Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

Могила С.К. (головуючого),

Борденюк Є.М.,

Вовка І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу приватного підприємства "Будівельна компанія "Левша" на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 02.12.2010 року у справі № 12/113 за позовом приватного підприємства "Будівельна компанія "Левша" до публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк" про визнання частково недійсним іпотечного договору,

У серпні 2010 року позивач звернувся до господарського суду Кіровоградської області з позовною заявою до відповідача про визнання частково недійсним іпотечного договору від 31.08.2007 року, а саме: визнати недійсним п. 21 договору в частині застосування штрафу за порушення зобов’язання, передбаченого п. 20.1 названого договору у зв’язку з невідповідністю вимогам законодавства.

Рішенням господарського суду Кіровоградської області від 18.10.2010 року (суддя Макаренко Т.В.) в позові відмовлено.

Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 02.12.2010 року (судді Голяшкін О.В., Мороз В.Ф., Науменко І.М.) зазначене рішення суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі приватне підприємство "Будівельна компанія "Левша" просить прийняті судові рішення у справі скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позовних вимог. Скаржник зазначає про порушення судовими інстанціями норм матеріального та процесуального права, зокрема, ст. 12 Закону України "Про іпотеку" від 05.06.2003 року № 898-ІV, ст.ст. 179, 231 Господарського кодексу України, ст.ст. 3, 4, 6, 203, 215, 548, 575, 627 Цивільного кодексу України та ст. 79 Господарського процесуального кодексу України.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач вважає, що судові рішення у справі є законними і підлягають залишенню без змін.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши доводи касаційної скарги, перевіривши матеріали справи та прийняті в ній судові рішення, суд вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

В основу обґрунтування постанови апеляційного господарського суду покладено висновок суду першої інстанції про те, що встановлення сторонами в іпотечному договорі умов про застосування до іпотекодавця штрафних санкцій за невиконання зобов'язань не суперечить чинному законодавству та відповідає засадам свободи договору.

Доводи касаційної скарги позивача зводяться до незастосування судами ст. 12 Закону України "Про іпотеку", якою передбачено виключний перелік прав іпотекодержателя, і тому сторони не можуть на власний розсуд встановлювати в договорі іпотеки інші заходи забезпечення виконання зобов'язань іпотекодавцем.

Як вбачається із матеріалів справи, між позивачем (іпотекодавець) та відповідачем (іпотекодержатель) укладено іпотечний договір від 31.08.2007 року на виконання кредитного договору від 24.07.2007 року № 90, укладеного між тими ж сторонами.

Відповідно до умов п.п. 1, 2 іпотечного договору іпотекодавець зобов’язався перед іпотекодержателем надати в іпотеку нерухоме майно, зазначене п. 7 названого договору в забезпечення виконання зобов’язань за кредитним договором.

П. 20.1 іпотечного договору визначає, що іпотекодавець зобов’язується в день укладення цього договору застрахувати предмет іпотеки на його повну вартість, зазначену в п. 12 договору, на користь іпотекодержателя від ризиків випадкового знищення, випадкового пошкодження або псування, пожежі, стихійних явищ (лих), техногенних аварій, протиправних дій третіх осіб, а також надати в цей термін іпотекодержателю договір страхування та докази сплати страхового платежу. Не пізніше, ніж за один місяць до закінчення строку дії зазначеного договору страхування іпотекодавець зобов’язаний продовжити строк його дії у встановленому законом порядку та надати іпотекодержателю докази цього та сплати страхового платежу. До повного виконання позичальником зобов’язань за Кредитним договором іпотекодавець зобов’язується не призначати будь-яку іншу особу вигодонабувачем за договором страхування предмету іпотеки.

Пунктами 20.1, 20.4, 20.7, 20.8 договору передбачено обов'язок іпотекодавця застрахувати предмет іпотеки, а в разі його знищення, псування тощо - відновити чи замінити іншим майном не меншої вартості, а також заборону здійснення відчуження, передання в заставу або інше розпорядження предметом іпотеки без письмової згоди іпотекодержателя.

П. 21 договору сторони погодили, що у разі порушення іпотекодавцем будь-якого із зобов’язань, передбачених п.п. 20.1, 20.4, 20.7, 20.8 договору, він сплачує на користь іпотекодержателя штраф у розмірі 30% від вартості предмету іпотеки.

Причиною виникнення спору у справі стало питання про наявність підстав для визнання недійсним п. 21 договору іпотеки, укладеного між сторонами, у зв'язку з суперечністю вимогам ст. 12 Закону України "Про іпотеку".

Однією з підстав виникнення цивільних прав та обов’язків, згідно з пунктом 1 частини 2 ст. 11 ЦК України є договір, який в силу вимог ч. 1 ст. 629 ЦК України є обов’язковим для виконання сторонами.

Статтею 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Частиною 1 ст. 216 та частиною 2 ст. 217 ГК України передбачена господарсько-правова відповідальність учасників господарських відносин за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбаченому цим Кодексом, іншими законами та договором, у вигляді відшкодування збитків, штрафних санкцій та оперативно-господарських санкцій.

У разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються у розмірі, передбаченому договором згідно з частиною 4 ст. 231 ГК України.

Відповідно до вимог ст. 199 ГК України виконання господарського зобов’язання забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення зобов’язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу.

До відносин щодо забезпечення виконання зобов’язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення ЦК України (435-15) .

Право учасників господарських відносин встановлювати інші, ніж передбачено цивільним законодавством види забезпечення виконання зобов’язань визначено частиною 2 ст. 546 ЦК України, що узгоджується із свободою договору, встановленою ст. 627 ЦК України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Отже, суб’єкти господарських відносин при укладенні договору наділені законодавством правом забезпечення виконання господарських зобов’язань встановленням договірної штрафної санкції, яка не суперечить вимогам законодавства.

Водночас, встановлена сторонами в договорі іпотеки умова про забезпечення виконання зобов’язань іпотекодавцем у вигляді штрафної санкції не суперечить ст. 12 Закону України "Про іпотеку", якою передбачені правові наслідки порушення обов’язків іпотекодавця.

Ст. 33 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на як вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачем не доведено обставин, з якими закон пов'язує визнання правочинів недійсними.

Таким чином, місцевий господарський суд, з яким погодився апеляційний господарський суд, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання частково недійсним іпотечного договору й обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог приватного підприємства "Будівельна компанія "Левша".

Клопотання позивача стосовно зупинення провадження у справі до вирішення справи № 12/140 про визнання недійсним кредитного договору від 24.07.2007 року № 90 судом першої інстанції розглянуто та вирішено (відхилено) в межах наданих суду повноважень та без порушення приписів чинного законодавства.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків суду.

За таких обставин, оскаржені судові рішення відповідають матеріалам справи та вимогам закону, і тому підлягають залишенню без змін, а касаційна скарга - без задоволення.

З огляду наведеного та керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу приватного підприємства "Будівельна компанія "Левша" залишити без задоволення, а постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 02.12.2010 року - без змін.