Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

суддів Гончарука П.А. Стратієнко Л.В.

У травні 2010 р. позивач звернувся в суд з позовом про визнання недійсним укладеного з відповідачем 28.07.2008 р. договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 406, посилаючись на його невідповідність вимогам закону.

Рішенням господарського суду м.Києва від 08.09.2010 р. (суддя Удалова О.Г.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 30.11. 2010 р., задоволено частково.

Визнано недійсними пункти 4.1, 4.2, 4.3 та 4.4 договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 406 від 28.07.2008 р., укладеного між фірмою "Т.М.М"–товариством з обмеженою відповідальністю та Головним управління економіки та інвестицій Київської міської державної адміністрації.

В іншій частині позову відмовлено.

В касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права, просить скасувати постановлені у справі судові рішення та постановити нове, яким позов задовольнити.

Відповідач у своїй касаційній скарзі з тих же підстав просить скасувати судові рішення в частині задоволення позовних вимог та постановити в цій частині нове рішення про відмову у позові.

Заслухавши пояснення представників сторін, обговоривши доводи касаційних скарг, перевіривши матеріали справи, суд вважає, що касаційна скарга позивача не підлягає задоволенню, а касаційну скаргу відповідача необхідно задовольнити з таких підстав.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України (435-15) ) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою –третьої, п’ятою, шостою ст. 203 ЦК України .

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1-3, 5, 6 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу (435-15) , іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Як вбачається з матеріалів справи, і встановлено господарськими судами, 28.07.2008 р. позивач та відповідач уклали договір пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 406 (далі - договір).

Пунктом 1.1 договору визначено, що його предметом є сплата позивачем пайової участі (внесків) на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва (пайовий внесок) у зв’язку з реконструкцією з розширенням виробничо-офісних будівель (в тому числі нове будівництво адміністративно –офісних приміщень будівельної сфери площею 4252,45 кв. м., закладу громадського харчування 417,34 кв. м., та реконструкція корпусу № 22а виробничо-складських приміщень будівельної сфери 5466,07 кв. м., корпусу №22 виробничо-складських приміщень будівельної сфери 4420,00 кв. м. та наземною автостоянкою 52м/м площею 936,00 кв. м.) по вул. Машинобудівній (Георгія Гонгадзе), 50 у Солом’янському районі м. Києва.

Положеннями статті 179 ГК України встановлено, що господарський договір укладається певною категорією суб'єктів господарювання з органом місцевого самоврядування, якщо існує пряма вказівка закону щодо обов'язковості укладення такого договору.

Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України (435-15) , з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України (436-15) , іншими нормативно-правовими актами для окремих видів договорів.

Відповідно до п. 5 ст. 22 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ", який був чинним на момент укладення договору, у зв'язку зі здійсненням містом Києвом функцій столиці України Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація, кожна в межах своєї компетенції, встановленої законами України, мають право залучати кошти інвесторів (забудовників) в порядку пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста за нормативами, затвердженими Київською міською радою, з метою поліпшення фінансового забезпечення комплексної забудови міста.

Згідно зст. 27 Закону України "Про планування та забудову територій" в редакції, яка була чинною на момент укладення договору, вихідними даними можуть визначатися також вимоги до пайової участі замовників на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населених пунктів. Граничний розмір коштів на розвиток відповідної інфраструктури та порядок його визначення встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Тобто, ці закони є спеціальними щодо регулювання відносин сторін відносно сплати пайового внеску.

Рішенням Київської міської ради від 27 лютого 2003 року № 271/431 (ra0271023-03) "Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва", яке було чинним на дату укладення Договору встановлено, що пайовий внесок сплачує юридична (фізична) особа або уповноважена нею особа, яка оформляє:

- дозвільні документи на будівництво (реконструкцію);

- документи на землекористування для експлуатації та обслуговування об'єктів, при будівництві (реконструкції) яких документація не була оформлена належним чином (земельні питання не вирішені у встановленому порядку);

- документи щодо зміни функціонального призначення об'єктів виробничого та невиробничого призначення;

- свідоцтво про право власності на проінвестовані нежитлові приміщення;

- документи щодо зміни функціонального призначення житлових будинків (приміщень) на нежитлові згідно з Порядком переведення жилих будинків і жилих приміщень у нежилі у м. Києві, затвердженим розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 01.10.2002 р. № 1825.

Отже, вказаний пайовий внесок сплачують, у тому числі, й суб'єкти господарювання, які здійснюють реконструкцію на території м. Києва.

Пайовий внесок сплачується забудовником на підставі відповідного договору.

Таким чином, договір, укладений між сторонами, є договором на дату укладення якого існувала пряма вказівка закону щодо обов’язковості його укладення.

Проте, 25.12.2008 р. було прийнято Закон України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (800-17) , який набрав чинності 14.01.2009 р. та відповідно до п. 11 ч. 4 Прикінцевих та перехідних положень якого втратив свою чинність п. 5 ст. 22 Закону України "Про столицю України –місто-герой Київ", та внесено зміни до ст. 27 Закону України "Про планування та забудову територій", а згідно з рішенням Київської міської ради від 17 січня 2008 року № 3/4475 (ra0003023-08) "Про бюджет міста Києва на 2008 рік"рішення № 271/431 (ra0271023-03) втратило чинність з 1 вересня 2008 року.

Але, на дату укладення договору п. 5 ст. 22 Закону України "Про столицю України –місто-герой Київ" та рішення Київської міської ради від 27 лютого 2003 року № 271/431 (ra0271023-03) "Про пайову участь (внески) інвесторів (забудовників) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва" діяли, в той час як Закон України "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва" (800-17) не діяв, а тому сторони не могли порушити при укладанні договору його норми, в зв’язку з чим доводи позивача щодо недійсності договору з цих підстав не грунтуються на нормах матеріального права, що регулюють визнання правочинів недійсними.

Виходячи зі змісту ст.ст. 546, 548, 549 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватися у відповідності до закону або умов договору неустойкою, яку боржник повинен сплатити у разі порушення зобов'язання.

Згідно з ч.2 ст. 551 ЦК України якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі, адже відповідно до ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу (435-15) , інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Задовольняючи позов частково, місцевий господарський суд, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що правовідносини сторін щодо предмету договору в силу своєї специфіки регулюються спеціальними правовими нормами.

Зокрема, відповідно до ч. 4 ст. 175 Господарського кодексу України суб’єкти господарювання у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами, можуть добровільно брати на себе зобов’язання майнового характеру на користь інших учасників господарських відносин (благодійництво тощо). Такі зобов’язання не є підставою для вимог щодо їх обов’язкового виконання.

Оскільки за своєю правовою природою виконання таких зобов’язань є добровільним, то інша особа не може вимагати їх обов’язкового виконання, і виконання таких зобов’язань не може забезпечуватись неустойкою, відповідно, у особи не може виникати додаткове зобов’язання у вигляді сплати неустойки за невиконання основного зобов’язання, виконання якого є необов’язковим та добровільним.

Тобто, господарські суди помилково ототожнили передбачений договором пайовий внесок з благодійною діяльністю.

Проте, такий висновок є безпідставним та суперечить попередньому щодо укладення договору на підставі вимог Законів України "Про столицю України - місто-герой Київ" (401-14) та "Про планування та забудову територій" (1699-14) .

Після його укладення він, відповідно до вимог ст. ст. 525, 526 ЦК України, ч.1 ст. 193 ГК України є обов’язковим до виконання, а порушення встановлених ним зобов’язань тягне передбачену законом або договором відповідальність.

А тому висновок суду про визнання недійсними підпунктів 4.1 –4.4 договору, якими встановлена відповідальність позивача за порушення передбачених підпунктами 2.1, 3.3., 3.4, 3.5 зобов’язань є помилковим, адже встановлена сторонами відповідальність за прострочення виконання позивачем зобов'язань не суперечить матеріальному праву України та, відповідно, не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди частково недійсною.

Враховуючи викладене, постановлені судові рішення в частині задоволення позовних вимог не можна визнати законними і обгрунтованими, в зв’язку з чим вони підлягають скасуванню з постановленням в цій частині нового рішення про відмову у визнанні вказаних підпунктів договору недійсними.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119- 11111 ГПК України (1798-12) , Вищий господарський суд України

касаційну скаргу фірми "Т.М.М." –товариства з обмеженою відповідальністю залишити без задоволення.

Касаційну скаргу Головного управління економіки та інвестицій Київської міської державної адміністрації задовольнити.

Рішення господарського суду міста Києва від 08 вересня 2010 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 30 листопада 2010 року у справі за № 17/241в частині визнання недійсними пунктів 4.1, 4.2, 4.3 та 4.4 договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 406 від 28.07.2008 р., укладеного між фірмою "Т.М.М"–товариством з обмеженою відповідальністю та Головним управління економіки та інвестицій Київської міської державної адміністрації, скасувати і в позові в цій частині відмовити.

В решті судові рішення залишити без змін.