Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого судді Добролюбової Т.В., суддів Гоголь Т.Г., Швеця В.О. розглянувши касаційну скаргу Заступника прокурора Автономної Республіки Крим на постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 26.11.12 у справі № 5002-2/843-2012 господарського суду Автономної Республіки Крим за позовом Заступника прокурора міста Ялти в інтересах держави в особі: 1) Республіканського комітету з охорони навколишнього природного середовища Автономної Республіки Крим 2) Державної адміністрації Лівадійського, Масандрівського, Місхорського парків-пам'яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення до1) Кореїзької селищної ради 2) Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору1) Управління Держкомзему у м. Ялта Автономної Республіки Крим 2) ОСОБА_5 провизнання недійсним рішення, договору оренди земельної ділянки та спонукання до виконання певних дій за участю представників сторін від:

прокурора: Томчук М.О. (посв. № 000606).

Представники сторін та третіх осіб в судове засідання не з'явилися, хоча належно повідомлені про час та місце розгляду касаційної скарги.

Заступник прокурора м. Ялта в інтересах держави в особі Республіканського комітету Автономної Республіки Крим з охорони навколишнього природного середовища та Державної адміністрації Лівадійського, Масандрівського, Місхорського парків-пам'яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення звернувся з позовом до Кореїзької селищної ради, в якому просив визнати недійсним рішення селищної ради № 1804 від 29.12.04 "Про затвердження проекту відводу земельної ділянки", визнати недійсним договір оренди земельної ділянки, укладений між селищною радою та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 та зобов'язати останнього повернути земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 у користування Державної адміністрації Лівадійського, Масандрівського, Місхорського парків-пам'яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. Позов обґрунтовано тим, що оспорюване рішення прийняте селищною радою всупереч вимогам чинного земельного, природоохоронного законодавства та порушує права та інтереси позивачів як уповноважених органів по здійсненню державної політики у галузі збереження, охорони та використання територій парку. Прокурор вказував на те, що спірна земельна ділянка знаходиться в межах Місхорського парку - пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення, а відтак відноситься до земель природоохоронного та історико-культурного призначення, натомість відповідачем не було додержано порядок вилучення та умови цільового використання таких земель. При цьому прокурор посилався на приписи статей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України, статті 207 Господарського кодексу України, статей 44, 84, 116, 141, 150 Земельного кодексу України, статей 3, 7, 53 Закону України "Про природно-заповідний фонд України".

Рішенням Господарського суду Автономної Республіки Крим від 04.05.12, ухваленим суддею Толпиго В.І., у позові відмовлено повністю. Вмотивовуючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд виходив з того, що прокуратурою під час розгляду справи не були спростовані обставини пропуску позовної давності для звернення із даним позовом. При цьому суд керувався приписами статей 256, 257, 261, 267 Цивільного кодексу України.

Севастопольський апеляційний господарський суд, колегією суддів у складі: Заплава Л.М. - головуючого, Маслової З.Д., Сікорської Н.І., постановою від 26.11.12 перевірене рішення місцевого господарського суду залишив без змін з тих же підстав. Водночас суд апеляційної інстанції виходив з того, що межі Місхорського парка - пам'ятки садово-паркового мистецтва на місцевості не встановлені, з огляду на що оспорюване рішення було прийняте Кореїзькою селищною радою останньою в межах повноважень наданих законом.

Не погоджуючись з винесеними у справі судовими актами, заступник прокурора Автономної Республіки Крим звернувся з касаційною скаргою до Вищого господарського суду України, в якій просить рішення і постанову у справі скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. Обґрунтовуючи доводи касаційної скарги, скаржник вказує на неврахування судами виданого Республіканським комітетом АР Крим Охоронного зобов'язання від 26.05.08, відповідно до якого заповідний об'єкт - парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення "Місхорський" площею 23 га входить до складу природно-заповідного фонду України, який охороняється як національне надбання. Водночас зазначає скаржник і про неврахування судами того, що наявність у певної ділянки суші статусу земель природно-заповідного фонду, не пов'язана з наявністю у парка-пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення правовстановлюючих чи правооформлюючих документів щодо таких його прав на земельну ділянку, які передбачені розділом ІІІ Земельного кодексу України (2768-14) . При цьому скаржник посилається на порушення судами приписів статті 377 Цивільного кодексу України, статей 120, 150 Земельного кодексу України, статей 3, 4, 7, 8, 53 Закону України "Про природно-заповідний фонд України".

Відзиву на касаційну скаргу до Вищого господарського суду України не надходило.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Швеця В.О., пояснення прокурора, переглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування господарськими судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

Судами попередніх інстанцій установлено та підтверджується матеріалами справи що, предметом судового розгляду є вимоги заступника прокурора м. Ялта, заявлені в інтересах держави в особі Республіканського комітету Автономної Республіки Крим з охорони навколишнього природного середовища та Державної адміністрації Лівадійського, Масандрівського, Місхорського парків-пам'яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення до Кореїзької селищної ради про визнання недійсним рішення селищної ради № 1804 від 29.12.04 "Про затвердження проекту відводу земельної ділянки" та визнання недійсним договору оренди земельної ділянки, укладеного між селищною радою та ФОП ОСОБА_4 Як убачається з матеріалів справи, відмовляючи у задоволенні цих вимог суди дійшли висновку про сплив строку позовної давності, при цьому суд апеляційної інстанції визнав недоведеним порушення Кореїзькою селищною ради чинного законодавства та перевищення повноважень при прийнятті спірного рішення. Проте, висновок судів про сплив строку позовної давності є помилковим та взаємовиключним з висновком апеляційного суду про недоведеність позовних вимог з огляду на наступне. Право на задоволення позову або право на позов у матеріальному розумінні - це право позивача вимагати від суду задоволення позову. Зі спливом позовної давності особа втрачає право на позов саме в матеріальному розумінні. Отже, сплив позовної давності є підставою для відмови у позові. Загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність) статтею 257 Цивільного кодексу України встановлено в три роки. Перебіг позовної давності, відповідно до статті 261 Цивільного кодексу України починається від дня коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Однак, правила про позовну давність відповідно до статті 267 вказаного Кодексу мають застосовуватися лише тоді, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права. У випадках відсутності такого права або коли воно не порушено, в позові має бути відмовлено не з причин пропуску строку позовної давності, а у зв'язку з необґрунтованістю самої вимоги. Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 268 Цивільного кодексу України (в редакції, що діяла до 20.12.11) позовна давність не поширювалася на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу держаної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право. Законом України "Про внесення змін до деяких законів України щодо порядку вдосконалення здійснення судочинства" від 20.12.11 № 4176-VI (4176-17) було виключено пункт 4 частини 1 статті 268 Цивільного кодексу України. Разом з тим, пунктом 5 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" вказаного Закону визначено, що протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено право власності або інше речове право особи. Втім суди попередніх інстанцій наведеного не врахували, дійшовши помилкового висновку щодо спливу строку позовної давності на оскарження рішення селищної ради. Водночас суд апеляційної інстанції, відмовляючи у позові, вимог статті 267 Цивільного кодексу України не врахував, об'єднавши взаємовиключні поняття правил застосування позовної давності, як за спливом строків позовної давності так і необґрунтованістю самої вимоги, що унеможливлює висновок про законність ухваленої у справі постанови. Окрім цього, обґрунтованим є рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні. Як убачається з матеріалів справи, підставою позову заступником прокурора визначено недотримання селищною радою вимог законодавства щодо порядку вилучення та умов цільового використання спірної земельної ділянки, яка відноситься до земель природно-заповідного фонду території Місхорського парку - памятки загальнодержавного значення. Отже, предметом доказування у даному спорі є встановлення обставин щодо знаходження спірної земельної ділянки в межах Місхорського парку, а відтак і відповідності оспорюваного рішення селищної ради положенням чинного законодавства. Колегія суддів відзначає, що пунктом 3 постанови Верховної ради України від 16.06.92 "Про введення в дію Закону України "Про природно-заповідний фонд України" (2457-12) визначено у зв'язку з прийняттям названого Закону вважати раніше створені парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва республіканського значення - парками-пам'ятками садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення; постановою Верховної Ради України від 22.09.94 "Про Програму перспективного розвитку заповідної справи в Україні" (177/94-ВР) затверджено Програму перспективного розвитку заповідної справи в Україні ("Заповідники"), в Додатку № 9 до якої наведено Місхорський парк як існуючий природно-заповідний об'єкт - парк-пам'ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення (№ 58, розділ 1.7). Таким чином відповідність Місхорського парку статусу парку-пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення в розумінні Закону України "Про природно-заповідний фонд України" (2456-12) станом на 1992 рік підтверджується чинним законодавством. Стаття 3 вказаного Закону визначає парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення як штучно створений об'єкт, що належить (саме як об'єкт - парк) до природно-заповідного фонду України; таким об'єктам може надаватися (або не надаватися) статус юридичної особи. За приписами статті 37 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" парками-пам'ятками садово-паркового мистецтва оголошуються найбільш визначні та цінні зразки паркового будівництва з метою охорони їх і використання в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях. Парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення є природоохоронними рекреаційними установами. Оголошення парків-пам'яток садово-паркового мистецтва провадиться з вилученням у встановленому порядку або без вилучення земельних ділянок, водних та інших природних об'єктів у їх власників або користувачів. Відповідно до статті 4 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" землі, на якій знаходяться парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва, можуть перебувати у різній формі власності. Водночас за приписами статей 43- 45 Земельного кодексу України ділянки суші та водного простору з природними комплексами та об'єктами, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, яким відповідно до закону надано статус територій та об'єктів природно-заповідного фонду, віднесено до земель природно-заповідного фонду. До земель природно-заповідного фонду включаються природні території та об'єкти, а також штучно створені об'єкти, зокрема, парки-пам'ятки садово-паркового мистецтва. Землі природно-заповідного фонду можуть перебувати у державній, комунальній, приватній власності; порядок їх використання визначається законом. Таким чином, з наведених положень в сукупності зі статтями 4 та 7 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" вбачається, що наявність у певної ділянки суші статусу земель природно-заповідного фонду пов'язана з перебуванням на ній об'єкта природно-заповідного фонду - парка-пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення, зайняттям певної ділянки суші, а не з наявністю у парка-пам'ятки садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення як юридичної особи правовстановлюючих чи правооформлюючих документів в розумінні розділу ІІІ Земельного кодексу України (2768-14) . Зміна меж об'єкта природно-заповідного фонду здійснюється у встановленому порядку. Межі територій та об'єктів природно-заповідного фонду встановлюються в натурі відповідно до законодавства уповноваженими органами. До встановлення меж територій та об'єктів природно-заповідного фонду в натурі їх межі визначаються відповідно до проектів створення територій та об'єктів природно-заповідного фонду (стаття 7 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" в редакції станом на час прийняття судових рішень). У відповідності до статті 150 Земельного кодексу України землі природно-заповідного фонду відносяться до особливо цінних земель, вилучення яких для несільськогосподарських потреб не допускається, за винятком випадків, визначених частиною 2 цієї статті. За приписами статей 7 та 38 Закону України "Про природно-заповідний фонд України" на землях природоохоронного та культурного призначення забороняється будь-яка діяльність, яка негативно впливає або може негативно впливати на стан природних та історико-культурних комплексів і об'єктів чи перешкоджає їх використанню за цільовим призначенням або загрожує їх збереженню. У відповідності до статті 9 названого Закону території та об'єкти природно-заповідного фонду можуть використовуватися у природоохоронних, науково-дослідних, оздоровчих та інших рекреаційних, в освітньо-виховних цілях, для потреб моніторингу навколишнього природного середовища. Таким чином, для вирішення даного спору судам необхідно достеменно встановити чи порушені права позивачів, за захистом яких звернувся заступник прокурора, чи є доведеними його вимоги. За таких обставин, доводи касаційної скарги частково підтверджені матеріалами справи. Наведене свідчить про те, що поза увагою судів залишилися питання, з якими пов'язане законне вирішення спору по суті. Відповідно до приписів статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішення чи постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх. Порушення судами процесуальних норм, та не з'ясування обставин від яких залежить законність рішення у спорі є підставою для скасування переглянутих судових актів та скерування справи для нового розгляду. При новому розгляді справи судові необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

Касаційну скаргу заступника прокурора Автономної Республіки Крим задовольнити частково.

Постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 26.11.12 у справі Господарського суду Автономної Республіки Крим № 5002-2/843-2012 і рішення Господарського суду Автономної Республіки Крим від 04.05.12 скасувати.

Матеріали справи скерувати для нового розгляду до Господарського суду Автономної Республіки Крим.