати у власності кошти та інше майно, необхідне для здійснення його статутної діяльності.

На підставі постанови Президії Центральної ради Республіканського товариства рятування на водах УРСР від 03.11.1988 від Міністерства житлово-комунального господарства УРСР прийняті безоплатно усі рятувальні служби, станції, пости, маневрово-пошукові групи, приміщення, будівлі та споруди, майно та інші матеріальні цінності.

Факт приймання-передачі підтверджено відповідним актом від 22.02.1989.

Приймаючи рішення про задоволення позовних вимог, господарські суди виходили з факту доведеності позивачем зазначених ним у позові обставин справи, які беззаперечно підтверджують той факт, що у останнього виникло право власності на спірне нерухоме майно, відтак, оскаржене ним рішення, на підставі якого право власності на спірне майно зареєстроване за державою, є незаконним.

Проте, колегія суддів не може погодитись з такими висновками судів з огляду на їх передчасність.

Так, відповідно до Статуту Кримська республіканська рятувально-водолазна служба заснована рішенням Ради Міністрів УРСР від 25.07.1988 №199, є бюджетною організацією, яка заснована на державній власності і підпорядкована відділу рятувально-водолазної служби України при Товаристві рятування на водах України.

Згідно довідки з Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України Кримська республіканська рятувально-водолазна служба є державною організацією.

Разом із тим, відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи, довідки з ЄДРПОУ та Статуту Товариство рятування на водах України зареєстровано у грудні 1992 року і є всеукраїнською громадською організацією.

Крім того, посилаючись на розпорядження голови Ради Міністрів УРСР № 472-р від 02.11.1988 та на акт приймання-передачі майна від 03.12.1988, суди не дослідили чи входили до складу переданого майна спірні приміщення, коли за які кошти було збудовано і введено в експлуатацію спірне майно, та не врахували, що перебування майна на балансі організації саме по собі не свідчить про те, що таке майно належить останній на праві власності.

В матеріалах справи відсутній технічний паспорт на вказані приміщення, а отже сам предмет позову не був належним чином визначений позивачем та досліджений попередніми судовими інстанціями.

Стаття 328 Цивільного кодексу України передбачає підстави набуття права власності, відповідно до якої право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Суди в оскаржуваних рішеннях, зазначивши, що згідно Положення про водолазну службу на воді, яке розроблено на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 03.01.1996 №5 (5-96-п) та на підставі акта від 19.02.1998 рятувально-водолазні станції були передані Кримській Республіканській рятувально-водолазній службі в тимчасове безоплатне користування, яка згідно з п. 1.1, п. 1.2 Статуту є бюджетною установою, заснованою на державній власності та підпорядкована Відділу рятувально-водолазної служби України при Товаристві рятування на водах України, суди не дослідили на підставі яких саме повноважень товариство рятування на водах України, яке має статус всеукраїнської громадської організації зобов'язало наказом від 30.07.2008 №18 передати майно та основні фонди Кримської республіканської водолазної служби на баланс товариства рятування на водах України, тобто із державної власності на баланс громадської організації.

Відповідно до ст. 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності, відповідно до ст. 392 Цивільного кодексу України.

Згідно зі ст. 392 Цивільного кодексу України метою використання позову про визнання права власності є усунення невизначеності відносин власності щодо індивідуально визначеного майна. Умовою задоволення позову про визнання права власності на майно є наявність у позивача достатніх доказів, що підтверджують його право на майно.

Вирішуючи спір, суди попередніх інстанцій, визнавши право власності на спірний об'єкт нерухомості за Товариством рятування на водах України, не дали відповідної правової оцінки зазначеним фактам, при наявності суперечливих даних щодо володіння і користування спірним майном, належним чином не з'ясували характер спірних правовідносин, правовий статус спірного майна, дійсні права та обов'язки сторін, не залучили всіх осіб, прав та обов'язків яких може стосуватись судове рішення у даній справі, зокрема, Фонд державного майна України.

Отже, суди попередніх судових інстанцій припустились неправильного застосування приписів ч. 1 ст. 47 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та ч. 1 ст. 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до ч. 1 ст. 111-10 Господарського процесуального кодексу України є підставою для скасування судових рішень у справі.

Враховуючи, що касаційна інстанція відповідно до ч. 2 ст. 111-7 Господарського процесуального кодексу України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, справа підлягає передачі на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Під час нового розгляду заявлених позовних вимог господарському суду слід врахувати наведені в даній постанові вказівки, дослідити всі необхідні для правильного вирішення спору докази, всебічно, повно і об'єктивно розглянути в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності, та прийняти відповідне рішення.