Вищий господарський суду України в складі колегії

Рішенням господарського суду м. Києва від 02.11.2010 року (судді Ярмак О.М.) в позові про визнання права власності відмовлено.

Суд дійшов висновку, що вимоги позову про визнання права власності держави на об'єкт нерухомого майна, що знаходиться в господарському віданні ДТГО "Південно-західна залізниця" не підлягають задоволенню з огляду на норми ст.ст. 317, 319, 321, 328, 392 ЦК України та з врахуванням ненадання позивачем відповідного пакету документів та недотримання порядку оформлення права власності згідно положення про порядок оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна в м. Києві, оскільки позивачем не доведено порушення його права власності відповідачем, а саме що останній претендує на це право.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.12.2010 р. (судді: Ропій Л.М., Гольцова Л.А., Рябуха В.І.) рішенням господарського суду м. Києва від 02.11.2010 року залишено без зміни.

Державне територіально-галузеве об’єднання "Південно-Західна залізниця" в касаційній скарзі просить постанову апеляційного господарського суду та рішення господарського суду першої інстанції скасувати з підстав порушення норм матеріального та процесуального права, позов задовольнити.

Скаржник доводить, що висновок суду про відсутність порушення відповідачем права власності позивача на спірне майно є наслідком неправильного застосування ст.ст. 328, 329, 392 ЦК України, ст.ст. 1, 19 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень", тобто відмова відповідача в оформленні права власності та видачі свідоцтва створює перешкоди у реалізації права та порушує права та охоронювані законом інтереси Міністерства транспорту та зв'язку України.

Скаржник доводить, що наданий ним перелік документів підтверджує перебування спірного майна у державній власності, правомірному та добросовісному користуванні скаржником відповідним майном, натомість положення про порядок оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна в м. Києві не може застосовуватися, оскільки набрало чинності значно пізніше ніж збудовано спірне майно.

Скаржник вважає, що судом порушено вимоги ст.ст. 1, 2, 32, 33, 54 ГПК України, оскільки чинне законодавство не передбачає якими саме документами власник повинен підтвердити належність майна, тоді як ст. 328 ЦК України встановлює принцип правомірності набуття права власності.

Вищий господарський суд України у відкритому судовому засіданні дослідив матеріали справи, доводи касаційної скарги, заслухавши представників сторін, вважає, що скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Предметом спору є визнання права власності.

Підставами звернення позивача з позовом про визнання права власності є відсутність правовстановлюючих документів, а також заперечення оформлення за позивачем права власності на спірне майно відповідачем.

Виходячи із змісту ст.ст. 11, 202, 328 Цивільного кодексу України захист або відновлення права власності пов’язано з встановленням у особи, що вимагає захисту своїх прав, виникнення права власності, яке пов’язано з юридичним фактом, джерелом виникнення права власності.

Відповідно до ст. 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Отже, можливість звернення до суду за захистом своїх справ або охоронюваних законом інтересів пов’язується, як процесуальним, так і матеріальним законом, з порушенням, оспорюванням, а також невизнанням цих прав іншими особами, виникненням у них сумнівів у належності, зокрема, майна позивачеві, чим створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності.

Як стверджує сам скаржник, відмова відповідача в оформленні права власності та видачі свідоцтва створює перешкоди у реалізації права та порушує права та охоронювані законом інтереси Міністерства транспорту та зв'язку України.

Враховуючи обставини щодо правового режиму спірного майна, яке перебуває господарському віданні залізниці та відсутності обставин щодо її права щодо спірного майна як власника, суд дійшов вірного висновку, що залізниці не належить право державної власності, оскільки майно залізниці перебуває у неї на праві господарського відання, що не заперечує й сам скаржник, останнім не доведено порушення саме свого права власності. Одночасно слід зауважити, що залізниця не є уповноваженою особою звертатися за захистом права державної власності, спірне майно є у неї на праві господарського відання, тому саме відповідне право господарського відання і може бути предметом судового захисту.

Відповідно до вимог ст.ст. 4-2, 4-3, 43 ГПК України сторони обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими доказами.

Відповідно до частини першої ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом прядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона зобов’язана довести обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Обов’язок доказування покладається на сторони в залежності від того хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують вимоги і заперечення.

Відповідно до ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Касаційна інстанція вважає правильними висновки суду апеляційної інстанції та зазначає, що предметом спору є визнання права, тобто встановлення існування права матеріального, реєстрація такого права не є предметом судового дослідження при вирішення спору про право матеріальне, порушення прав суб'єктів при вчиненні радою дій чи бездіяльності, зокрема, щодо реєстрації відповідного права власності не входить до предмету доказування у спорі про визнання права власності, спір щодо реєстрації права власності до підвідомчості господарського суду не відноситься.

Згідно з ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Доводи скаржника не відповідають правильному розумінню предмету доказування, є намаганнями встановити інші обставини щодо надання певних документів, що свідчать про право власності на спірне майно, надати їм оцінки відмінної від тої, що надана господарськими судами, встановлених фактичних обставин та правильності правових висновків суду не спростовують, тому відхиляються як такі, що виходять за межі перегляду справи касаційною інстанцією.

Виходячи з викладеного, керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1118, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) ,

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.12.2010 р. та рішення господарського суду м. Києва від 02.11.2010 року у справі № 16/258 господарського суду м. Києва залишити без зміни, а касаційну скаргу –без задоволення.