Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Могила С.К. (головуючого),

Борденюк Є.М.,

Вовка І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу іноземного підприємства "Технопарк" на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.01.2011 року у справі № 31/317-10 за позовом іноземного підприємства "Технопарк" до товариства з обмеженою відповідальністю "Райффайзен Лізинг Аваль" про визнання недійсним договору,

У жовтні 2010 року позивач звернувся до господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до відповідача про визнання недійсним договору фінансового лізингу у зв'язку із неузгодженістю істотних умов цього договору, укладенням його з боку відповідача без необхідного обсягу цивільної дієздатності та не спрямованістю на реальне настання правових наслідків, обумовлених ним.

Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 23.11.2010 року (суддя Єременко А.В.) справу направлено за підсудністю до господарського суду міста Києва на підставі ч. 1 ст. 15 та ч. 1 ст. 17 ГПК України.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.01.2011 року (судді Голяшкін О.В., Мороз В.Ф., Білецька Л.М) зазначену ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі позивач вважає, що судами порушено норми процесуального права, і тому просить прийняті ними рішення скасувати та справу передати на розгляд до господарського суду Дніпропетровської області.

Відзив на касаційну скаргу від відповідача до суду не надходив.

Дослідивши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та оскаржені в ній судові рішення, суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Як вбачається з матеріалів справи, між сторонами було укладено договір фінансового лізингу від 14.02.2008 року № L1738-02/08, відповідно до якого відповідач (лізингодавець) на підставі договору купівлі-продажу (поставки) зобов'язується придбати у свою власність і передати на умовах фінансового лізингу, без надання послуг з управління та технічної експлуатації, у тимчасове володіння та користування за плату майно, найменування, технічний опис, модель, рік випуску, ціна одиниці, кількість і загальна вартість якого зазначаються в специфікації, а позивач (лізингоодержувач) зобов'язується прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі на умовах договору.

Предметом даного судового розгляду є вимоги лізингоодержувача до лізингодавця про визнання договору фінансового лізингу недійсним.

Попередні судові інстанції направляючи справу за підсудністю виходили з вимог ч. 1 ст. 15 ГПК України, відповідно до якої справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів, справи у спорах про визнання договорів недійсними розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо.

Відповідно до ч. 1 ст. 806 ЦК України за договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі).

Згідно ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. За укладеним між сторонами договором позивач є зобов'язаною особою зі сплати лізингових платежів.

Однак, згідно з положенням ст. 510 ЦК України, якщо кожна із сторін у зобов’язанні має одночасно і права і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї. За укладеним між сторонами договором, відповідач зобов’язаний придбати у власність та передати у тимчасове користування майно, визначене в специфікації. Підставою для звернення до суду з позовом про визнання договору фінансового лізингу недійсним стало, зокрема, недотримання відповідачем вимог законодавства.

Беручи до уваги наведене, попередніми судовими інстанціями правомірно визначено підсудність справи за місцезнаходженням відповідача, оскільки на час прийняття справи до провадження вона була підсудною іншому господарському суду.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду.

Отже, оскаржені судові рішення відповідають матеріалам справи та вимогам закону, і тому їх слід залишити без змін, а касаційну скаргу –без задоволення.

Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу іноземного підприємства "Технопарк" залишити без задоволення, а постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 26.01.2011 року –без змін.