Вищий господарський суд України у складі колегії:

головуючого - судді Малетича М.М.,

суддів: Мамонтової О.М.,

Палій В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Київ-Авто" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.03.2012 року у справі №25/119-58/159 господарського суду міста Києва за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Київ-Авто" до Державного навчального закладу "Київське регіональне вище професійне училище будівництва", треті особи: Міністерство освіти і науки України, Регіональне відділення Фонду державного майна України по місту Києву, Інспекція архітектурно-будівельного контролю у місті Києві, про визнання права власності на частку нерухомого майна,

за участю представників:

Прокуратури: Красножон О.М., посв. № 000598,

Позивача: Мостовенко С.М., дов. б/н від 10.09.2012 року,

Відповідача: Луцюк П.Я., дов. № 48 від 11.02.2013 року,

Третіх осіб: Костюченко О.В., дов № 9/1-9-214 від 01.06.2011 року,

Резаненко А.Ю., дов. № 41 від 23.07.2012 року,

Попович О.М., дов. № 7/26-15/2812/05 від 28.12.2012 року.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Київ-Авто" (далі - ТОВ "Київ-Авто", Позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Вищого професійного училища № 26 міста Києва (далі - ВПУ №26, Відповідач) про визнання права власності на частку у нерухомому майні - двоповерхових окремо розташованих нежилих приміщень загальною площею 264,3 м2, за адресою: м. Київ, вул. Струтинського, 31-37.

Рішенням господарського суду міста Києва від 27.03.2008 року позов ТОВ "Київ-Авто" було задоволено.

Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 22.11.2010 року до участі у справі в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, було залучено Міністерство освіти і науки України (далі - Міносвіти України, Третя особа 1) та Регіональне відділення Фонду державного майна України по м. Києву (далі - РВ ФДМУ, Третя особа 2).

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.12.2010 року рішення господарського суду міста Києва від 27.03.2008 року залишено без змін.

Після скасування прийнятих у справі судових рішень, постановою Вищого господарського суду України від 03.03.2011 року, справу було направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалою господарського суду міста Києва від 25.05.2011 року до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача, було залучено Інспекцію державного архітектурно-будівельного контролю у місті Києві (далі - Інспекція архбудконтролю, Третя особа 3).

Під час нового судового розгляду, представник Позивача уточнив позовні вимоги по справі та просив суд визнати за ТОВ "Київ-Авто" право власності на частку нежилих приміщень загальною площею 198,75 м2, що становить 752/1000 частин об'єкта нерухомості - двоповерхових окремо розташованих нежилих приміщень загальною площею 264,3 м2, розташованих за адресою: м. Київ, вул. Струтинського, 31-37.

Рішенням господарського суду міста Києва від 16.12.2011 року позов ТОВ "Київ-Авто" задоволено.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 14.03.2012 року рішення господарського суду міста Києва від 16.12.2011 року скасовано та прийнято нове рішення - про відмову в позові.

У поданій касаційній скарзі, Позивач, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права і, зокрема, ст.ст. 331, 332, 773, 778 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України (435-15) ), ст. 43 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України (1798-12) ), просить скасувати постанову апеляційного господарського суду у даній справі та залишити в силі рішення місцевого господарського суду.

Заслухавши пояснення учасників процесу, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.

Як видно з матеріалів справи та встановлено судами попередніх інстанцій, на балансі ВПУ № 26 знаходиться нерухоме майно, що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Струтинського, 31-37, а саме: три підвальних підсобних приміщення площею 108,0 м2, які згідно витягу з Єдиного державного реєстру об'єктів державної власності належать до державної власності.

Крім того, згідно п. 6.10. Статуту ВПУ № 26 об'єкти права власності: навчально-виробничі, побутові, культурно-освітні, оздоровчі, спортивні будівлі та споруди, житло, комунікації, обладнання, засоби навчання, транспортні засоби та інше майно училища є державною власністю, що закріплена Міносвіти України за училищем і перебуває у його користуванні.

Відповідно до листа № 10/5-119 від 23.01.2003 року Міносвіти України не заперечувало ВПУ № 26 проти передачі в оренду терміном на три роки частини підвальних підсобних приміщень площею 108 м2.

Також, листом № 30-03/1019 від 27.02.2003 року РВ ФДМУ погодило з ВПУ № 26 розрахунок орендної плати за Договором оренди нерухомого майна з ТОВ "Київ-Авто", площею 108 м2, за адресою: м. Київ, вул. Струтинського, 31-37.

У зв'язку з цим, 27.02.2003 року між ВПУ № 26 (Орендодавець) і ТОВ "Київ-Авто" (Орендар) було укладено договір оренди нерухомого майна (далі - Договір), відповідно до умов якого (пункти 1.1., 1.2.) Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування нерухоме майно - три підвальних підсобних приміщення площею 108 м2, розміщене за адресою: м. Київ, вул. Струтинського, 31-37, що знаходиться на балансі Орендодавця. Майно передається в оренду з метою організації в ньому діяльності з надання послуг побутового обслуговування населення, пов'язаних з очищенням та прибиранням приміщень.

При чому, пунктом 6.3. Договору оренди передбачалось, що за згодою Орендодавця Орендар має право вносити зміни до складу орендованого майна, проводити його реконструкцію, технічне переозброєння, переоснащення, здійснювати інші поліпшення, що зумовлюють підвищення вартості орендованого майна, покращують його технічний стан тощо.

Згідно п. 10.1. Договору оренди, його укладено строком на три роки - з 27.02.2003 року до 27.02.2006 року включно.

При цьому, пунктом 10.6. Договору оренди також передбачалось, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором.

Надалі, додатковою угодою від 27.02.2009 року до зазначеного Договору оренди сторони підтвердили продовження строку його дії на наступні три роки, тобто - до 27.02.2012 року включно.

На підставі акта приймання-передачі в оренду нерухомого майна, що належить до державної власності від 28.02.2003 року, Орендодавець передав, а Орендар прийняв у строкове платне користування (оренду) нерухоме державне майно, яким є підвальні підсобні приміщення площею 108 м2, розташовані за адресою: м. Київ, вул. Струтинського, 31-37.

Разом з тим, після обміру вказаного приміщення спеціалістами Комунального підприємства "Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна" було встановлено, що фактична площа орендованого майна становить 114,3 м2.

Також, як видно з матеріалів справи, у листі за № 57/1 від 31.03.2003 року ТОВ "Київ-Авто" просило ВПУ № 26 надати згоду на проведення капітального ремонту, а також на реконструкцію, технічне переозброєння, переоснащення та внесення інших змін до складу орендованого майна з метою покращення його технічного стану, у зв'язку з чим, останнє у листі за № 01-97 від 10.04.2003 року надало таку згоду.

При цьому, судами встановлено, що протягом 2003-2006 років Позивачем було здійснено комплекс ремонтних і будівельних робіт та реконструкція орендованого майна. Крім того, протягом 2006-2007 років над орендованими приміщеннями Позивачем було зведено додатковий поверх, якого не існувало до передачі приміщень в оренду, у зв'язку з чим, загальна сума витрат Позивача на ремонт та поліпшення орендованих приміщень, за його розрахунками становила 621739,41 грн.

Відповідно до висновку Київського науково-дослідного інституту судових експертиз № 14914/14915 від 17.12.2007 року будівельна готовність об'єкту становить 100%; вказана будівля після її реконструкції є новим, окремо розташованим об'єктом нерухомого майна; внаслідок здійснення ТОВ "Київ-Авто" реконструкції цокольного поверху приміщень по вул. Струтинського, 31-37, створено нову річ.

Вимогами Позивача у даній справі, з урахуванням уточнень, є визнання за ТОВ "Київ-Авто" права власності на частку нежилих приміщень загальною площею 198,75 м2, що становить 752/1000 частин об'єкта нерухомості - двоповерхових окремо розташованих нежилих приміщень загальною площею 264,3 м2, розташованих за адресою: м. Київ, вул. Струтинського, 31-37, з посиланням на положення ст.ст. 331, 332, 392, 778 ЦК України і те, що в результаті здійснених ним поліпшень на суму 621739,41 грн., в орендованому приміщенні створено нове майно, яке, на його думку, є підставою для визнання за ним права власності на вказане спірне майно.

Суд першої інстанції, з урахуванням положень ст.ст. 316, 317, 321, 328, 331, 773, 778 ЦК України, умов Договору оренди, та встановлених обставин справи і, зокрема, про те, що на підставі дозволу Відповідача, як орендодавця, Позивачем, як орендарем, було здійснено реконструкцію орендованих ним приміщень, в результаті чого було створено новий об'єкт нерухомості, загальною площею 264,3 м2, дійшов висновку про те, що останній набув право власності на нову річ - частку нежилих приміщень загальною площею 198,75 м2, що становить 752/1000 частин об'єкта нерухомості - двоповерхових окремо розташованих нежилих приміщень, розташованих за адресою: м. Київ, вул. Струтинського, 31-37, у зв'язку з чим, визнав вимоги Позивача обґрунтованими і такими, що підлягають задоволенню.

Разом з тим, суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове рішення про відмову в позові, з посиланням на вимоги ст.ст. 328, 331 ЦК України, ст. 31 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" та ст. 12 Закону України "Про основи містобудування", вказував на те, що судом першої інстанції не було прийнято до уваги відсутність у справі доказів про надання Позивачу дозволу на будівництво об'єкта нерухомості та відсутність доказів прийняття збудованого нерухомого майна в експлуатацію у встановленому законом порядку, у зв'язку з чим, вказане спірне майно не набуло статусу новоствореного нерухомого майна та не з'явилось у цивільному обороті, а тому, дійшов висновків про відсутність правових підстав для задоволення даного позову.

Проте, з такими висновками судів попередніх інстанцій у повній мірі погодитись не можна, оскільки такі, в порушення вимог ст. 43 ГПК України, були прийняті при неповному встановлені обставин справи та з порушенням норм матеріального і процесуального права, з огляду на таке.

Згідно ч. 1 та п. 3 ч. 2 ст. 111-10 ГПК України, підставами для скасування чи зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого або постанови апеляційного господарського суду, якщо, зокрема, господарський суд прийняв рішення або постанову, що стосується прав і обов'язків осіб, які не були залучені до участі у справі.

Судове рішення вважається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а за їх відсутності - на підставі закону, що регулює подібні відносини, або виходячи із загальних засад і змісту законодавства України.

Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Мотивувальна частина рішення повинна містити встановлені судом обставини, які мають значення для справи, їх юридичну оцінку, а також оцінку всіх доказів. Визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд має це обґрунтувати.

Разом з тим, оскаржувані судові рішення зазначеним вимогам у повній мірі не відповідають.

Так, згідно вимог ст. 326 ЦК України, у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

При цьому, статтею 317 ЦК України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Також, частиною 2 ст. 63 Закону України "Про вищу освіту" передбачено, що майно закріплене за вищим навчальним закладом державної або комунальної форми власності, а також заходи від використання цього майна належить вищому навчальному закладу на правах оперативного управління. Майно, що знаходиться у державній і комунальній власності і передане в оперативне управління вищим навчальним закладом державної і комунальної форм власності не підлягають вилученню або передачі будь-яким підприємствам, установам, організаціям, крім випадків, передбачених законом. Повноваження власника (власників) щодо розпорядження державним майном у системі вищої освіти реалізується відповідно до законів.

Відповідно до пункту 2 Декрету Кабінету Міністрів України "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" від 15.12.1992 року (8-92) здійснення контролю за ефективністю використання і збереження закріпленого за підприємствами державного майна покладено на міністерства та інші підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади.

Так, статтею 12 Закону України "Про освіту" встановлено, що Міністерство освіти України є центральним органом державної виконавчої влади, який здійснює керівництво у сфері освіти.

Водночас, згідно п. 38 Положення про Міністерство освіти і науки України, затв. Постановою Кабінету Міністрів України від 19.12.2006 року № 1757 (1757-2006-п) , органом, уповноваженим державою здійснювати функції управління об'єктами державної власності є, зокрема, Міністерство освіти і науки України.

Крім того, згідно ст. 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", орендодавцями державного та комунального майна є: Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів та нерухомого майна, а також майна, що не увійшло до статутного (складеного) капіталу господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації), що є державною власністю, крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук, а також майна, що належить вищим навчальним закладам та/або науковим установам, що надається в оренду науковим паркам та їхнім партнерам.

При цьому, порядок укладення договорів оренди державного та комунального майна врегульовано статтею 9 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", відповідно до ч. 1 ст. 9 якого, фізичні та юридичні особи, які бажають укласти договір оренди, направляють заяву, проект договору оренди, а також інші документи згідно з переліком, що визначається Фондом державного майна України, відповідному орендодавцеві, зазначеному у статті 5 цього Закону.

В даному випадку, як зазначалося вище, судами було встановлено, що три підвальних підсобних приміщення площею 108,0 м2, розміщених за адресою: м. Київ, вул. Струтинського, 31-37, знаходяться на балансі Відповідача.

Відповідно до Статуту останнього, ВПУ № 26 є держаним професійно- технічним навчальним закладом, який здійснює свою діяльність на підставі Конституції України (254к/96-ВР) , Законів України "Про вищу освіту" (2984-14) , "Про професійно- технічну освіту" (103/98-ВР) , "Про загальну середню освіту" (651-14) , чинного законодавства та Статуту.

Також, пунктами 6.10., 6.11. Статуту ВПУ № 26 встановлено, що об'єкти права власності навчально-виробничі, побутові, культурно-освітні, оздоровчі, спортивні будівлі та споруди житло, комунікації, обладнання, засоби навчання, транспортні засоби та інше майно ВПУ є державною власністю, що закріплена Міносвіти України за ВПУ і перебуває у його користуванні. Функції управління майном, закріпленим за ВПУ, контроль за ефективністю його використання і збереження здійснює Міносвіти України. ВПУ несе відповідальність перед Міносвіти України за збереження та використання за призначенням закріпленого за ним майна.

З огляду на таке, Міністерство освіти і науки України, як орган виконавчої влади уповноваженого державою здійснювати функції управління вказаним спірним майном, а тому, прав та інтересів якого безпосередньо стосується даний спір про визнання права власності на нерухоме майно, повинно було приймати участь у даній справі в якості іншого відповідача.

Однак, вказане Міністерство, на підставі згаданої вище ухвали апеляційного господарського суду від 22.11.2010 року, приймає участь у даній справі саме в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.

У зв'язку з цим, як видно з матеріалів справи, з урахуванням вищезазначених норм матеріального права та положень Статуту ВТУ № 26, останнім подавалось до місцевого господарського суду клопотання про заміну ВПУ № 26 на належного відповідача - Міносвіти України.

Проте, розглядаючи вказане клопотання, суд першої інстанції, з посиланням на ч. 2 ст. 24 ГПК України і те, що Позивач не давав згоду на заміну первісного відповідача належним відповідачем, відхилив зазначене клопотання, не врахувавши при цьому приписів ч. 1 тієї статті процесуального Закону, згідно якої господарський суд за наявністю достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача, припустившись цим самим порушень вимог ч. 1 ст. 24 ГПК України та, у свою чергу, потягло за собою і порушення вимог ст. 22 цього ж Кодексу.

Також, задовольняючи позов про визнання права власності на спірне майно, суд першої інстанції, не проаналізувавши вищезазначених норм матеріального права, в контексті даного спору, за участю Міносвіти України, в якості іншого відповідача, та не з'ясувавши також у повній мірі питання про погодження з цим державним органом виконавчої влади продовження терміну дії Договору оренди та про дотримання процедури отримання дозволів на здійснення реконструкції, поліпшення орендованих позивачем приміщень, цим самим допустився порушень і вимог ст. 43 ГПК України.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, та скасовуючи рішення господарського суду, суд апеляційної інстанції, який, відповідно до положень ст.ст. 99 та 101, 111-12 ГПК України, під час перегляду судових рішень в апеляційному порядку, користується правами, наданими суду першої інстанції та здійснює за наявними у справі і додатково поданими доказами повторний розгляд справи, в порушення вимог ч. 1 ст. 47 ГПК України (1798-12) , щодо прийняття судового рішення за результатами обговорення усіх обставин справи та ч. 1 ст. 43 ГПК України, стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, також не приділив належної уваги суб'єктному складу учасників процесу, не з'ясувавши питання продовження терміну дії Договору оренди та дотримання процедури отримання дозволів на виконання поліпшень і реконструкції спірного майна, саме від Міносвіти України, на який законодавством покладено функції щодо розпорядження спірним майном, як і не проаналізував у повній мірі вищезазначених норм матеріального права, пославшись при цьому, лише на те, що спірне майно не приймалось в експлуатацію, у зв'язку з чим, припустився тих же порушень норм матеріального та процесуального права, що і суд першої інстанції.

Згідно ч. 1 ст. 111-10 ГПК України, підставами для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.

За таких обставин, прийняті у справі судові рішення не можна визнати законними і обґрунтованими, а тому, постанова суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції підлягають скасуванню, а справа - її направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду слід врахувати наведене, витребувати належні докази по справі, встановити фактичні обставини справи, з'ясувати підстави виникнення спору та дійсні права і обов'язки сторін, вирішити питання щодо залучення до участі у справі осіб, яких стосується спір у даній справі, і в залежності від встановленого та вимог закону, прийняти законне та обґрунтоване рішення.

Керуючись ст.ст. 111-5, 111-7- 111-12 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України, -

1. Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Київ-Авто" задовольнити частково.

2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 14.03.2012 року та рішення господарського суду міста Києва від 16.12.2011 року у справі № 25/119-58/159 скасувати повністю, а справу передати на новий розгляд до господарського суду міста Києва в іншому складі суду.