Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Ухвалою Вищого господарського суду України від 27.01.11 розгляд касаційної скарги відкладався до 10.02.11.

Розпорядженням Секретаря другої судової палати Вищого господарського суду України від 09.02.11, у зв’язку з перебуванням судді Швеця В.О. на лікарняному, для розгляду касаційної скарги у цій справі призначено колегію суддів у складі: Добролюбової Т.В.- головуючого, Гоголь Т.Г., Дроботової Т.Б.

Приватний підприємець ОСОБА_6 звернулася до Господарського суду Запорізької області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Автомобільний ринок" про зобов'язання відповідача укласти з підприємцем договір оренди торговельного місця на умовах, викладених у проекті, доданому до позовної заяви. Обґрунтовуючи свої вимоги позивач вказував на те, що ним проводиться торговельна діяльність на Запорізькому автомобільному ринку, який належить відповідачеві. Пунктом 4 Положення про основні вимоги до організації діяльності продовольчих, непродовольчих та змішаних ринків, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.07.09 №868 (868-2009-п) визначено, що у разі коли підприємець сплатив ринковий збір за 30 і більше днів на одному ринку, суб'єкт господарювання зобов'язаний за заявою такого підприємця укласти з ним договір оренди торговельного місця за типовою формою, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.09 №278 (278-2009-п) . Позивач зауважував, що ним ринковий збір сплачено більше ніж за 30 днів, у зв'язку з чим 25.01.10 він звернувся до відповідача із заявою про укладення договору оренди торговельного місцяНОМЕР_1 розташованого в місті Запоріжжя на вул. Оріхівське шосе, 36, торговельний ряд НОМЕР_4, проте, відповідач відповіді не надав, що, на думку підприємця, свідчить про ухилення від укладання договору та порушує його права та інтереси. При цьому, позивач посилався на приписи статей 179, 181, 184, 187 Господарського кодексу України.

Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 17.03.10 порушено провадження у справі №13/105д/10 та призначено її до розгляду.

Водночас Приватний підприємець ОСОБА_6 звернулася до Господарського суду Запорізької області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Автомобільний ринок" про зобов'язання відповідача укласти з підприємцем договір оренди торговельного місця (місце НОМЕР_2, ряд НОМЕР_3) на умовах, викладених у проекті, доданому до позовної заяви. Позов обґрунтований безпідставним ухиленням відповідача від укладання спірного договору оренди та приписами статей 179, 181, 184, 187 Господарського кодексу України.

Ухвалою Господарського суду Запорізької області від 17.03.10 порушено провадження у справі №13/106д/10 та призначено її до розгляду.

Господарський суд Запорізької області на підставі частини 2 статті 58 Господарського процесуального кодексу України, у зв'язку з однорідністю справ, об'єднав справи №13/105д/10 і №13/106д/10 у одне провадження.

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 09.06.10 (суддя Серкіз В.Г.), у задоволенні позовних вимог відмовлено. Вмотивовуючи рішення, суд першої інстанції установив, що відповідно до договору управління майном від 21.08.07 №1 господарську діяльність на автомобільному ринку в інтересах відповідача здійснює ТОВ "ВКФ "ЗОРЗ", відтак, суд дійшов висновку, що позивач мав звернутися з пропозицією укласти договір до ТОВ "ВКФ "ЗОРЗ" в порядку передбаченому статтею 181 Господарського кодексу України.

Постановою Запорізького апеляційного господарського суду від 17.09.10 (судді: Мойсеєнко Т.В., Колодій Н.А., Кричмаржевський В.А.) перевірене рішення суду першої інстанції залишено без змін, а апеляційна скарга підприємця залишена без задоволення.

Приватний підприємець ОСОБА_6 звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить рішення та постанову у справі скасувати, та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог. Обґрунтовуючи свої вимоги, скаржник не погоджується з висновками апеляційного суду про те, що договір оренди торговельного місця має бути укладений з ТОВ "ВКФ "ЗОРЗ", і тим, що запропонований ним розмір орендної плати нижчий за той, що пропонує ТОВ "ВКФ "ЗОРЗ". На думку скаржника, судами не враховано, що відповідно до вимог Положення про основні вимоги до організації діяльності продовольчих, непродовольчих та змішаних ринків, договір оренди торговельного місця має бути укладений з тим суб'єктом господарювання, якому належить право користування чи розпорядження земельною ділянкою, на якій розташований ринок, а саме з Товариством з обмеженою відповідальністю "Автомобільний ринок", як користувачем земельної ділянки. Водночас, скаржник вказує на порушення апеляційним судом приписів статті 101 Господарського процесуального кодексу України, оскільки суд безпідставно прийняв до уваги та оцінив довідку Державної інспекції з контролю за цінами в Запорізькій області від 26.02.10, надану відповідачем під час здійснення апеляційного провадження. Окрім цього, скаржник зауважує на тому, що відповідач заперечень стосовно умов договору, запропонованого до підписання, не висловлював.

Від Товариства з обмеженою відповідальністю "Автомобільний ринок" судом отримано відзив на касаційну скаргу, в якому товариство просить залишити без змін постанову у справі, а касаційну скаргу –без задоволення.

Від Товариства з обмеженою відповідальністю ВКФ "ЗОРЗ" відзиву на касаційну скаргу судом не отримано.

Вищий господарський суд України, заслухавши доповідь судді Гоголь Т.Г., пояснення присутніх у судовому засіданні представників сторін, переглянувши матеріали справи і доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами приписів чинного законодавства, відзначає наступне.

Судами попередніх інстанцій установлено, що 24.07.03 Запорізька міська рада уклала з ТОВ "Автомобільний ринок" договір оренди земельної ділянки загальною площею 12,7985 га, що знаходиться в місті Запоріжжя, Оріхівське шосе, 36, цільове призначення якої - розташування автомобільного ринку, строком до 2013 року. Разом з цим, 01.08.07 ТОВ "Автомобільний ринок" - установник управління уклало з ТОВ "ВКФ "ЗОРЗ" –управителем договір управління майном №1, за умовами якого ТОВ "Автомобільний ринок" передало в управління ТОВ "ВКФ "ЗОРЗ" нерухоме майно, цілісний майновий комплекс "Автомобільний ринок", розташований у місті Запоріжжя, Оріхівське шосе, 36. За умовами цього договору управитель здійснює управління цим майном в інтересах установника для функціонування автомобільного ринку. Як убачається з матеріалів справи, предметом судового розгляду є вимога Приватного підприємця ОСОБА_6 заявлена до Товариства з обмеженою відповідальністю "Автомобільний ринок" про зобов'язання відповідача укласти з підприємцем договір оренди торговельних місць НОМЕР_1 і НОМЕР_2, розташованих в місті Запоріжжя на вул. Оріхівське шосе, 36, торговельні ряди НОМЕР_4 і НОМЕР_3, на умовах, викладених у проекті, доданому до позовної заяви. Суд першої інстанції, з чим погодився і апеляційний суд, відмовляючи у задоволенні цих вимог, зокрема, виходив з того, що відповідач не є тією особою, яка зобов‘язана укласти спірний договір, оскільки відповідно до умов договору управління майном №1, особою, котра має право укладати договори оренди торгівельних місць є ТОВ "ВКФ "ЗОРЗ". Проте такі висновки господарських судів є передчасними. Інститут управління майном є способом здійснення прав на чуже майно з визначеною метою, правила якого закріплені в главі 70 Цивільного кодексу України (435-15) . Згідно з частиною 1 статті 1029 Цивільного кодексу України за договором управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (управителеві) на певний строк майно в управління, а друга сторона зобов’язується за оплату здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або вказаної ним особи (вигодонабувача). Договір управління майном може засвідчувати виникнення в управителя права довірчої власності на отримане в управління майно. Законом чи договором управління майном можуть бути передбачені обмеження права довірчої власності управителя. Відповідно до приписів статті 1030 Цивільного кодексу України предметом договору управління майном можуть бути підприємство як єдиний майновий комплекс, нерухома річ, цінні папери, майнові права та інше майно. Майно, передане в управління, має бути відокремлене від іншого майна установника управління та від майна управителя. Майно, передане в управління, має обліковуватися в управителя на окремому балансі, і щодо нього ведеться окремий облік. Отже, договір управління майном є двостороннім договором, а тому права і обов'язки щодо цього договору виникають як у однієї, так і іншої сторони зобов'язання. Управитель повинен виконувати свої обов'язки виключно в інтересах установника (вигодонабувача) і давати звіт про свою діяльність, а за здійснення управління майном отримувати на винагороду. Тобто, чинним законодавством передача майна в управління розглядається як спосіб передачі установником і наділення управителя власницькими повноваженнями щодо чужого майна, з урахуванням обмежень, визначених договором і законом, власник якої визначає мету управління, обсяг повноважень, які він передає, а також особу, в інтересах якої повинен діяти управитель. На час управління установник обмежується в можливості реалізації на свій розсуд окремих повноважень права власності, що виключно реалізуються управителем. Тому повноваження володіння, користування та розпорядження майном можуть передаватись установником лише одночасно з відчуженням майна. Однак, відмовляючи у задоволенні позову, господарські суди не надали оцінки спірним правовідносинами в контексті наведених норм, не з'ясували обсяг повноважень, переданих управителем, а також їх обмежень. Окрім того, господарськими судами не було враховано і те, що укладення господарського договору, за приписами частини 3 статті 179 Господарського кодексу України, є обов'язковим для сторін, якщо він заснований на державному замовленні, виконання якого є обов'язком для суб'єкта господарювання у випадках, передбачених законом, або існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення договору для певних категорій суб'єктів господарювання чи органів державної влади або органів місцевого самоврядування. Отже, обов’язковість укладення договорів встановлена лише для певного кола суб’єктів, зокрема це виробники послуг, органи державної влади та місцевого самоврядування. Відповідно до приписів статті 187 Господарського кодексу України судом розглядаються спори, що виникають при укладанні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов'язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом. Інші переддоговірні спори можуть бути предметом розгляду суду у разі якщо це передбачено угодою сторін або якщо сторони зобов'язані укласти певний господарський договір на підставі укладеного між ними попереднього договору. Тобто спонукання до укладення договору можливе тоді, коли хоча б одна із сторін є зобов’язаною укласти договір через пряму вказівку закону або на підставі обов’язкового для виконання акта планування, в тому числі державного замовлення, який видано компетентним органом. Звертаючись з позовом, позивач виходив з того, що відповідно до Положення про основні вимоги до організації діяльності продовольчих, непродовольчих та змішаних ринків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України №868 від 29.07.09 (868-2009-п) , у разі коли підприємець сплатив ринковий збір за 30 і більше днів на одному ринку, суб'єкт господарювання зобов'язаний за заявою такого підприємця укласти з ним договір оренди торговельного місця згідно з типовою формою, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.09 №278 "Про заходи щодо стабілізації цін за надання послуг та оренду торгових приміщень (площ) у торговельних об'єктах, на ринках з продажу продовольчих та непродовольчих товарів в умовах фінансово-економічної кризи" (278-2009-п) . Згідно зі статтею 4 Господарського процесуального кодексу України рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими судом. Відповідно до приписів статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішення чи постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти їх. Таким чином, доводи, викладені в касаційні скарзі, про порушення судами вимог чинного законодавства, знайшли своє підтвердження. Оскільки передбачені процесуальним законом межі перегляду справи в касаційній інстанції, не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, судові рішення у справі підлягають скасуванню, а справа –направленню на новий розгляд до Господарського суду Запорізької області. При новому розгляді справи судові необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, і в залежності від встановлених обставин, вирішити спір у відповідності з нормами матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

З огляду на зазначене та керуючись статтями 1117, пунктом 3 статті 1119, статтями 11110, 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України

Постанову Запорізького апеляційного господарського суду 17.09.10 у справі №13/105д/10-13/106д/10 та рішення Господарського суду Запорізької області від 09.06.10 скасувати, справу скерувати для нового розгляду до Господарського суду Запорізької області.

Касаційну скаргу Приватного підприємця ОСОБА_6 задовольнити частково.