Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :

за участю представників сторін:

позивача – не з'явились, відповідача –ОСОБА_1. дов. від 19.03.2012 р.,

Рішенням Господарського суду Донецької області від 28.03.2011 р. (суддя –Забарющий М.І.) стягнуто з ТОВ "ДАК" на користь ТОВ "Скип-М" –80 000 грн. безпідставно набутих коштів, 2 256 грн. 98 коп. річних, 5 136 грн. 02 коп. інфляційних, 873 грн. 93 коп. витрат на сплату держмита та 235 грн. 83 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В решті вимог позивачу у позові відмовлено.

Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 11.10.2011 р. (судді – Приходько І.В., Донець О.Є., Ломовцева Н.В.) рішення господарського суду Донецької області від 28.03.2011 р. частково скасовано. Відмовлено у задоволенні позову ТОВ "СКИП-М" до ТОВ "ДАК" про стягнення інфляційних в сумі 5 198,44 грн. та 3 % річних в сумі 2 256,98 грн. В решті рішення господарського суду Донецької області від 28.03.2011 р. у справі № 23/12 залишено без змін. Абзац 1 резолютивної частини рішення господарського суду Донецької області від 28.03.2011 р. у справі № 23/12 викладено в наступній редакції: "Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "ДАК" (м. Краматорськ, вул. Двірцева, 26, ЄДРПОУ 30201289) на користь товариства з обмеженою відповідальністю "СКИП-М"(м. Донецьк, вул. Артема, 169в/60, ЄДРПОУ 32645043) 80 000 грн. безпідставно набутих коштів, 800 грн. витрат на сплату держмита та 215,88 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу". Стягнуто з товариства з обмеженою відповідальністю "СКИП-М" на користь товариства з обмеженою відповідальністю "ДАК" витрати зі сплати державного мита, сплаченого при зверненні з апеляційною скаргою, в сумі 37,25 грн.

Не погоджуючиcь з рішенням місцевого господарського суду та постановою апеляційного господарського суду, ТОВ "ДАК" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати, мотивуючи скаргу доводами про порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Розглянувши матеріали справи, оцінивши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Вищого господарського суду України прийшла до висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи із наступного.

Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити постанову апеляційного господарського суду без змін, а скаргу без задоволення.

Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що постанова апеляційного господарського суду прийнята з дотриманням вимог матеріального та процесуального права.

З матеріалів справи вбачається, що ТОВ "СКИП-М" звернулось до господарського суду з позовом до ТОВ "ДАК" про стягнення безпідставно набутих коштів в розмірі 80 000 грн., інфляційних витрат в сумі 5 198,44 грн. та 3 % річних в сумі 2 256,98 грн. (згідно уточнень позовних вимог).

Вказані вимоги позивач обґрунтовував платіжними дорученнями № 2 від 12.03.2010 р. та № 36 від 23.04.2010 р., згідно яких, ним помилково перераховано відповідачу 30 000 грн. та 50 000 грн., з призначенням платежу "оплата за виготовлення розподільчого вала згідно рахунку б/н від 11.03.2010 р...".

В обґрунтування підстав позову позивач посилався на відсутність між сторонами господарських договорів, у тому числі й щодо виготовлення розподільчого вала; неотримання ним рахунку на оплату, та будь-якої продукції від відповідача.

Відповідно до ст. 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Обов’язковою умовою застосування вказаної статті є відсутність правової підстави для набуття, збереження майна однією особою за рахунок іншої особи.

Відповідно до ст. ст. 33, 34 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

В обґрунтування своїх заперечень відповідач надав договір № 1 від 15.03.2010 р., рахунки б/н від 11.03.2010 р. та № 5 від 22.04.2010 р. в якості доказів існування між сторонами договірних відносин.

З матеріалів справи вбачається, що згідно умов договору, виконавець (відповідач) зобов’язався здійснити, а замовник (позивач) прийняти за актом прийому-передачі та оплатити на умовах 100% передплати послуги з виготовлення валу розподільчого з наступним зміцненням опорних шийок (п.п. 1.1, 2.2, 3.1). Сума договору складає 135 000 грн. з ПДВ (п. 2.1).

Однак, у платіжних дорученнях № 2 від 12.03.2010 р. та № 36 від 23.04.2010 р. у графі "призначення платежу" зазначено "оплата за виготовлення розподільчого вала згідно рахунку б/н від 11.03.2010 р...".

З огляду на наведене, судами попередніх інстанцій правомірно відзначено, що відповідачем не було доведено, що позивачем була здійснена передплата саме за умовами вказаного договору.

До того ж, з тексту наданих до апеляційної інстанції копій рахунків б/н від 11.03.2010 р. та № 5 від 22.04.2010 р., не вбачається, що вони були виставлені саме на виконання умов договору. Загальна сума договору складає 135 000 грн., і дорівнює сумі 100% передплати, що повинна бути сплачена замовником. Однак, позивачем за спірними платіжними дорученнями перераховано тільки 80 000 грн.

За таких обставин, попередні судові інстанції дійшли обґрунтованого висновку про те, що грошові кошти в розмірі 80 000 грн. були перераховані позивачем не на виконання умов договору № 1, з огляду на що, судом першої інстанції обґрунтовано було задоволено позовні вимоги про стягнення 80 000 грн., як безпідставно набутих коштів відповідно до ст. 1212 ЦК України.

Разом з цим, погоджуючись з висновками суду в частині стягнення 80 000 грн. безпідставно набутих коштів, апеляційний господарський суд дійшов висновку про те, що стягнута сума за правовою природою не може вважатися грошовим зобов’язанням, а тому положення статті 625 ЦК України у даному випадку не підлягають застосуванню.

Апеляційний господарський суд відзначив, що згідно ст. 1214 ЦК України, у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (ст. 536 ЦК України).

Оскільки розрахунку з відповідним обґрунтуванням згідно вказаних статей, позивачем надано не було, апеляційний господарський суд скасував рішення місцевого господарського суду в частині стягнення з відповідача 2 256 грн. 98 коп. річних, 5 136 грн. 02 коп. інфляційних витрат, нарахованих на підставі ст. 625 ЦК України.

Колегія суддів не погоджується вказаним висновком апеляційного господарського суду з огляду на наступне.

Передбачене право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору; а тому інфляційні нарахування на суму боргу та проценти річних входять до складу грошового зобов'язання.

За правилами частини 2 статті 1214 Цивільного кодексу України у разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними (стаття 536 цього Кодексу).

Статтею 536 Цивільного кодексу України передбачено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

В силу частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Оскільки, відповідач повинен був повернути повивачу безпідставно набуті грошові кошти, в силу ст. 1212 ЦК України, то у позивача виникло право на стягнення інфляційних витрат та трьох процентів річних від простроченої суми як наслідок відшкодування матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) за користування утримуваними боржником грошовими коштами.

Разом з цим, обов’язок повернути кошти виникає, як зобов’язання особи, яка з певного часу неправомірно користується чужими грошовими коштами.

З матеріалів справи вбачається, що позивачем було здійснено розрахунок суми інфляційних витрат та трьох процентів річних з моменту здійснення платежів відповідно до платіжних доручень № 2 від 12.03.2010 р. та № 36 від 23.04.2010 р.

Однак, вимога повернути безпідставно набуті кошти була направлена відповідачу тільки 14.09.2010 р. (т. 1 а.с. 9).

За таких обставин, позивачем невірно був визначений період нарахування суми інфляційних витрат та трьох відсотків річних, що виключає правильність нарахування цієї суми позову.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що позовні вимоги в частинні стягнення інфляційних витрат та трьох відсотків річних задоволенню не підлягають, але з інших підстав ніж зазначив апеляційний суд.

В судовому засіданні оголошена вступна та резолютивна частини постанови.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, п. 1 ст. 1119, 11111 ГПК України (1798-12) , суд

Касаційну скаргу Товариства з обмежено відповідальністю "ДАК" залишити без задоволення.

Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 11.10.2011 року у справі № 23/12 Господарського суду Донецької області залишити без змін.

Поновити виконання постанови від 11.10.2011 року Донецького апеляційного господарського суду.