Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Рішенням господарського суду м. Севастополя від 18.11.2010 року (суддя Головко В.О.) в позові про визнання недійсним договору № 707/167б від 27.07.2007р. відмовлено.

Суд дійшов висновку, що за змістом ст.ст. 875, 1130, 1131 ЦК України оспорюваний договір за своєю правовою природою є змішаним договором з елементами договору будівельного підряду, не є договором про спільні діяльність, не є договором застави, не містить елементів договору оренди чи інших договорів, спрямованих на відчуження будівлі або земельної ділянки, тому необхідність отримання погодження органу управління державним майном на укладення оспорюваного договору відсутня, тому вимоги позову не підлягають задоволенню з заявлених підстав.

Крім того, суд вказав на пропуск позовної давності, про застосування якої заявлено позивачем, що є додатковою підставою для відмови в позові.

Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 16.12.2010 р. (судді: Заплава Л.М., Антонова І.В., Прокопанич Г.К.) рішення господарського суду м. Севастополя від 18.11.2010 року залишено без зміни.

Позивач в касаційній скарзі просить постанову апеляційного господарського суду та рішення господарського суду першої інстанції скасувати, вимоги позову задовольнити.

Скаржник вважає висновок суду про те, що оспорюваний договір не є договором про сумісну діяльність та не спрямований на відчуження майна невірним, а судом неправильно застосовані ст.ст. 875, 1130, 1131 ЦК України, оскільки спірний договір містить ознаки договору про спільну діяльність, а умови додаткової угоди № 2 від 12.07.2010 р. передбачають розподіл реконструйованого приміщення. Скаржник вважає, що судом порушено ст.ст. 207, 414 ГК України, ст.ст. 203, 215 ЦК України, ст.ст. 1, 3, 4, 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності", оскільки об'єкт, що підлягає реконструкції є державною власністю, тому необхідне погодження органу управління державним майном.

ДП "Севастопольський морський торговельний порт" надіслав повідомлення про неможливість представника взяти участь в судовому засідання у зв'язку з тимчасовою не працездатністю через що просить розгляд справи відкласти.

Обставинною, яка зумовлює відкладення розгляду справи є неможливість вирішення справи в даному судовому засіданні з якихось обставин, а також з підстав, наведених в ст. 77 ГПК України. Зазначені обставини та підстави оцінюються судом, який розглядає справу з метою реалізації наданого йому права на відкладення розгляду справи.

Враховуючи наведені заявником обставини, касаційна інстанція вважає їх такими, що не вказують на поважність причин нез'явлення учасника судового процесу в судове засідання, оскільки він вправі уповноважити на представництво своїх інтересів іншого представника, тому зважаючи на передбачені ст.ст. 1115, 1117 ГПК України мету та межі касаційного перегляду справи, касаційна інстанція вважає, що не участь заявника не є обставиною, що унеможливлює касаційний перегляд судових рішень у справі.

Вищий господарський суд України у відкритому судовому засіданні дослідив матеріали справи, доводи касаційної скарги, вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Статтею 203 Цивільного кодексу України визначені загальні вимоги для чинності правочину а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Ч.ч.1,3 ст.215 вищевказаного кодексу України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Предметом спору є визнання недійсним договору № 707/167б від 27.07.2007р. про дольову участь в реконструкції будівлі.

Як свідчить оспорюваний договір № 707/167б від 27.07.2007р. про дольову участь в реконструкції будівлі його предметом реконструкція і введення в експлуатацію будівлі, розподіл і оформлення сторонами права власності на об'єкт після реконструкції згідно з умовами даного договору.

П. 1.2.2 передбачає придбання підприємством майнових прав на отримання у власність частини об'єкта в розмірі збільшеної частини площ реконструйованої будівлі.

За умовами додаткової угоди № 2 від 27.07.2007 р. передбачено розподіл площ об'єкта між сторонами. Зокрема, сторони погодили після завершення будівництва провести корегування розподілу часток по фактично збудованих площах об'єкту.

Таким чино, за своєю правовою природою спірний договір є змішаним договором з елементами договору підряду та сумісної діяльності.

Як вбачається з статуту ДП "Севастопольський морський торговельний порт" порт є державним унітарним транспортним підприємством –морським портом і діє як державне комерційне підприємство, що засноване на державній власності та входить до сфери управління Міністерства транспорту та зв'язку України.

Правові основи управління об'єктами державної власності визначені Законом України "Про управління об'єктами державної власності" (185-16) , згідно ст. З якого об'єктами управління державної власності, зокрема, є державне майно, яке передане державним комерційним підприємствам (далі - державні підприємства), установам та організаціям.

Статтею 4 цього Закону визначено коло суб'єктів управління об'єктами державної власності, до якого входять міністерства та інші органи виконавчої влади (далі - уповноважені органи управління).

За нормами ст. 6 Закону уповноважені органи управління відповідно до покладених на них завдань, зокрема, погоджують підпорядкованим підприємствам, установам, організаціям відповідно до законодавства договори про спільну діяльність, за якими використовується нерухоме майно, що перебуває в їх господарському віданні чи оперативному управлінні.

Оскільки оспорюваним договором передбачено участь у результатах спільних дій сторін щодо розподілу площ збудованого об'єкта, що по суті є відчуженням частини майна, зокрема, державного, судам слід з'ясувати, чи було відповідне погодження уповноваженого органу управління –Міністерства транспорту та зв'язку України.

При цьому судами не залучено до участі у справі уповноважений орган управління на права та обов'язки якого вплине судове рішення.

Згідно з умовами п. 4 договору в редакції додаткової угоди № 1 від 29.12.2007 р. ДП "Севастопольський морський торгівельний порт" надає право користування земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) на якій буде здійснений спільний проект.

Відповідно до ст. 125 Земельного кодексу України право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документу, який посвідчує право власності або право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України (ст. 126 Земельного кодексу України).

Статтею 375 Цивільного кодексу України встановлено, що власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам. Власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно. Право власника на забудову здійснюється ним за умови додержання архітектурних, будівельних, санітарних, екологічних та інших норм і правил, а також за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Відповідно до ст. 413 Цивільного кодексу України власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій).

Разом з тим, господарськими судами не встановлено правовий статус земельної ділянки, документи, що посвідчують право власності та право постійного користування земельною ділянкою згідно з нормами земельного законодавства, у матеріалах справи відсутні, таким чином не досліджено наявності правових підстав щодо розпорядження спірною земельною ділянкою, в т.ч. передання права користування земельною ділянкою для забудови.

Суду слід врахувати наведене, та за наявності підстав вирішити питання про залучення до участі у справі власника земельної ділянки.

Відповідно до вимог ст. 228 ЦК України правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним.

Відповідно до п.18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.09 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (v0009700-09) до названих правочинів, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави відносяться правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності.

Судом не було надано оцінку оспорюваного договору на предмет порушення сторонами договору публічного порядку, зокрема, чи не спрямований зазначений договір на протиправне заволодіння державним майном, а відтак наявності підстав для застосування до нього визначених ст. 228 ЦК України наслідків.

Господарські суди встановивши, що сторонами оспорюваного договору не допущено порушення суб'єктивних прав позивача, зазначив, що однією з підстав для відмови в позові є також пропуск позивачем строку позовної давності.

Проте, такі дії суду суперечать нормам Цивільного кодексу України (435-15) , що регулюють інститут позовної давності, згідно з якою вимоги про захист порушеного права приймаються судом до розгляду незалежно від закінчення строку позовної давності. Відповідно до викладених вимог закону суд має розглянути спір по суті та постановити рішення. У випадку, коли на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право позивача, про захист якого він просить, не порушено, ухвалюється рішення про відмову в задоволенні позову саме із цих підстав, а не через пропуск строку давності, що зазначається і в пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29 грудня 1976 року "Про судове рішення" (v0011700-76) .

Суду також належить дослідити причини пропущення позовної давності, чи є вони поважними, оскільки у випадку наявності таких порушене право підлягає захисту.

Отже, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього –у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності –застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 року за № 11 (v0011700-76) ( зі змінами, внесеними постановами від 24 квітня 1981 року за №4, від 25 грудня 1992 року за № 13 (v0013700-92) та від 25 травня 1998 року за № 15 (v0015700-98) ) "Про судове рішення" рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.

Таким чином, з матеріалів справи вбачається, що господарськими судами першої та апеляційної інстанцій при розгляді справи та прийнятті судових рішень не взято до уваги та не надано належної правової оцінки всім доказам у справі в їх сукупності, що, враховуючи суть спору, свідчить про не з’ясування судом всіх обставин, які мають суттєве значення для правильного вирішення господарського спору.

Виходячи з викладеного, керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1118, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) ,

Касаційну скаргу задовольнити частково.

Постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 16.12.2010 р. та рішення господарського суду м. Севастополя від 18.11.2010 року у справі № 5020-3/164 господарського суду м. Севастополя скасувати.

Справу передати на новий розгляд господарському суду м. Севастополя.