Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

у судовому засіданні взяли участь представники:

Рішенням господарського суду міста Києва від 03.12.2009 р. у справі №18/583 (суддя: Мандриченко О.В.), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 22.03.2010 р. (судді: Рєпіна Л.О., Дикунська С.Я., Алданова С.О.) у задоволенні позову відмовлено.

У касаційній скарзі СПД-ФО ОСОБА_4 просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 03.12.2009 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.03.2010 р. у справі №18/583 і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування всіх обставин, що мали значення у справі, та порушення господарськими судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, а саме: п.1 ч.2 ст. 11, ч.ч.1, 2 ст. 509, ст.ст. 526, 599- 601, 604- 609, 625 Цивільного кодексу України та ст.ст. 33, 36, 43 Господарського процесуального кодексу України.

Заслухавши пояснення позивача, перевіривши матеріали справи, повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки господарськими судами першої та апеляційної інстанцій, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга СПД-ФО ОСОБА_4 підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Господарськими судами першої та апеляційної інстанцій встановлено наступне.

Рішенням господарського суду міста Києва від 09.09.2008 р. у справі №18/300 були задоволені позовні вимоги Фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 до Закритого акціонерного товариства "Страхової компанії "Еталон" про стягнення з останнього 270 884,18 грн.

Дане рішення господарського суду набрало законної сили, в зв'язку з чим 19.09.2008 р. господарським судом м. Києва був виданий наказ про його виконання.

11.12.2008 р. постановою ВДВС Печерського РУЮ у місті Києві було відкрите виконавче провадження з примусового виконання наказу господарського суду міста Києва від 19.09.2008 р. у справі №18/300.

У зв'язку з невиконанням рішення господарського суду міста Києва від 09.09.2008 р. у справі №18/300, СПД-ФО ОСОБА_4 звернувся до господарського суду з позовом про стягнення з відповідача пені за несвоєчасну виплату страхового відшкодування, інфляційних втрат та річних за період з дня набрання рішенням суду законної сили по 26.06.2009 (280 днів) на загальну суму 80998,74 грн.

Відмовляючи у задоволенні позову, господарський суд першої інстанції виходив з того, що рішення господарського суду не є підставою виникнення цивільних прав та обов'язків, як це передбачено ст. 11 Цивільного кодексу України, у зв'язку з чим відсутні правові підстави для задоволення позову.

Апеляційна інстанція, залишаючи без змін рішення господарського суду, виходила з того, що позивачем не доведено факт невиконання рішення господарського суду міста Києва у справі №18/300, а подана в обґрунтування позову інформація про стан виконавчого провадження (а.с. 19-20) не є належним доказом несплати відповідачем стягнутої судом суми страхового відшкодування на користь позивача.

Однак, вищезазначені висновки господарських судів не є такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального та процесуального права та всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, як це передбачено ст. 43 Господарського процесуального кодексу України з огляду на наступне.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу, зокрема: договорів та інших правочинів (ч.2 ст. 509 Цивільного кодексу України).

Зобов'язання припиняється з підстав, встановлених договором або законом (ч.1 ст. 598 Цивільного кодексу України).

Ці підстави зазначені в ст.ст. 599, 600, 601, 604- 609 Цивільного кодексу України, які не передбачають підставою припинення зобов'язання ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора.

За відсутності інших підстав припинення зобов'язання, передбачених договором або законом, зобов'язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 Цивільного кодексу України).

Належним виконанням зобов'язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов'язки сторін зобов'язання.

Саме по собі ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора, виконання якого не здійснено, не припиняє зобов'язальних правовідносин сторін договору й не звільняє боржника від відповідальності за невиконання ним грошового зобов'язання, передбаченої ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України.

Частина 2 ст. 625 Цивільного кодексу України передбачає право кредитора на отримання суми боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання, а також трьох відсотків річних від простроченої суми та оплату цих сум.

Виходячи з аналізу норм ст.ст. 11, 12, 15, 16 Цивільного кодексу України, ст.ст. 1, 2 Господарського процесуального кодексу України право, яке захищає суд, повинно існувати на день прийняття судового рішення.

Наявність судового рішення про стягнення боргу та відкриття виконавчого провадження за цим рішенням за відсутності реального виконання боржником свого зобов'язання не свідчить про припинення зобов'язання боржника (відповідача у справі).

Таким чином, до предмету доказування у даній справі входить встановлення факту неповернення боргу позивачу (невиконання відповідачем рішення господарського суду у справі №18/300) на час ухвалення судом рішення у даній справі.

Однак, господарський суд першої інстанції вказане питання взагалі не досліджував, а апеляційний господарський суд, обмежившись посиланням на недоведення позивачем факту невиконання відповідачем рішення господарського суду у справі №18/300 у зв'язку з поданням неналежних доказів, в порушення вимог ст. 38 Господарського процесуального кодексу України не витребував у позивача або у Відділу державної виконавчої служби Печерського РУЮ у місті Києві належні докази невиконання відповідачем рішення господарського суду м. Києва у справі №18/300.

Разом з тим, відповідно до ч.1 ст. 38 Господарського процесуального кодексу України якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору.

Що стосується позовних вимог у частині стягнення пені за несвоєчасну виплату відповідачем страхового відшкодування, слід зазначити, що судами не досліджено питання дотримання позивачем норм ч.6 ст. 232 Господарського кодексу України (згідно з якою нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано).

Викладене свідчить про неповне встановлення господарськими судами обставин справи.

Відповідно до ч. 2 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

У зв'язку з наведеним та врахуванням меж повноважень касаційної інстанції, встановлених ч. 2 ст. 1115 та ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України, постановлені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а справа —передачі на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Під час нового розгляду справи господарському суду першої інстанції слід взяти до уваги викладене у зазначеній постанові, вжити всі передбачені чинним законодавством засоби для всебічного, повного та об'єктивного встановлення обставин справи, прав та обов'язків сторін і, в залежності від встановленого та у відповідності з вимогами закону, вирішити спір.

Колегія суддів доводить до відома сторін, що згідно з рішенням Конституційного Суду України від 11.03.2010 р. №8-рп/2010 (v008p710-10) визначення у ч. 3 ст. 125 Конституції України вищих судів як вищих судових органів спеціалізованих судів означає, що вищі суди здійснюють на підставах і в межах, встановлених законами про судочинство, повноваження суду касаційної інстанції стосовно рішень відповідних спеціалізованих судів, а визначення у ч. 2 цієї норми Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції означає, що конституційний статус Верховного Суду України не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями суду касаційної інстанції щодо рішень вищих спеціалізованих судів, які реалізують повноваження касаційної інстанції.

Таким чином, Конституційний Суд України дійшов висновку, що правомірним може бути лише одноразове касаційне оскарження та перегляд рішень судів.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 1115, 1117, п. 3 ст. 1119, ст.ст. 11110, 11111 Господарського процесуального кодексу України (1798-12) , Вищий господарський суд України

Касаційну скаргу СПД-ФО ОСОБА_4 на постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.03.2010 р. у справі №18/583 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного господарського суду від 22.03.2010 р. у справі №18/583 та рішення господарського суду м. Києва від 03.12.2009 р. у справі №18/583 скасувати, а справу направити на новий розгляд до господарського суду м. Києва.