Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

розглянувши у відкритому судовому засіданні

Одеського апеляційного господарського суду

У червні 2010 року позивач –Товариство з обмеженою відповідальністю "Цитрус Дискаунт" (надалі –ТОВ "Цитрус Дискаунт") звернулось до господарського суду з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 (надалі – ФОП ОСОБА_4) про стягнення збитків у розмірі 78000,00 грн. та 20000,00 грн. моральної шкоди.

01.07.2010 позивач, в порядку ст. 22 ГПК України, доповнив позовні вимоги та просив суд визнати договір оренди нежитлового приміщення від 01.06.2010, укладений між ТОВ "Цитрус Дискаунт" та ФОП ОСОБА_4 –недійсним, стягнути з відповідача збитки у подвійному розмірі, що становить 78000, 00 грн., а також стягнути з відповідача моральну шкоду у розмірі 20 000,00 грн.

Рішенням господарського суду Одеської області від 21.07.2010 у справі № 12/89-10-2772 (суддя: Цісельський О.В.), залишеним без змін постановою Одеського апеляційного господарського суду від 07.09.2010 (колегія суддів: Михайлов М.В., судді – Тофан В.М., Журавльов О.О.) позов задоволено частково; визнано договір оренди нежитлового приміщення укладений між ТОВ "Цитрус Дискаунт" та ФОП ОСОБА_4 від 01.06.2010 –недійсним; стягнути з ФОП ОСОБА_4 на користь ТОВ "Цитрус Дискаунт" 78000,00 грн. - суму збитків у подвійному розмірі; стягнуто ФОП ОСОБА_4 на користь ТОВ "Цитрус Дискаунт" 865,00 грн. –витрат на оплату державного мита; 234,00 грн. –витрат на ІТЗ судового процесу; стягнуто з ТОВ "Цитрус Дискаунт" на користь Державного бюджету 85,00 грн. –витрат на оплату державного мита.

Не погоджуючись з постановленими судами попередніх інстанцій судовими актами, відповідач - ФОП ОСОБА_4 звернулась до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить постанову Одеського апеляційного господарського суду від 07.09.2010 та рішення господарського суду Одеської області від 21.07.2010 у справі № 12/89-10-2772 скасувати, а прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог. В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що судами попередніх інстанцій невірно застосовані норми матеріального та процесуального права, що є підставою для скасування оскаржуваних судових актів.

Позивач у відзиві на касаційну скаргу заперечив проти доводів касаційної скарги та просив оскаржувані судові акти залишити без змін.

Перевіряючи юридичну оцінку встановлених судом фактичних обставин справи та їх повноту, Вищий господарський суд України, заслухавши суддю-доповідача, представників сторін та перевіривши матеріали справи, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Судами встановлено, що 01.06.2010 між ТОВ "Цитрус Дискаунт" (Орендар) та ФОП ОСОБА_4 (Орендодавець) укладений договір оренди нежитлового приміщення (надалі - Договір), згідно умов якого Орендодавець зобов’язався передати за плату Орендареві у строкове користування, а Орендар зобов’язався прийняти нежитлове приміщення загальною площею 94,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 та зобов’язався сплачувати Орендодавцеві орендну плату (п. 1.1 Договору). Вступ Орендаря у володіння та користування приміщенням наступає з дати підписання сторонами Акту передання-приймання приміщення (п. 2.1. Договору).

01.06.2010 між сторонами підписаний Акт прийому-передачі приміщення розташованого за адресою: АДРЕСА_1

Згідно пункту 2.2. Договору Орендодавець зобов’язується до підписання цього договору звільнити приміщення від всіх товарно-матеріальних цінностей, обладнання та інших речей, належних Орендодавцеві або третім особам, а позивач зобов’язався в період з 01.06.2010 по 30.06.2010 провести ремонт в орендованому приміщенні (п. 4.7 Договору).

10.06.2010 позивачу стало відомо, що відповідач не має наміру розривати попередній договір оренди, у зв’язку з чим позивач був змушений розірвати договір з ФОП ОСОБА_8 про надання послуг у сфері рекламної діяльності від 01.06.2010 та договір комісії від 02.06.2010, укладений з ФОП ОСОБА_9, які укладались з метою відкриття нового магазину в орендованому приміщенні за адресою: АДРЕСА_1

При цьому, розриваючи договір про надання послуг та договір комісії, позивач був змушений сплатити штрафні санкції на користь ФОП ОСОБА_8 та ФОП ОСОБА_9 у сумі 30000,00 грн. та 9000,00 грн. відповідно, що підтверджується платіжними дорученнями № 5398, № 5397 від 21.06.2010.

Виходячи з цього, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, визнаючи недійсним договір оренди від 01.06.2010, послався на ст. 230 Цивільного кодексу України, якою передбачено, що якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Отже, суд дійшов висновку, що укладаючи договір оренди від 01.06.2010 відповідач замовчала обставини, чим ввела в оману ТОВ "Цитрус Дискаунт", щодо не звільнення орендованого приміщення третіми особами, які в подальшому перешкоджали виконанню правочину сторонами та призвели до завдання збитків позивачеві.

Також, враховуючи те, що відповідачем не надано доказів надання пропозиції позивачеві в’їхати в орендоване приміщення та звільнення орендованого приміщення попереднім орендарем, а також неможливість позивача користуватися орендованим майном, що підтверджується листами від 10.06.2010 та від 16.06.2010 направлених на адресу ФОП ОСОБА_8 та ФОП ОСОБА_9, суди дійшли висновку щодо задоволення позовних вимог в частині стягнення збитків у подвійному розмірі на підставі частини 2 ст. 230 Цивільного кодексу України, оскільки сторона, яка застосувала обман, зобов’язана відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв’язку з вчиненням цього правочину.

При цьому, в частині стягнення моральної (немайнової) шкоди відмовлено у задоволенні позовних вимог, виходячи з того, що в супереч приписам ст. ст. 1167, 23 Цивільного кодексу України, позивачем не доведено належними доказами заподіяння йому моральної шкоди відповідачем.

Однак, вищезазначені висновки господарських судів не є такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права, всебічному, повному та об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, як це передбачено ст. 43 Господарського процесуального кодексу України з огляду на наступне.

Відповідно до частини 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Приписами ст. 203 Цивільного кодексу України встановлені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків що обумовлені ним.

Статтею 230 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин визнається судом недійсним, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела в оману другу сторону щодо обставин, які мають істотне значення для справи. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України може бути визнаний судом недійсним. З цього вбачається, що саме позивач як сторона, яка діяла під впливом обману, повинен довести наявність умислу з боку відповідача, істотність значення обставин, щодо яких її введено в оману і сам факт обману.

Згідно частини 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий суд, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, послався на те, що орендодавець на момент укладення договору замовчав обставини щодо обтяження об’єкту оренди правами третіх осіб, при цьому, судом не зазначено на підстави яких фактичних даних суди дійшли саме такого висновку.

При цьому судами не надано належної правової оцінки умовам договору оренди від 01.06.2010, зокрема пункту 2.1., відповідно до якого, вступ Орендаря у володіння та користування приміщенням наступає з дати підписання сторонами Акту передання-приймання приміщення.

Згідно Акту прийому-передачі частини нежитлового приміщення розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Добровольського, буд. 98 від 01.06.2010, який підписаний сторонами без будь-яких зауважень, 01.06.2010 орендодавець передав, а Орендар прийняв орендоване приміщення.

Разом з тим, позивачем не надано доказів неналежного виконання відповідачем своїх зобов’язань щодо передачі об’єкта оренди, у зв’язку з обтяженням його правами третіх осіб.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Судами попередніх інстанцій не враховано, що у вирішенні спорів про визнання недійсною угоди, укладеної внаслідок обману, необхідно виходити з того, що такі вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності фактів обману представника однієї сторони другою стороною і наявності безпосереднього зв’язку з волевиявленням сторони укласти угоду на вкрай невигідних для неї умовах. Під обманом, у таких випадках, принагідно розуміти умисне введення в оману учасника угоди шляхом повідомлення відомостей, що не відповідають дійсності, або замовчування обставин, що мають істотне значення для угоди, що укладається. Факт обману доводиться зацікавленою (потерпілою) стороною.

Таким чином, господарські суди дійшли передчасного висновку щодо задоволення позовних вимог, оскільки позивачем не надано належних доказів на підтвердження факту введення його в оману відповідачем при укладенні спірного договору або наявності у орендодавця такого наміру.

З огляду на те, що господарськими судами зазначені обставини, які безпосередньо стосуються предмета даного господарського спору, не встановлювались, а згідно імперативних вимог частини 2 статті 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні та постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази чи додатково перевіряти наявні у справі докази, рішення господарського суду Одеської області від 21.07.2010 та постанова Одеського апеляційного господарського суду від 07.09.2010 підлягають скасуванню із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи господарському суду слід взяти до уваги викладене в цій постанові, вжити всі передбачені законом засоби для всебічного, повного і об’єктивного встановлення обставин справи, прав і обов’язків сторін і в залежності від встановленого та у відповідності з чинним законодавством вирішити спір.

Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119-11112 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України –

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 задовольнити частково.

Постанову Одеського апеляційного господарського суду від 07.09.2010 та рішення господарського суду Одеської області від 21.07.2010 у справі № 12/89-10-2772 скасувати.

Справу № 12/89-10-2772 направити на новий розгляд до господарського суду Одеської області в іншому складі суду.