21-560во07 Про визнання протиправними дій суб;єктів владних повноважень, стягнення з державного бюджету України завданих збитків у сумі вартості вилучених алкогольних напоїв - Текст документа

розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку провадження за винятковими обставинами за скаргами першого заступника Генерального прокурора України, Державної податкової адміністрації у Волинській області (далі – ДПА), Ковельської міжрайонної податкової інспекції у Волинській області (далі – МДПІ), Головного управління Державного казначейства України у Волинській області (далі – ГУДК) справу за позовом Компанії з обмеженою відповідальністю LAKEMOON SERVICES LLC (далі – Компанія) до ДПА, МДПІ, ГУДК, треті особи – Дочірнє підприємство "Дарія" акціонерного товариства "Ксана-Холдінг" (далі – ДП), Державне казначейство України, про визнання протиправними дій суб’єктів владних повноважень щодо оформлення як податкової застави та реалізації вилучених алкогольних напоїв, відшкодування матеріальної шкоди,

У квітні 2006 року Компанія звернулась до суду з позовом про визнання протиправними дій ДПА та МДПІ як суб'єктів владних повноважень, а саме оформлення вилучених у ДП алкогольних напоїв як податкової застави та їх реалізації з перерахуванням коштів до бюджету в рахунок погашення податкової заборгованості ДП, про відшкодування матеріальної шкоди у розмірі вартості вилучених алкогольних напоїв – 646 848 доларів США – та стягнення державного мита в сумі 336,64 долара США.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідно до контракту від 2 жовтня 1996 року, укладеного між фірмою CEDERPAK MANAGEMENT LIMITED (продавець; далі – Фірма), правонаступником якої є Компанія, та ДП (покупець), у лютому 2000 року до Маріупольського морського порту (далі – Порт) були доставлені адресовані ДП алкогольні напої – вермут "Мартіні Біанко" у кількості 165 120 пляшок об’ємом 0,5 та 1 літр загальною вартістю 646 848 доларів США. Проте ДП вартість цього вантажу не сплатило через скрутне фінансове становище, у зв’язку з чим товар, розмитнення якого не проводилося, був вивантажений у Порту для вирішення питання про його повернення відправникові. У березні 2000 року слідчим слідчого відділу податкової міліції МДПІ було винесено постанову про накладення арешту на майно ДП та проведено виїмку з порту зазначених алкогольних напоїв. Згодом відповідно до рішення голови ДПА вилучені алкогольні напої були реалізовані, отримані кошти перераховані до бюджету в рахунок погашення податкової заборгованості ДП. Компанія, посилаючись на те, що власником вилучених алкогольних напоїв є вона, а не ДП, просила суд визнати зазначені дії працівників податкової служби протиправними та відшкодувати завдані збитки.

Господарський суд Волинської області постановою від 13 липня 2006 року позов задовольнив частково: дії посадових осіб ДПА, МДПІ з оформлення вилучених алкогольних напоїв як податкової застави ДП та їх наступної реалізації з перерахуванням коштів до бюджету в рахунок погашення податкової заборгованості ДП визнав протиправними, стягнув з Державного бюджету України на користь Компанії вартість вилучених алкогольних напоїв – 448 716, 80 долара США – та сплачене державне мито – 336,64 долара США. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено. У справі постановлено окрему ухвалу на адресу Державної податкової адміністрації України про необхідність ужити заходів щодо усунення причин порушення закону при вилученні та реалізації зазначених алкогольних напоїв і умов, що цьому сприяли.

Львівський апеляційний господарський суд ухвалою від 9 жовтня 2006 року постанову суду першої інстанції залишив без змін, а окрему ухвалу скасував.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 6 лютого 2007 року рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишив без змін.

У скаргах за винятковими обставинами першого заступника Генерального прокурора України, ДПА, МДПІ, ГУДК порушено питання про скасування ухвалених у справі судових рішень та направлення її на новий розгляд до суду першої інстанції. Скаржники обґрунтували свої скарги посиланням на порушення судами норм матеріального та процесуального права, неоднакове застосування судами касаційної інстанцій одних і тих самих норм права, а також надали копію судового рішення у справі, в якій, на їхню думку, суд по-іншому застосував ці норми права.

Скарги підлягають задоволенню з таких підстав.

Судами попередніх інстанцій установлено, що 2 жовтня 1996 року між Фірмою та ДП був укладений контракт про поставку товарів народного споживання та продуктів харчування, на виконання умов якого у січні 2000 року продавець відвантажив покупцю на теплоході "Михайло Ісаковський" алкогольні напої на суму 646 848 доларів США. 5 лютого 2000 року цей теплохід прибув до Порту, де товар був вивантажений з метою вирішення питання про повернення відправникові через відмову покупця від оплати.

У березні 2000 року слідчим слідчого відділу податкової міліції МДПІ у зв’язку з розслідуванням кримінальної справи на товар було накладено арешт і проведено його виїмку. Згодом зазначені алкогольні напої були оформлені податковими органами як майно ДП, що перебуває у податковій заставі, та реалізовані в рахунок погашення податкової заборгованості.

Постановляючи рішення про часткове задоволення позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що ДП відмовилось оплатити вантаж, а тому, як передбачено у пункті 9.6 укладеного контракту, право власності на цей товар у покупця не виникло.

Проте з такими висновками судів погодитися не можна з огляду на таке.

У пункті 2 частини 2 статті 134 Кодексу торговельного мореплавства України зазначено, що одним із документів, які підтверджують наявність і зміст договору морського перевезення вантажу, є коносамент.

Згідно зі статтею 140 цього Кодексу коносамент передається з дотриманням таких правил:

1) іменний коносамент – за іменними передаточними написами або в іншій формі з дотриманням правил, установлених для передачі боргової вимоги;

2) ордерний коносамент – за іменними або бланковими передаточними написами;

3) коносамент на пред'явника – шляхом простого вручення.

Відповідно до статті 128 Цивільного кодексу УРСР 1963 року, який був чинним на час виконання господарської операції, право власності у набувача майна за договором виникало з моменту передачі речі, якщо інше не було передбачено законом або договором. До передачі речей прирівнювалася передача коносаменту або іншого розпорядчого документа на речі.

У частині 1 статті 1 Указу Президента України від 4 жовтня 1994 року № 567/94 "Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів" передбачено, що при укладанні суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари, застосовуються Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів, підготовлені Міжнародною торговою палатою у 1953 році.

Як зазначено в умовах CIF Офіційних правил тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати "Інкотермс" (у редакції від 1 січня 2000 року) термін "CIF" (у перекладі – "вартість, страхування та фрахт") означає, що поставка є здійсненою продавцем, коли товар перейшов через поручні судна в порту відвантаження. Продавець зобов'язаний понести витрати та оплатити фрахт, необхідні для доставки товару до названого порту призначення, проте ризик втрати чи пошкодження товару, а також будь-які додаткові витрати, спричинені подіями, що виникають після здійснення поставки, переходять з продавця на покупця.

Згідно з умовами CIF продавець зобов'язаний здійснити поставку товару на борт судна в порту відвантаження в узгоджену дату або в межах узгодженого періоду (стаття А.4) і нести всі ризики втрати чи пошкодження товару до моменту його переходу через поручні судна в цьому порту (стаття А.5), а покупець – прийняти поставку товару, як тільки її здійснено у відповідності зі статтею А.4, одержати товар від перевізника в названому порту призначення (стаття Б.4) і нести всі ризики втрати чи пошкодження товару з моменту його переходу через поручні судна в названому порту відвантаження (стаття Б.5).

Вирішуючи спір та задовольняючи частково позов, суд не врахував положення зазначених законів та нормативних актів, на порушення вимог статей 86, 159 Кодексу адміністративного судочинства України не дав належної оцінки наявним у матеріалах справи документам – коносаменту, інвойсам та специфікаціям – і не з’ясував, за якими правилами здійснювалася поставка товару, а отже, – хто був власником спірного майна на час його виїмки та реалізації податковими органами.

Відповідно до частини 1 статті 3 Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів (вчинена в Гаазі 5 жовтня 1961 року; далі – Конвенція) до якої Україна приєдналася згідно із Законом України від 10 січня 2002 року № 2933-ІІІ "Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів" (2933-14) , єдиною формальною процедурою, що може вимагатися для посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа, що підписала документ, та, у відповідному випадку, автентичності відбитку печатки або штампу, якими скріплений документ, є проставлення передбаченого статтею 4 Конвенції апостиля компетентним органом держави, в якій документ був складений. Апостиль проставляється на самому документі або на окремому аркуші, що скріпляється з документом, і повинен відповідати зразку, який додається до Конвенції (частина 1 статті 4).

Проте суд не звернув уваги на те, що в угодах про передачу майнових прав, укладених: 1 грудня 2000 року – між Фірмою і Компанією BEVERAGES HALL LIMITED, 28 лютого 2006 року – між останньою та Компанією з обмеженою відповідальністю LAKEMOON SERVICES LLC, немає апостилів компетентних органів держав, у яких ці документи були складені.

Крім того, хоча суд установив, що спірне майно було вилучено і реалізовано податковими органами у квітні 2000 року, він усупереч вимогам статті 261 Цивільного кодексу України помилково виходив з того, що перебіг строку позовної давності почався після отримання ДП, яке є третьою особою у справі, у березні 2005 року відповіді Генеральної прокуратури України на своє звернення.

Тому ухвалені у справі рішення підлягають скасуванню, а справа – направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.

З огляду на викладене та керуючись статтями 241– 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України

Скарги першого заступника Генерального прокурора України, Державної податкової адміністрації у Волинській області, Ковельської міжрайонної податкової інспекції у Волинській області, Головного управління Державного казначейства України у Волинській області задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України (rs542078) від 6 лютого 2007 року, ухвалу Львівського апеляційного господарського суду від 9 жовтня 2006 року та постанову Господарського суду Волинської області від 13 липня 2006 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.