Вищий господарський суд України в складі колегії суддів:

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу

Приватна фірма "Скорпіон-сервіс" у квітні 2010 року звернулася до господарського суду Волинської області з позовною заявою до підприємця ОСОБА_1. про стягнення неустойки за прострочення зобов’язання зі звільнення орендованого приміщення в сумі 28140,00 грн.

Рішенням господарського суду Волинської області (суддя Слободян П.Р.) від 29.06.2010 (дата підписання –02.07.2010) у справі №4/49-42 позов ПФ "Скорпіон-сервіс" до підприємця ОСОБА_1. задоволено: стягнуто з відповідача на користь позивача 28140,00 грн. неустойки з підстав правомірності та обґрунтованості позовної вимоги, 281,40 грн. державного мита, 236,00 грн. витрат на інформаційно - технічне забезпечення судового процесу та 2814,00 грн. витрат з оплати послуг адвоката.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду (колегія суддів: Кордюк Г.Т. –головуючий, Давид Л.Л., Мурська Х.В.) від 06.10.2010 рішення місцевого господарського суду залишено без змін з тих самих підстав.

Не погоджуючись з прийнятими судовими рішеннями, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою про скасування рішення господарського суду Волинської області від 29.06.2010 та постанови Львівського апеляційного господарського суду від 06.10.2010 і просить прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позову.

В обґрунтування касаційних вимог скаржник посилається на неправильне застосування судами обох інстанцій норм матеріального права –частини 2 статті 258, частини 1 статті 261, частин 3, 4 статті 267 Цивільного кодексу України та статті 43 Господарського процесуального кодексу України.

Заслухавши представників сторін, обговоривши доводи касаційної скарги, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що між ПФ "Скорпіон-сервіс" (адміністрація) та підприємцем ОСОБА_1. (підприємець) 01.06.2008 укладена угода про надання в користування торгових площ, яка за своєю правою природою є договором оренди.

Відповідно до пункту 1 угоди, відповідач прийняв в платне строкове користування торгову площу 17,5 кв.м та додаткову торгову площу 0,7 кв.м. на торговому ряду пішохідно-торгової зони ринку ПФ "Скорпіон-сервіс" між вулицями Кравчука та Карпенка Карого, місце №67, для встановлення тимчасової споруди і здійснення торгівельної діяльності з метою зберігання та продажу промислового товару. Зазначена угода вступає в дію з 01.06.2008 та укладена до 31.12.2008 (пункт 6.1 угоди).

Відповідно до пунктів 2.2, 2.3 угоди, відповідач сплачує позивачу плату за користування торговою площею, яка встановлюється у розмірі 67,0 грн. за 1 кв.м. в місяць; плата за користування торговою площею проводиться авансовим платежем щомісячно в готівковій формі в касу позивача до початку місяця торгівлі.

Пунктом 6.2. угоди передбачено, що кожна зі сторін може відмовитись від угоди про надання в користування торгових площ у будь-який час, письмово, попередивши другу сторону за один місяць.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, укладена сторонами угода є розірваною внаслідок надіслання позивачем відповідачу повідомлення №164 від 19.11.2008 про відмову від угоди.

Факт розірвання угоди від 01.06.2008 встановлено також рішенням господарського суду Волинської області від 18.01.2010 у справі №6/41-71, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 22.03.2010, які мають преюдиційне значення у даній справі відповідно до частини 2 статті 35 Господарського процесуального кодексу України. Цими ж судовими актами встановлено безпідставне зайняття відповідачем торгової площі №67, у зв'язку з чим зобов'язано відповідача звільнити на пішохідно-торговій зоні між вулицями Карпенка Карого та Кравчука в місті Луцьку торгівельну площу №67 розміром 17,5 кв.м., яку відповідач отримав згідно угоди надання в користування торгових площ від 01.06.2008.

Між тим, матеріали справи не містять доказів виконання відповідачем судового рішення у справі №6/41-71.

Згідно частини 1 статті 219 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

В силу частини 283 Господарського кодексу України (436-15) , до відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України (435-15) з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до частини 2 статті 653 Цивільного кодексу України, у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.

Згідно частини 4 статті 291 Господарського кодексу України, правові наслідки припинення договору оренди визначаються відповідно до умов регулювання договору найму Цивільним кодексом України (435-15) .

Відповідно до частини 1 статті 785 Цивільного кодексу України, у разі припинення договору найму наймач зобов’язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана з урахуванням нормального зносу або у стані, обумовленому у договорі.

Пунктом 3.16 угоди встановлено, що відповідач зобов'язаний в належному стані передати площі, вказані у пункті 1.1 угоди позивачу протягом 2 днів після припинення дії угоди.

Частиною 2 статті 785 Цивільного кодексу України встановлено, якщо наймач не виконує обов’язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідач після припинення дії угоди не повернув позивачу торгову площу, у зв’язку з чим позивач на підставі частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України нарахував відповідачу неустойку за період з 29.03.2009 по 29.03.2010 включно, виходячи з орендної плати, встановленої пунктами 1.1, 2.2. договору в розмірі 1172,50 грн. щомісячно та підлягає внесенню до початку місяця торгівлі.

Враховуючи те, що вказаною нормою цивільного законодавства прямо передбачено відповідальність наймача у вигляді сплати неустойки у певному розмірі за невиконання обов'язку повернення речі після припинення договору найму, висновок місцевого господарського суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідача неустойки є правомірним та не суперечить чинному законодавству.

Разом з тим, колегія суддів касаційної інстанції не погоджується з висновком судів в частині розміру стягнення неустойки з огляду на наступне.

Господарські суди не врахували, що відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України під позовною давністю розуміється строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Позовна давність в один рік застосовується до вимоги про стягнення неустойки (штрафу, пені) (частина 2 статті 258 Цивільного кодексу України).

Водночас, статтею 232 Господарського кодексу України визначено порядок застосування штрафних санкцій та обмеження щодо періоду їх нарахування. Зокрема, частини 6 цієї статті передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано.

Отже, неправильно застосувавши статтю 258 Цивільного кодексу України та частини 6 статті 232 Господарського кодексу України господарські суди дійшли до необґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача неустойки за період –з 29.03.2009 по 29.03.2010, який передує зверненню з позовною заявою, а не з часу, коли зобов'язання про повернення майна мало б бути виконано.

Колегія суддів зазначає наступне, частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов’язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов’язання мало бути виконано.

Тобто, законом чи договором може бути встановлено інший період для нарахування неустойки (менший чи більший за 6 місяців).

Однак, положеннями частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України чітко визначено, що якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Тобто, вказана правова норма не містить застереження (в розумінні частини 6 статті 232 Господарського кодексу України) як щодо іншого конкретного строку нарахування неустойки в разі прострочення повернення орендованого майна орендодавцю більш як на 6 місяців, так і щодо можливості її нарахування за весь час неповернення орендарем об'єкта оренди. Отже, в даному випадку термін нарахування неустойки за неповернення орендованого майна має узгоджуватися з нормою частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України як з нормою спеціального закону, що регулює обмеження щодо періоду нарахування будь-яких різновидів штрафних санкцій (неустойка, штраф, пеня) (частина 1 статті 230 статті 232 Господарського кодексу України).

Висновок судів попередніх інстанцій ґрунтується на помилковому розширеному тлумаченні змісту норми частини 2 статті 785 Цивільного кодексу України, яка в дійсності не містить положень щодо сплати орендарем неустойки у розмірі подвійної орендної плати за весь час прострочення.

Наведеної правової позиції дотримується Верховний Суд України при здійсненні касаційного перегляду судових рішень у справах про стягнення неустойки (постанова Верховного Суду України від 10.10.2006 у справі №13/757).

Крім того, дійшовши висновку про припинення дії договору, суди попередніх інстанцій не надали правової оцінки обставинам, з якого часу угода надання в користування торгових площ від 01.06.2008 є такою, що припинила дію, оскільки з повідомлення від 19.11.2008 вбачається, що угода є припиненою з 15.11.2008. Водночас, поза увагою судів залишився пункт 6.2 договору, відповідно до якого, попередження про односторонню відмову від договору має бути надіслано стороні в письмовій формі за один місяць.

Розірванням договору є припинення договірного зобов'язання, тобто зникнення правового зв'язку між сторонами договірного зобов'язання на підставах, встановлених у законі або договорі, та припинення їхніх прав та обов'язків.

Попередження про розірвання договору за ініціативою однієї із сторін повинно бути надано іншій стороні не пізніше як за місяць, що встановлено сторонами пункт 6.2 договору.

Отже, договір оренди може бути розірваний в результаті односторонньої відмови від нього, тобто в результаті вчинення орендодавцем одностороннього правочину, який тягне припинення зобов'язань його сторін.

Аналіз наведених доводів в їх сукупності свідчить про неповне з'ясування судами фактичних обставин справи, що мають значення для правильного вирішення спору, і про порушення вимог статті 43 Господарського процесуального кодексу України щодо всебічного, повного та об'єктивного розгляду всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставинами обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Оскільки вказані обставини не досліджені судами при постановленні судових рішень та не надана вказаним обставинам оцінка, тому судові рішення не можуть залишатись без змін і підлягають скасуванню з направленням матеріалів справи на новий судовий розгляд.

Під час нового розгляду суду необхідно врахувати наведене, повно та всебічно з’ясувати дійсні обставини справи, дати їм належну правову оцінку, встановити дійсні строки припинення дії договору та строки, протягом якого позивач має право нараховувати неустойку за порушення обов'язку щодо повернення речі і в залежності від встановленого, постановити законне та обґрунтоване рішення.

Згідно частини 1 статті 11112 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду.

Керуючись статтями 1115, 1117, 1119 - 11112 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу підприємця ОСОБА_1. задовольнити частково.

Рішення господарського суду Волинської області від 29.06.2010 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 06.10.2010 у справі № 4/49-42 скасувати.

Справу № 4/49-42 передати на новий розгляд до господарського суду Волинської області.