Вищий господарський суду України в складі колегії

Рішенням господарського суду Харківської області від 23.09.2010 року (суддя Доленчук Д.О.) позов про стягнення заборгованості за інноваційним договором № 6397-28/53 від 17.12.1997 р., річних та інфляційних задоволено частково.

Суд дійшов висновку, що вимоги позову обґрунтовані в частині стягнення 1155000 грн. основної заборгованості, 462207,61 грн. річних за період 01.04.2000-31.07.2009 р. та інфляційних за цей же період, оскільки відповідачем порушено умови інноваційного договору № 6397-28/53 від 17.12.1997 р. з врахуванням додаткової угоди, укладеної за рішенням господарського суду м. Києва від 24.09.2002 р. у справі № 24/388 та вимог ст.ст. 509, 525, 526, 1048 ЦК України.

В частині 52000 грн. провадження у справі припинено, оскільки відповідачем сплачено зазначену заборгованість в процесі розгляду справи.

Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 08.12.2010 р. (судді: Погребняк В.Я., Слободін М.М., Шевель О.В.) рішенням господарського суду Харківської області від 23.09.2010 року скасовано.

Прийнято нове рішення.

В задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Апеляційний господарський суд не погодився з висновками місцевого господарського суду з тих підстав, що умовами інноваційного договору № 6397-28/53 від 17.12.1997 р. був встановлений механізм гарантування прав інвестора в разі неповернення інноваційної позики, тобто право інвестора щодо набуття права власності на майно, придбане за кошти інноваційної позики, однак позивач не довів обставин звернення про передачу майна, як то передбачено договором. Таким чином, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у позивача відсутні правові підстави вимагати виконання обов'язку щодо сплати грошових коштів, а має право як власник вимагати повернення майна.

Позивач в касаційній скарзі просить постанову апеляційного господарського суду скасувати з підстав неправильного застосування норм матеріального права, позов задовольнити.

Скаржник зазначає, що як суд першої інстанції так і суд апеляційної інстанції правильно дійшли висновку щодо строків настання грошового зобов'язання відповідача в червні 2000 р., однак висновок суду апеляційної інстанції про права позивача щодо майна, а не грошових коштів є невірним, оскільки майно не є предметом спору. Скаржник вважає, що суд апеляційної інстанції надав невірну оцінку умовам п. 4.1, 4.2 договору, позивач дійсно має право забрати майно, однак це право позивача обирати спосіб захисту. Судом апеляційної інстанції порушено ст. 1048 ЦК України, згідно з якою відповідач повинен повернути кошти.

Вищий господарський суд України у відкритому судовому засіданні дослідив матеріали справи, доводи касаційної скарги, заслухавши представників сторін, вважає, що скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Предметом спору є стягнення заборгованості за інноваційним договором № 6397-28/53 від 17.12.1997 р., річних та інфляційних за порушення грошового зобов'язання.

Підставами звернення позивача з позовом є інноваційний договір № 6397-28/53 від 17.12.1997 р., за умовами якого позивачем була надана позика для реалізації інноваційного проекту.

За умовами п.п. 4.1-4.9 договору відповідач повинен був реалізувати проект відповідно до календарного плану та кошторису витрат та остаточно розрахуватися до 30.06.2000 р.

У відповідності до ч.І ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Водночас, порушення зобов’язання є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цим Кодексом, іншими законами або договором. За вимогами статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Відповідно до вимог ст.ст. 4-2, 4-3, 43 ГПК України сторони обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими доказами.

Відповідно до частини першої ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом прядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона зобов’язана довести обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Обов’язок доказування покладається на сторони в залежності від того хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують вимоги і заперечення.

Відповідно до ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

З огляду на встановлений судами факт порушення відповідачем взятих на себе договірних зобов’язань з оплати, суд першої інстанції обґрунтовано стягнув з відповідача заборгованість, річні та інфляційні з огляду на умови договору та вимоги ст.ст. 526, 625 ЦК України.

Враховуючи вищенаведене, судова колегія дійшла висновку, що суд першої інстанції дав належну правову оцінку встановленим обставинам справи, висновки та мотиви застосування норм матеріального права є вірними, тому судове рішення є законним та підлягає залишенню в силі.

Натомість, висновки апеляційного господарського суду є необґрунтованими, так як не спростовують встановлених обставин отримання коштів, неповернення їх у встановлений строк, тому правильності висновку щодо порушення зобовязань за умоввами договору та вимог зобовязального права, не спростосувають, доводи суду апеляційної інстанції за якими скасовано судове рішення першої інстанції, зокрема, щодо скасуання судового рішення у справі № 24/388 господарського суду м. Києва, умов договору щодо прав власності інвестора на майно, значення для правильного вирішення спору не мають, на правильність висновку щодо вірного обрання позивачем способу захисту порушеного права не впливають, тому скасування судового рішення першої інстанції неправомірне.

Виходячи з викладеного, керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1118, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) ,

Касаційну скаргу задовольнити.

Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 08.12.2010 р. у справі № 11/495-03 господарського суду Харківської області скасувати.

Рішення господарського суду Харківської області від 23.09.2010 року залишити в силі.

Витрати по сплаті державного мита в тому числі за перегляд судових рішень в касаційному порядку віднести на відповідача. Господарському суду Харківської області видати відповідний наказ.