22/17 Про стягнення заборгованості та штрафних санкцій за спожиту теплову енергію - 28.03.2012 Прийняття

Акціонерна енергопостачальна компанія "Київенерго" в особі Структурного відокремленого підрозділу "Енергозбут Київенерго" звернулася до господарського суду міста Києва з позовом та просила суд стягнути з відповідача –Житлово-будівельного кооперативу "Хімік-13" 199 187,16 грн. заборгованості, у т.ч. 168 163,18 грн. основної заборгованості, 15 112,05 грн. пені, 4 319,05 грн. процентів річних та 11 592,88 грн. збитків від інфляції.

В обгрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що відповідач не виконав взятих на себе зобов’язань в частині здійснення остаточного розрахунку за спожиту теплову енергію відповідно до умов договору № 1630051 від 01.12.1998 р. (т.1 а.с.2-4).

Відповідач у справі – ЖБК "Хімік-13" у відзиві на позов зазначає, що заявлені вимоги є необгрунтованими, та просить у їх задоволенні відмовити (т.1 а.с.74-76).

Рішенням господарського суду міста Києва від 18.03.2011 р. позов задоволено повністю (т.1 а.с.181-184).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що:

- відповідач не здійснив остаточних розрахунків за спожиту теплову енергію;

- за порушення виконання зобов'язання договором встановлена відповідальність у вигляді пені, вимога про стягнення якої обгрунтовано заявлена позивачем;

- за порушення виконання грошових зобов’язань ст. 625 ЦК України встановлено відповідальність у вигляді зобов’язання сплатити суму боргу з урахуванням інфляції та трьох процентів, у зв’язку з чим вимоги позивача у цій частині мотивовані.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 12.12.2011 р. рішення господарського суду міста Києва від 18.03.2011 р. залишено без змін (т.2 а.с.68-72).

Не погоджуючись з прийнятими судовими актами, ЖБК "Хімік-13" звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою та просить їх скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Вимоги касаційної скарги мотивовані порушенням судами норм матеріального та процесуального права (т.2 а.с.76-80).

Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального і процесуального права при винесенні оспорюваних судових актів, знаходить касаційну скаргу такою, що підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Під час вирішення спору по суті та перегляду прийнятого рішення в апеляційному порядку, судами першої та апеляційної інстанцій встановлені наступні обставини.

01.12.1998 р. між сторонами у справі укладено договір на постачання теплової енергії у гарячій воді № 1630051, згідно умов якого позивач приймає на себе зобов’язання надавати відповідачу за плату послуги з постачання теплової енергії у гарячій воді, а відповідач зобов'язується прийняти і оплатити надані послуги.

Зазначений договір є підставою для виникнення у його сторін господарських зобов’язань, а саме майново-господарських зобов’язань.

Так, згідно ст. 173 ГК України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених ГК України (436-15) , в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Однією з підстав виникнення господарського зобов’язання, згідно ст. 174 ГК України, є господарський договір.

При цьому, відповідно до ч. 1 ст. 175 ГК України, майново-господарські зобов’язання, які є одним із видів господарських зобов’язань, - це цивільно-правові зобов'язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов'язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Предметом спору у даній справі є обов’язок відповідача оплатити надані позивачем послуги за договором.

Майнові зобов'язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються ЦК України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених ГК України (436-15) , що визначено ст. 175 ГК України.

Згідно п. 1 ст. 193 ГК України, суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. При цьому, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення ЦК України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених ГК України (436-15) .

Так, в силу ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України (435-15) , інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін); зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Умовами договору передбачено, що розрахунки за фактично надані послуги здійснюються відповідачем не пізніше 25 числа поточного місяця (п.3 додатку № 4 до договору).

Судами встановлено, що позивачем надані послуги у період з 01.12.2009 р. по 01.12.2010 р. на суму 168 163,18 грн., що підтверджується довідкою про надходження коштів за спожиту теплову енергію за договором № 1630051, табуляграмами за спірний період, відомостями обліку споживання теплової енергії, що затверджені ЖБК "Хімік-13". Крім того, сума сплачених коштів у спірному періоді, що зазначена в довідці позивача, підтверджена відповідачем при складанні акта звіряння розрахунків за теплову енергію, який підписаний сторонами та скріплений печатками.

Між тим, відповідач за надані позивачем послуги не розрахувався.

Оскільки судами встановлено, що відповідач не виконав взяті на себе зобов’язання з оплати наданих послуг у визначений строк, допустивши заборгованість у розмірі 168 163,18 грн., ними зроблено висновок про обґрунтованість вимог позивача щодо стягнення з відповідача основної заборгованості у вказаному розмірі.

Однак, задовольняючи позовні вимоги, суди не врахували наступні обставини.

Так, в силу ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 6 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" від 09.04.1999 p. № 586-XIV, на виконання Конституції України (254к/96-ВР) , законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, власних і делегованих повноважень голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів –накази.

Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.

Порядок набрання чинності нормативно-правовими актами, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, до яких віднесені місцеві державні адміністрації, визначено п. 3 Указу Президента України від 03.10.1992 р. № 493/92 "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" (493/92) , відповідно до якого вказані нормативно-правові акти набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.

Пунктом 2 вищевказаного Указу передбачено, що державна реєстрація здійснюється в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, що зачіпають права, свободи й інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 р. № 731 (731-92-п) .

Положенням встановлений обов'язок міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління та контролю своєчасно подавати на державну реєстрацію нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян та не допускати випадків направлення на виконання нормативно-правових актів, що не пройшли державну реєстрацію.

Відповідно до п. п. 1,2 Положення, державна реєстрація нормативно-правового акта полягає у проведенні правової експертизи на відповідність його Конституції (254к/96-ВР) та законодавству України, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) і протоколам до неї, міжнародним договорам України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, а також з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, прийнятті рішення про державну реєстрацію цього акта, присвоєнні йому реєстраційного номера та занесенні до Єдиного державного реєстру нормативно-правових актів. Державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер.

Враховуючи наведене, розпорядження Київської міської державної адміністрації підлягають обов'язковій державній реєстрації (аналогічна позиція міститься у постанові Верховного Суду України від 28.11.2011 р., яка є обов'язковою, в силу ст. 11128 ГПК України (1798-12) ).

Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, всупереч вищенаведеній постанові ВСУ, розпорядження Київської міської державної адміністрації № 1192 від 15.10.2009 р. (ra1192017-09) "Про затвердження тарифів на опалення і постачання гарячої води для населення" та № 1333 від 30.11.2009 р. (ra1333017-09) "Про затвердження тарифів на теплову енергію, встановлення та погодження тарифів на комунальні послуги з централізованого опалення і постачання гарячої води для населення", які застосовувались у спірному періоді, не пройшли державної реєстрації.

Отже, зважаючи на наведене, судами неправомірно прийняті до уваги вищевказані розпорядження КМДА та не перевірено наявності розпоряджень, які відповідають вимогам Указу Президента України "Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади" (493/92) та можуть бути підставою для нарахування плати за спожиті відповідачем послуги.

При цьому, з'ясування вказаних обставин є необхідним для встановлення факту наявності підстав для оплати відповідачем послуг, наданих у спірний період.

В силу ст. 1117 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. При цьому, касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Враховуючи неповне з’ясування обставин справи, які підлягали встановленню для правильного вирішення спору, що є порушенням норм процесуального права, які не можуть бути виправлені судом касаційної інстанції, а також межі перегляду справи у касаційному порядку, визначені ст. 1117 ГПК України, прийняті у справі судові акти підлягають скасуванню, а справа –направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.1115, 1117, 1119- 11111 ГПК України (1798-12) , колегія суддів

1. Касаційну скаргу Житлово-будівельного кооперативу "Хімік-13" задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 18.03.2011 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 12.12.2011 р. у справі № 22/17 скасувати.