11/201-09 Про розірвання договору оренди нежилих приміщень та стягнення заборгованості з орендної плати - 15.07.2010 Прийняття

розглянувши в судовому засіданні касаційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на постанову Житомирського апеляційного господарського суду від 24 березня 2010 року у справі № 11/201-09 господарського суду Вінницької області

за участю у судовому засіданні представників

Рішенням господарського суду Вінницької області від 2 листопада 2009 року частково задоволено позов фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, розірвано договір оренди нежилого приміщення, укладений між позивачем та з фізичною особою-підприємцем ОСОБА_5, стягнуто з останньої 44 800 грн. боргу по орендній платі, 4 455, 34 грн. пені; 2 535 грн. інфляційних втрат, 374,71 грн. 3% річних та частину судових витрат. В решті позовних вимог про стягнення 15 564,66 грн. пені судом відмовлено з огляду на їх необґрунтованість.

Постановою Житомирського апеляційного господарського суду 24 березня 2010 року рішення місцевого суду скасовано, прийнято нове рішення про відмову в позові.

Не погоджуючись з постановою апеляційного суду, позивач подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій посилається на те, що висновок суду про неукладення спірного договору оренди суперечить діючому законодавству України та дійсним обставинам справи, тому просить оскаржену постанову скасувати та залишити в силі рішення місцевого суду.

Переглянувши в касаційному порядку судові рішення, колегія суддів Вищого господарського суду України, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, дійшла висновку про наявність правових підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на наступне.

Як встановлено господарськими судами, 14 жовтня 2008 року позивач (орендодавець) та відповідач (орендар) уклали договір оренди нежилого приміщення № 3/14, на виконання умов якого позивач за актом прийому-передачі передав відповідачу у строкове платне користування приміщення, що знаходиться за адресою м. Київ, рог вулиць Сортувальна та Здолбунівська, загальною площею 120 кв.м.

Пунктом 4.2 договору оренди визначено обов’язок орендаря своєчасно і в повному обсязі сплачувати орендну плату. Пунктами 3.2. та 3.4. договору визначено, що орендна плата сплачується орендарем незалежно від наслідків господарської діяльності, щомісячно, не пізніше 14 числа місяця наступного за звітним з урахуванням щомісячного індексу інфляції. Дата сплати орендної плати та інших платежів за цим договором така - до 14 числа місяця, що передує місяцю за який вноситься орендна плата.

Пунктом 3.11 договору сторонами погоджено, що за несвоєчасну оплату всіх платежів орендар сплачує пеню в розмірі 1% від вартості місячної оренди за кожний день прострочки.

Місцевим судом з’ясовано, що за період з 19 жовтня 2008 року по 31 липня 2009 року позивачем нараховано відповідачу 110 000 грн. орендної плати, проте, згідно з виписками по особовому рахунку позивача, відповідач на виконання договору сплатив лише 65 200 грн.

З метою проведення розрахунків за договором позивач звернувся до відповідача з листом, в якому запропонував в добровільному порядку сплатити суму заборгованості за договором та повернути орендоване приміщення на підставі п. 9.7 договору. Місцевим судом встановлено, що відповідач лист отримав 20 січня 2009 року, проте залишив його без відповіді, а вимоги - без задоволення.

27 лютого 2009 року позивач звернувся до відповідача з вимогою про погашення заборгованості за договором та додав до неї угоду про припинення орендних правовідносин, проте, відповідач залишив вимогу позивача без виконання, угоду не підписав.

Розглядаючи справу по суті заявлених вимог, судами обох інстанцій встановлено, що зазначені договір та акт прийому-передачі зі сторони відповідача підписані ОСОБА_7, при цьому, підписи останнього скріплені печаткою фізичної особи-підприємця ОСОБА_5.

Зважаючи на те, що матеріали справи не містять доказів наявності у ОСОБА_7 відповідних повноважень, а також доказів наступного схвалення вказаного правочину відповідачем, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про неукладеність спірного договору оренди, відтак відмовив в позові про його розірвання та стягнення боргу з орендних платежів, пені та решти нарахувань.

Водночас, апеляційним судом спростовано висновок місцевого суду та відхилено доводи позивача про те, що схвалення укладеного правочину відповідачем підтверджується випискою з особового рахунку позивача про надходження від відповідача грошових коштів в рахунок оплати орендних платежів, з огляду на те, що вказані виписки не містять жодних посилань на договір.

Колегія суддів касаційної інстанції не може погодитись з висновком суду апеляційної інстанції, оскільки він зроблений внаслідок неправильного застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, що підтверджується наступним.

Як вірно зазначив місцевий господарський суд, обґрунтовуючи висновок про укладення договору оренди між позивачем та відповідачем, статтею 237 Цивільного кодексу України визначено, що представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Статтею 239 Цивільного кодексу України визначено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. В силу ст. 241 цього Кодексу правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання.

Господарський суд відповідно до приписів статті 43 ГПК України, оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Наведена норма зобов’язує суд у кожному конкретному випадку оцінювати наявні докази в їх сукупності, з урахуванням повноти встановлення всіх обставин справи, які необхідні для правильного вирішення спору, на основі вичерпних та достеменно підтверджених висновків.

Проте, постанова апеляційного суду прийнята с порушенням наведеної норми процесуального права, оскільки в її основу покладено факт відсутності доказів на підписання договору ОСОБА_7, без урахування, дослідження та надання належної оцінки решті доказам, якими, за правильним висновком місцевого суду, достеменно підтверджується схвалення відповідачем спірного договору оренди.

Так, місцевий суд обґрунтовано зазначив, що факт схвалення договору оренди підтверджується виписками по особовому рахунку позивача, згідно з якими платежі відповідача надходили за оренду приміщення, при цьому, з урахуванням відсутності доказів існування між сторонами інших правовідносин, та з огляду на решту наявних доказів, не зазначення в призначеннях платежів посилання на номер та дату договору не свідчить про правильність висновку апеляційного суду про неукладеність договору, тобто, про відсутність між позивачем та відповідачем договірних відносин з приводу оренди.

За таких обставин, встановивши, що станом на день розгляду справи заборгованість відповідача за договором по орендній платі становить 44 800 грн., з урахуванням положень статей 525, 526 Цивільного кодексу України, ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України, обґрунтованим є висновок місцевого суду про наявність правових підстав для стягнення з відповідача заборгованості по орендній платі.

Крім того, судова колегія вважає правильним висновок місцевого суду про те, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню пеня, розмір якої з урахуванням положень ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов’язань", становить 4455,34 грн., а також інфляційні втрати в розмірі 2 535 грн. та 3% річних в розмірі 374,71 грн. на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Водночас, за висновком колегії суддів касаційної інстанції, місцевим судом правильно та обґрунтовано застосовано до спірних правовідносин положення ст. 651 ЦК України, згідно з якою договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Водночас, п. 9.7 договору сторони погодили, що договір може бути достроково розірвано на вимогу орендодавця якщо орендар систематично (більше двох раз) порушує термін здійснення будь-яких платежів за цим договором.

Встановивши на підставі наявних матеріалів справи факт неналежного виконання відповідачем взятих на себе договірних зобов'язань, місцевий суд дійшов правильного висновку про обґрунтованість вимоги позивача про розірвання договору та за наявності достатніх підстав задовольнив її.